Україна і світ
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Березень 03, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 28 Жовтень 2016 11:53

Ризикована гра Анкари

Rate this item
(0 votes)

Лі­де­ри Ту­реч­чи­ни і Ро­сії де­да­лі го­лос­ні­ше за­яв­ля­ють про роз­ши­рен­ня спів­пра­ці у сфе­рі без­пе­ки та обо­ро­ни. Важ­ли­вий член НА­ТО ни­ні ду­же не­без­печ­но грає ро­сій­ською кар­тою у від­но­си­нах з ін­ши­ми парт­не­ра­ми по Аль­ян­су. Од­но­час­но Ро­сія, як зав­жди, праг­не ос­ла­би­ти впли­ви США у ре­гіо­ні і мо­но­літ­ність НА­ТО піс­ля са­мі­ту у Вар­ша­ві.

Ще наприкінці минулого року військово-політична турецько-російська конфронтація здавалася дуже ймовірною. Поворотним пунктом для встановлення нового формату відносин між Анкарою і Москвою могло стати збиття російського літака Су-24 під час його польоту в прикордонному сирійсько-турецькому регіоні.

Недавня зустріч президентів Реджепа Тайюпа Ердогана і Володимира Путіна у Стамбулі яскраво показала, що люди, які приймають рішення в обох державах, розуміють принципи такої гри, краще, ніж здивовані спостерігачі. Після згаданого трагічного інциденту з російським літаком обидва президенти переконались у взаємній детермінації. Але це така детермінація, яка більше властива картярам, готовим робити найбільші ставки на один кін, ніж схильним до домовленостей і компромісів численним політикам умовного Заходу.
Правителі Росії і Туреччини мають надто велику потребу зберегти владу у своїх руках, фактично, за будь-яку ціну. У цьому контексті не повинна дивувати поведінка Москви відносно турецького «військового» державного замаху і його наслідків. Врешті-решт ніщо так не об’єднує, як спільний страх за владу, впливи і можливість їх позбавлення.
І Ердоган, так само, як і Путін, добре розуміють, що нинішнє їхнє зближення розглядається виключно прагматично. Москва і Анкара добре розуміють неминучість суперечностей у галузі регіональної і навіть глобальної політики. Але завдяки співпраці, або лише обіцянок співпраці, вони можуть задовольнити свій інтерес, і це мотивує їх до спільної гри.
Для Туреччини з’являється виняткова можливість посилення її політики щодо Сирії та Іраку. На додаток ведеться досить двозначна гра зі Сполученими Штатами, символом якої стало непорозуміння навколо стратегічної бази Інджирлік. За цих умов НАТО мусить визначитися зі своєю позицією на всьому південному фланзі.
Турецькі декларації про запрошення Росії до участі у програмі протиповітряної оборони не тільки розширюють обсяг доступних опцій, а й посилюють тиск (також політичний) на західних постачальників, щоб схилити їх до пропозиції корисніших умов промислової співпраці. Те саме відбувається з Євросоюзом, який поступився Туреччині, сплативши своєрідний хабар за призупинення міграційної кризи.
Ще більше потенційних зисків можуть отримати росіяни. Треба звернути увагу на обмежені можливості США до дій у регіоні всього Близького Сходу. І це в момент, коли саме зараз Іран дедалі міцніше підкреслює власну силу біля входу до Перської затоки.
Росіяни водночас, ніби з другого флангу, розташовують системи ППО, бойові літаки і солдатів у Сирії. Проблеми стосуються також стабільності і монолітності південного флангу НАТО, гарантією яких, принаймні, за словами і запевненнями дипломатів та політиків, мала бути саме турецька військова потуга.
Це в жодному разі не повинно нікого дивувати, адже віддавна Росія дуже прагматично реалізує і здійснює всі можливі дії, які мають зруйнувати потенціал НАТО. Москва не приховує, що вважає Альянс своїм головним противником.
