Пріоритетом Карімова були питання політичного виживання, власної безпеки і внутрішньої стабільності. Сусідство з нестабільними державами, негативні наслідки збройних конфліктів і революцій (Афганістан, Таджикистан і Киргизстан) посилювали страхи політичних еліт перед можливою лібералізацією і поглиблювали авторитарний характер влади.
Найважливішою державною інституцією була Служба національної безпеки (СНБ). Вона контролювала політичне, суспільне і економічне життя в Узбекистані та отримувала від цього дохід.
Головним — неофіційним — джерелом фінансових доходів СНБ була експлуатація різних суспільних груп у рамках контрольних та репресивних дій, передовсім в економічній та політично-релігійній сферах.
Економічний розвиток Узбекистану блокував всебічний контроль СНБ за фінансовими потоками і приватним сектором та неефективність державного сектора. Бізнесова активність дозволялася лише за умови сплати «відкатів» кураторам зі спецслужб.
У результаті у країні виник нелегальний валютний ринок, на якому збагачувалися люди із СНБ. Служба стала головною перешкодою на шляху економічного розвитку Узбекистану.
Новий президент після приходу до влади не став пристосовуватися до існуючої системи (в якій функціонував як багаторічний прем’єр). Мірзійоєв обрав шлях змін: звільнився від опіки спецслужб, намагаючись визволити потенціал Узбекистану та інтенсифікувати його економічний розвиток.
З 2016 року триває лібералізація політичної та економічної системи Узбекистану. В лютому 2017-го президент Мірзійоєв затвердив масштабну програму політичних та економічних реформ на 2017–2021 роки.
Програма визначає п’ять ключових галузей, які мають стати локомотивами економічного зростання країни до 2021 року. Це — текстильна промисловість (зміна вектора з виробництва бавовни на її переробку на місці), виробництво промислових і будівельних матеріалів, сільське господарство (переважно овочі і фрукти), фармацевтика і туризм.
Передбачається поліпшення інвестиційного клімату для закордонного капіталу та залучення узбецького капіталу з-за кордону.
У вересні 2017 року громадянам Узбекистану влада дозволила закупівлю необмеженої кількості закордонної валюти за ринковим курсом для бізнесових і приватних цілей, відкрито банкомати та вільний обіг готівки.
Вперше у найновішій історії країни Мірзійоєв персонально помилував політичних в’язнів із багаторічними вироками (часто з найдовшими «відсидками» у СНД, які були символами порушення прав людини попереднім режимом).
В рамках лібералізації розпочато діалог із політичною опозицією та мусульманським духовенством. Ліквідовано списки підозрюваних у релігійному екстремізмі, від яких функціонери СНБ регулярно брали хабарі за звільнення від арешту.
Мірзійоєв дозволив мінімальну присутність ісламу у публічному просторі і використовує релігію у внутрішній політиці, зокрема виражаючи публічно погляди, близькі впливовим релігійним авторитетам із питань особистої свободи, непотизму тощо.
Ці дії отримали велику підтримку узбецького суспільства і стали причиною популярності нового президента Узбекистану у сусідніх країнах.
Консолідуючи свою владу та намагаючись оживити економіку, президент вступив у конфлікт з апаратом СНБ, провів масові чистки, перетасування і заміну кадрів.
Ареною конфлікту президента з нелояльним апаратом стала не тільки СНБ, але й інші структури, насичені її працівниками, — прокуратура, фінансові установи і Міністерство закордонних справ.
Відправлено у відставку майже всіх обласних керівників адміністрацій, поліції, прокуратури і податкових установ, десятки керівників районних адміністрацій. Всі вони замінені кадрами, лояльними Мірзійоєву. З-під юрисдикції СНБ виключено внутрішні війська, а частину повноважень повернули МВС.
Фінальним актом розправи Мірзійоєва з конкурентною структурою влади було знищення Ташкентської тюрми, переміщення офісу СНБ із центру на периферію столиці та зміна назви реформованої служби безпеки на Службу безпеки держави (СБД).
Нова СБД не буде дублювати МВС і армію й не матиме військових структур. Звільнені функціонери СНБ негайно — після перевірки — направляються на роботу у поліцію і у військо.
Мірзійоєв розпочав реформування зовнішньої політики і нормалізацію відносин із сусідами, щодо яких попередник проводив агресивну політику. Передовсім це стосувалося менших держав (Киргизія і Таджикистан), населених численною, економічно активною узбецькою меншістю, яка перебуває в різних фазах етнічних конфліктів із титульними народами цих країн.
