Наслідком реалізації китайської стратегії впродовж останньої чверті століття стало проникнення китайського капіталу, політичного впливу і робочої сили у більшість африканських країн.
Опорними точками такого проникнення стали у десяті роки ХХІ ст. Алжир, Лівія, Ангола, Судан. Однак «арабські революції» 2011 року помітно потіснили Китай у Африці. Китайським нафтовим концернам довелося піти з Лівії. Вони також нічого не виторгували після відокремлення від Судану багатого на нафту Південного Судану.
Щоправда, й позиції Сполучених Штатів у Африці не дуже помітно зміцнилися. Останнім часом Вашингтон намагався найбільш активно впливати на перебіг подій у Північній Африці. Найбільшим успіхом досі у цьому регіоні можна вважати усунення від влади в Єгипті ісламістів. Але гіркоти присмаку перемоги додає суцільний хаос у Лівії. Тамтешні ісламісти досить активно просувають свій вплив на території Центральної Африки, в тому числі з колишньою французькою зоною впливу у Малі.
Не менш непевним є становище з американськими інтересами у Західній Африці. Тривають громадянські війни у Ліберії і Сьєрра-Леоне. Ситуацію дещо поліпшує збереження вирішального американського впливу у Південній Африці.
Нинішній саміт має важливе значення особисто для президента Барака Обами, якого опоненти неодноразово звинувачували у недостатній увазі до Африки. За майже два президентські терміни він здійснив лише два турне африканськими країнами, не відвідавши й десятої їх частини. Тож саміт США — Африка має більш пропагандистський, аніж прагматичний зміст. Утім, навіть цим він вкотре підтверджує факт не лише символічного повернення Африки до світової політики та її перетворення на важливу зону конкуренції провідних світових потуг. Проте, крім громадянських війн, спровокованих бідністю й міжетнічними протиріччями, ніяких дивідендів африканським народам ця підвищена увага не дала.