Нова форма відносин з Туреччиною посилить обсяг допомоги, яку Росія надає сирійцям. Водночас це — попереджувальний сигнал для Асада, щоб той у жодному разі не спробував стати надто самостійним гравцем і не виходив поза роль васального інструменту російської регіональної і глобальної політики (порт у Тартусі та інші військові інсталяції на території Сирії, доступні для використання збройними силами Росії).
Варто зазначити, що оголошене зближення в галузі безпеки і оборони має полягати, передовсім, у взаємному обміні інформацією, особливо розвідувальною. Як турки, так і росіяни найбільше зацікавлені даними про противників, а заяви про пріоритет дій проти терористів належить розглядати, як своєрідну димову завісу.
Ердоган, як і Путін, демонструють досить специфічний підхід до визначення, хто є терористом, а хто ні. Безсумнівно, що Туреччина та її спецслужби дуже хочуть отримати доступ до російської інформації про опозиційні кола, пов’язані з Фетхуллахом Гюленом, у пострадянському регіоні. Для росіян пропозиція ще більш приваблива, бо «меню» включає інформацію про політику НАТО, Сполучених Штатів чи Євросоюзу.
Обидві держави мають багато чого запропонувати, і йдеться не тільки про символічні спільні військові маневри. У першу чергу, це технологічна пропозиція, у формі кооперації певних сегментів військової промисловості обох країн. Уже говорять про російські системи ППО, які турки могли б вибрати замість пропозицій західних концернів. Варто зазначити, що паралельно турки ведуть переговори з китайськими виробниками систем ППО.
Туреччина — це також ключові військові бази та інсталяції, які дозволяють контролювати, зокрема Босфор — для Росії вони можуть стати важливими базами для застосування збройних сил не тільки у Сирії. Треба підкреслити, що міністр закордонних справ Туреччини Мевлут Чавушоглу в середині цього року говорив про можливість співпраці з кожним, хто бореться з так званою Ісламською державою.
Кооперація могла би включати і згадувану вже авіабазу Інджирлік. Як найкращий політичний триллер можна розглядати ситуацію, коли поруч з натовськими F-15 і F-16 базувалися російські Су-25 чи Су-27.
Це не є найбільш імовірний сценарій розвитку подій, але сама можливість його існування становить великий ризик і поліпшує переговірну позицію Анкари відносно США. Навіть якщо такий постулат не буде виражений прямо, то він майже автоматично обмежує свободу американців, які також мають багато суперечних із Туреччиною інтересів.
Дуже важко вести дискусію про практичний вимір заявленої кооперації у сфері безпеки і оборони без розуміння реального механізму російсько-турецької співпраці. За найкращого для Заходу сценарію, вона може бути лише своєрідним страховищем, яке дозволить Туреччині здобути черговий фінансовий транш, підтримку для жорсткої нейтралізації всіх справжніх або уявних політичних противників Ердогана та впровадження глибоких змін тамтешньої політичної системи.
За найгіршого сценарію, подібне зближення може призвести до повного хаосу не тільки щодо Сирії, а й також на всьому південному фланзі НАТО. Неможливо підготувати будь-які плани діяльності Альянсу без одного з повноправних його членів, тому вже тепер можна говорити про політичний успіх росіян. А кожні наступні домовленості можуть лише збільшувати успіх, розширюючи його з політичної сфери на економічну, енергетичну чи, згадувані неодноразово, військову і розвідувальну.
Інтереси України вимагають дуже уважно спостерігати за грою, яку ведуть Туреччина і Росія. До уваги треба брати спроби кооперації з турецьким ВПК та можливості трансферу технологій подвійного призначення, які походять з Росії. Залишається також імовірність чергового розіграшу Туреччиною проблеми міграції населення з Близького Сходу. Зараз зміцнюються кордони на існуючому балканському шляху, тож будуть спроби задіяти нові траси контрабанди нелегальних іммігрантів.
Євген ПЕТРЕНКО

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».