Новий президент відновив процес демаркації кордонів і розподілу водних ресурсів, відкриває нові переходи на кордоні і скасовує візові обмеження.
Найактивніші відносини на рівні стратегічного партнерства були встановлені з найсильнішим регіональним суперником — Казахстаном. У співпраці з Астаною розпочато проекти політичної та економічної інтеграції регіону Центральної Азії.
В рамках регіональної інтеграції нестабільного південного сусіда Узбекистан організував у березні 2018 року конференцію у Ташкенті, присвячену майбутньому Афганістану, з участю високопоставлених представників США і Росії.
Ташкент налагоджує також тісні відносини з близькою за культурою і мовою, але розміщеною поза регіоном Туреччиною.
У процесі зміцнення своєї влади новий президент мусить забезпечити щонайменше позитивну нейтральність Кремля. Натомість для Москви зміна влади у Ташкенті стала шансом на збільшення своїх впливів в Узбекистані та перевіркою (за якою уважно спостерігають інші держави) її реальної сили в регіоні.
Ташкент відкрив внутрішній ринок для російського капіталу. Ключовим переговірником між владними елітами Узбекистану і закордонними інвесторами (не тільки російськими) позиціонується пов’язаний із Кремлем російський олігарх узбецького походження Алішер Усманов.
Реанімовано військову співпрацю: вперше за 10 років солдати армії Узбекистану будуть учитись і стажуватись у військових вишах Росії. Належить очікувати посилення російського тиску щодо повернення Узбекистану в ОДКБ (Організація Договору про колективну безпеку) та його вступ в Євразійський економічний союз (ЄЕС).
Вищенаведені чинники детермінують відносини у трикутнику Ташкент — Москва — Пекін. Досі вони формувались в Узбекистані (подібно, як у всьому регіоні Центральної Азії) за певною моделлю; економічні китайські впливи існують паралельно зі збереженням російських впливів у галузі міжнародної безпеки і закордонної політики.
Впливи Китаю в Узбекистані з 2011 року постійно зростають, але залишаються слабшими, ніж в інших країнах регіону. Однак Мірзійоєв приречений на співпрацю з Китаєм з огляду на економічні проблеми країни та відсутність альтернативи для китайського інвестиційного і кредитного капіталу.
Для Китаю пріоритетним питанням є стабільність Узбекистану: будь-які проблеми на його території загрожують усьому регіону і особливо впливають на близьку узбекам уйгурську меншину, яка проживає у західно-китайській провінції Сінцзянь.
Нині поглиблюється економічна співпраця з Китаєм у рамках ініціативи «Поясу і Шляху», зокрема модернізуються традиційні комунікаційні шляхи з Ташкента через Ферганську долину у західну частину КНР.
Також Мірзійоєв активізував політичні і економічні відносини із Заходом. Оскільки посткарімовський Узбекистан продовжує незалежну і багатовекторну політику, перебуваючи між Китаєм і РФ, то обмежена лібералізація країни та встановлення добрих відносин із державами ЄС спрямована на послаблення залежності від потужних сусідів.
На Заході найбільше зацікавлення співпрацею з Узбекистаном проявляють США. Це випливає з американських планів будівництва стабільного тилу для військових операцій у сусідньому Афганістані. Цей елемент — головна детермінанта американської політики щодо Ташкента.
Послідовна боротьба нового президента за владу з репресивною структурою СНБ принесла поліпшення якості життя суспільства, елементи політичної відлиги, економічне пожвавлення, нормалізацію відносин із сусідніми державами.
Країна перебуває нині на важливому переломному моменті: розмороження проблем, законсервованих авторитарним режимом Карімова, може привести до виникнення стабільного, демократичного Узбекистану.
Утім, існує також висока ймовірність народних протестів і дестабілізації густонаселеної країни, адже в Узбекистані сильні внутрішні регіональні відмінності.
Негативним фактором є спільний кордон із нестабільним Афганістаном. У майбутньому в разі реалізації негативних прогнозів радикали з півдня можуть стати каталізатором деструкції Узбекистану.
Натомість геополітичне розташування та демографічний потенціал означають, що узбецькі внутрішні проблеми можуть дестабілізувати весь регіон Центральної Азії.
Успіх узбецьких реформ є запорукою не тільки майбутнього правлячого віднедавна президента як самостійної політичної фігури, але й стабільності країни, а ширше — всього регіону.
Євген ПЕТРЕНКО
