Так, з бідної рибальської країни Норвегія стала соціальним раєм і зразком європейської соціальної держави.
Нафтова криза 1973 року зробила Норвегію альтернативою для нестабільних держав Близького Сходу. Зростаюча ціна нафти створила ситуацію, коли навіть родовища на морському дні (чим глибше, тим дорожче видобуток) стали для Норвегії рентабельними.
Уже в середині 70х років норвезький газ трубопроводами надходив у Великобританію, Данію і Німеччину. У другій половині 70х Норвегія домовилася зі Швецією про видобуток нафти і газу з норвезького шельфу у Північному морі.
Черговим поворотним пунктом для норвезької видобувної галузі було відкриття запасів природного газу Тролль на початку 80х років. Запаси оцінювалися в обсязі 1400 мільярдів кубометрів і дозволили відкрити нові ринки та краще забезпечити підписані контракти.
Наприкінці 80х норвежці вже мали підписані договори з Німеччиною, Францією, Бельгією, Австрією й іспанцями, які зобов’язалися купувати 1 мільярд кубометрів газу щорічно протягом 30 років. Газ із родовища Тролль почав надходити до споживачів у 1993 році і був однією з найбільших інвестицій норвезької газової промисловості в історії: її вартість становила 35,5 мільярда норвезьких крон.
Фантастичні доходи від експлуатації і продажу сировини дозволили Норвегії накопичити величезні валютні резерви і збудувати соціальну державу небачених досі масштабів. Чергові фінансові кризи, здавалось, не стосуються норвежців, які завдяки нафті і газу збудували систему, яка стала недосяжним зразком для інших країн і народів.
Високі стандарти життя та економічна безпека і фінансова стабільність були результатом прагматичної політики і ефективного колективного управління всіх правлячих команд. Нині неможливо вказати на норвезького «батька» успіху, заслугу мають усі політичні еліти країни.
Але після кількох десятиліть динамічного розвитку і збагачення, норвезька економічна модель, здається, вичерпується. Падіння ціни нафти душить норвезьку економіку і ставить під сумнів рентабельність видобутку нафти з дедалі більших глибин.
Король Гаральд V наприкінці 2014 року проголосив кінець нинішньої економічної моделі, але ніхто не припускав, що цей кінець настане вже за кілька місяців. Темп зростання ВВП дуже впав: у четвертому кварталі 2014 року він становив 3,2%, натомість нині вже тільки 2,5%. Аналітики не сумніваються, що таке падіння темпів зростання ВВП пов’язане зі зниженням ціни на нафту, яке негативно впливає на економіку, тісно пов’язану з нафтовою промисловістю.
Складна ситуація у нафтовидобувній промисловості негативно впливає на інші сектори економіки. Також зростає безробіття, яке у червні 2016 року становило вже 4,8%: це найвищий показник безробіття в Норвегії впродовж останніх 12 років, а перспективи ще гірші.
Порятунком від значного гальмування норвезької економіки може бути звернення до Норвезького урядового пенсійноглобального фонду, в якому норвежці зберігали гроші від продажу своєї сировини. Його називають «нафтовим фондом», і він став найбільшим міжнародним інвестором, який має 1,3% акцій усіх фірм, зареєстрованих у світі.
Інвестиційна стратегія передбачає, що фонд має досягнути прибутків у довготерміновій перспективі, уникаючи, таким чином, ризикованих рухів, розрахованих на негайні прибутки.
Накопичений у фонді капітал є «подушкою безпеки»: залишається питання, чи уряд звернеться до цієї кишені? Це було би безпрецедентне рішення, адже досі жодний уряд на це не наважився. Норвежці стоять перед дилемою: або приймуть складне рішення і почнуть використовувати свої резерви, або будуть змушені обмежити витрати в ситуації, коли норвезька економіка дуже їх потребує. Крім того, уряд боїться впровадити обмеження у розбудованій дорогій соціальній системі.
Кілька останніх років «потомки вікінгів» стараються урізноманітнити свою економіку, інвестуючи в інновації і відходячи від нафти. Вони серйозно думають про зміну податкової системи і введення пільг для інвесторів. Пріоритетом уряду є боротьба з постійно зростаючим безробіттям і трансформація економіки у напрямі посилення конкурентоспроможності.
У березні 2016 року вперше в історії державний інвестиційний фонд витратив більше грошей, ніж уклав. Як пояснив державний секретар міністерства фінансів Палл Бйорнестад, доходи від нафти надто знизились і були нижчими від державного публічного дефіциту.
Норвезькі еліти добре розуміють, що модель економіки на основі експорту вуглеводнів безповоротно відійшла в минуле — прем’єрміністр Ерна Солберг визнала це ще три роки тому і оголосила пошук нових джерел розвитку.
Попри оголошення кінця нафтової епохи, мінорні настрої серед норвезьких еліт здаються перебільшеними. Різке падіння ціни нафти не матиме постійного характеру, і важко сподіватися, що збережеться на цьому рівні тривалий час.
Можна припускати, що рівень цін не повернеться до завищених ставок понад 100 доларів за барель, однак природним буде зростання ціни до рівня 60–70 доларів за барель. Такий рівень цін буде достатнім для спростування тези про незворотній кінець епохи «чорного золота».
Євген ПЕТРЕНКО