Очевидно, що припинення боїв при збереженні присутності в Україні підрозділів так званих сепаратистів під командуванням і при підтримці Росії та прямій участі «добровольців» для Москви є умовами, на яких вона хоче добитися скасування різноманітних санкцій, установлених Заходом.
Варто зазначити, що «деескалація» є постулатом, часто формульованим в Європі міністром закордонних справ Німеччини ФранкомВальтером Штайнмайєром, який є прихильником поступового скасування санкцій щодо Москви. Вчинення дій у цьому напрямку буде для проросійських політиків у Франції чи у Німеччині значно легшим, якщо фактично припиняться бої в Україні, навіть без виведення російських сил із Донбасу.
Така ситуація дозволить Москві говорити про «вихід назустріч» очікуванням міжнародної громадськості, що має бути пов’язане з «відповідними кроками» західних держав. Загальновідомо, що за розширення співпраці з Росією виступають не тільки радикали формату Марін Ле Пен, але й політики, які перебувають при владі в Італії чи Словаччині.
Одночасно Євросоюз бореться з міграційною кризою і високим рівнем терористичної загрози. Російські коментатори не втомлюються вказувати, що Захід повинен прагнути до більшої співпраці з РФ у галузі боротьби з тероризмом, залишаючи їй «вільні руки» на пострадянському просторі.
Росії може також сприяти політична ситуація в США і Західній Європі. На виборах у США переміг Дональд Трамп. Це вже призвело не тільки до ревізії основ трансатлантичної архітектури безпеки, але й до «роззброєння» політичної партії, яка на загал підтримувала тверду лінію щодо Москви більше, ніж демократи.
Вибори ще мають відбутися також у Німеччині і Франції: в обох країнах важливу роль відіграють більші чи менші проросійські угруповання. Це все вказує на збільшення правдоподібності появи — у певній, зміненій формі — сценарію повернення Росії на міжнародну арену, як це відбулося після війни в Грузії у 2008 році.
Російська агресія щодо Грузії привела до часткового припинення співпраці з НАТО, а тодішній президент США Джордж Буш твердив, що Москва перейшла через «усі червоні лінії». Швидке закінчення активної фази конфлікту дозволило, однак, скасувати санкції, а Барак Обама розпочав політику «ресету» щодо Росії.
Тим самим Москва утвердила свою військову присутність у Грузії, фактично перекресливши шанси на відновлення її територіальної цілісності, значно ускладнила зусилля з трансатлантичної інтеграції і у подальшому не зазнала практично жодних втрат.
Натомість після агресії проти України і введення більшої кількості військ у Донбас на Росію накладено санкції, які зберігаються досі й впливають на російську економіку. Розпочався процес зміцнення бойової готовності Північноатлантичного альянсу: засоби, запропоновані на саміті в Уельсі, були збережені і розширені у Варшаві.
Треба пам’ятати, що політичне керівництво Росії вбачає у суспільних рухах знизу (так звані кольорові революції) одну з найбільших загроз, бо саме може втратити владу в результаті таких дій. У Сирії російські збройні сили включились у такі дії, що без сумніву дозволило утримати і зміцнити існуючий центр влади (Асада).
Щоправда, він не відновив своєї території, але треба пам’ятати, що сирійська армія зазнала протягом кількох років війни значних втрат у людях і озброєнні, що, очевидно, негативно вплинуло на її боєздатність, особливо у наступі.
Натомість нині активність Кремля у Сирії пропагандистськи представляється — як у країні, так і поза кордонами Росії — як реальні зусилля у боротьбі з тероризмом, який становить загрозу для всіх держав.
На відміну до ситуації в Україні, де Москва отримала — з уваги на опір Києва і реакцію міжнародної спільноти — тільки дуже обмежену користь, у Сирії досягнуто дуже великою мірою успіх. Окрім того, російська армія здобула можливість перевірити бойові можливості своїх збройних сил поза власною територією.
Врешті активна участь у конфлікті дозволяє легше обґрунтувати витрати на озброєння для суспільства, яке втрачає у зв’язку з витратами цих коштів. Витрати на оборону в обсязі понад 5% (5,4% — за даними SIPRI) суттєво впливають на стан бюджету і обмежують можливості фінансування дій з метою поліпшення якості життя громадян.
У перспективі прояв слабкостей західними державами може схилити Росію до подальших агресивних дій, можливо, вже спрямованих безпосередньо проти членів НАТО. Особливо у випадку зміцнення корисної для Москви політичної кон’юнктури у США і на Заході Європи, міграційної кризи і т. д.
Наведений вище сценарій не є обов’язковим, але, на думку багатьох експертів, прагнення до «другого ресету» у світлі останніх подій є, щонайменше, правдоподібним. А як відомо, через кілька років після оголошення «першого ресету» Росія здивувала світ, вчинивши агресію проти України.
Інструменти впливу на Москву у випадку агресії щодо держав, які не є членами НАТО чи ЄС, дуже сильно обмежені. Якщо безпеку країн східного флангу НАТО вдасться запевнити на відповідному рівні, то держави колишнього СРСР, крім балтійських країн, можуть опинитись у «сірій зоні».
Принципове значення тут має підтримка України, яка, враховуючи умови, в яких опинилася наша країна, чинить опір російській агресії після захоплення Криму. Київ попри відсутність поставок летальної зброї, фактичного виключення авіації з бойових дій тощо зміг відбити значну частину території і змусити Росію ввести у бойові дії регулярні частини, що збільшило масштаб реакції міжнародної спільноти.
Україна нині і ще довго у майбутньому буде дуже важливим елементом (і часто недооціненим) політики стримування агресивних устремлінь Росії на міжнародній арені. А повторення «грузинського сценарію» лише відкриє шлюзи для подальшого проникнення російської агресії на Захід.
Євген ПЕТРЕНКО