Реагуючи на ці події, 24 серпня 2016 року в Токіо зустрілися міністри закордонних справ Японії, Китаю та Республіки Корея. Цю зустріч стимулювало чергове випробування північними корейцями ракети середньої дальності, яка пролетіла у безпосередній близькості від берегів Японії.
Дипломати трьох провідних азійських держав укотре засудили дії Пхеньяна та закликали КНДР дослухатися до рекомендацій Ради Безпеки ООН. Не менш цікавий аспект токійських переговорів стосувався можливої угоди про створення зони вільної торгівлі між Китаєм, Республікою Корея та Японією.
Китай сподівається на прорив у цьому напрямку на найближчому саміті країн «великої двадцятки», який відбудеться наприкінці наступного тижня у Гуанчжоу. Угоду планують підготувати до кінця поточного року, коли має відбутися саміт глав трьох великих азійських держав.
На заваді цьому проекту залишаються неузгоджені військово-політичні проблеми. Вони добре відомі. Це передусім японсько-китайські територіальні суперечності, присутність на японській території американських військових баз, а також плани США розмістити на території Республіки Корея високоточну систему протиракетної оборони. Але чергові «сюрпризи» від КНДР можуть нівелювати ці суперечності та спровокувати дійсно радикальну зміну розстановки сил у регіоні.
Поки що здається, що Китай не готовий остаточно і повністю відмовитися від економічної підтримки режиму КНДР. У Пекіні вважають, що суттєва дестабілізація становища на Корейському півострові абсолютно не відповідає китайським інтересам ані з військово-стратегічної, ані з економічної точок зору.
Підприємства обох корейських держав є субпідрядниками багатьох китайських підприємств, крім того, з КНДР Китай отримує важливі мінеральні ресурси. Тому радикальна військова дестабілізація ситуації автоматично б’є як по безпеці Китаю, так і по його економічних інтересах.
Зрештою, саме ці прагматичні економічні інтереси підштовхують «традиційних ворогів» — Китай, Республіку Корея та Японію — вести мову про створення зони вільної торгівлі. Цього від політичного керівництва цих країн наполегливо вимагає бізнес, який давно і тісно інтегрований і вимагає, аби політична конкуренція «за старшинство» не заважала бізнесу отримувати прибутки. Час покаже, чи бізнес у регіоні переможе політику, або буде, як це вже неодноразово було, тобто політика диктуватиме свої умови бізнесу.
Андрій МАРТИНОВ
