Досі проти цього виступала найближча союзниця Вірменії — Росія, яка вважала, що такий крок Єревана може стати поганим прикладом для решти гарячих точок на пострадянському просторі.
Утім, після російськогрузинської війни у серпні 2008 року Кремль сам визнав незалежність Південної Осетії та Абхазії, проте стримував Єреван від аналогічного кроку стосовно Нагірного Карабаху.
Звичайно, формальноправове невизнання Вірменією незалежності Нагірного Карабаху не змінює фактичного включення цієї території до вірменського військовополітичного, культурного і політичного простору. Водночас досі «невизнання» Нагірного Карабаху залишало відкритими можливості для переговорів за посередництва ОБСЄ. На такому сценарії розвитку подій наполягає зараз головуюча в ОБСЄ Німеччина.
На нинішньому раунді віденських переговорів німецькі дипломати запропонували збільшити кількість спостерігачів ОБСЄ вздовж лінії розмежування азербайджанської і вірменської армій. Зважаючи на конфлікт на Донбасі, де ОБСЄ також представлена місією спостерігачів, важливим є перехресне використання досвіду врегулювання цих конфліктів, аби помилки одного способу врегулювання не копіювались в іншому конфлікті. Адже присутність місії ОБСЄ вже стає симптомом того, що ворогуючі сторони налаштовані перенести конфлікт у площину заморозки.
В обох конфліктах (на Донбасі і в Карабаху) Росія зацікавлена у такій заморозці, яка залишає за російською стороною важелі впливу на «непідконтрольні» Азербайджан і Україну. Звичайно, Азербайджан і Україна у своїх діях щодо можливого силового варіанта вирішення проблеми відновлення своєї територіальної цілісності вимушені зважати на позицію ОБСЄ. Остання вважає за краще заморозити конфлікти, бо прийнятних способів їхнього швидкого врегулювання, враховуючи непримиренні конфлікти інтересів, немає.

Андрій МАРТИНОВ