У 1960–1980 роках соціальнополітичні негаразди спровокували прихід до влади у Республіці Корея військових, які своїми специфічними методами визначили країні шлях розвитку. То були часи справжньої військової диктатури, мінімізації соціальних витрат, максимально ліберального ставлення до ринкових відносин.
Зважаючи на залізну суспільну дисципліну у Південній Кореї, низка японських корпорацій у цей час перевела туди своє виробництво, виграючи від дешевшої, ніж японська, корейської робочої сили. Утім, працююча на півдні Корейського півострова економіка стала разючою відмінністю від катастрофічного економічного становища у Корейській НародноДемократичній Республіці.
Вагомі економічні здобутки посилили позиції середнього класу у політичному житті Республіки Корея. Зрештою, на початку 90х військові відійшли від влади, передавши її цивільним політикам. Щоправда, ніякої люстрації у Кореї не відбулося, тому діти колишніх військових диктаторів, винних у систематичному порушенні прав людини, наразі залишаються в політичному житті Республіки Корея.
Тоді ж, у 90х роках вималювалась ідеологічно різноманітна партійна система. Абстрагуючись від оригінальних корейських назв партій, зауважимо, що в парламенті країни представлений увесь ідеологічний спектр. Ідеться про консерваторів, ліберальних демократів, соціалістів, націоналістів, які мають досить відмінні позиції щодо актуальних питань внутрішньої і зовнішньої політики Республіки Корея.
Зокрема, гострим питанням цьогорічної виборчої кампанії було продовження максимально ліберального економічного курсу, який дорого коштує не лише найбіднішим корейцям, а й представникам середнього класу. Результати виборів 13 квітня поточного року засвідчили факт приблизної рівноваги між консерваторами та лібералами — з одного боку, та соціалістами й націоналістами — з іншого. Імовірніше, консерватори та ліберали в коаліції спроможуться продовжити неоліберальний економічний курс.
Більш помітними є розбіжності між корейськими політичними силами щодо зовнішньої політики. Крайні націоналісти в політичному спектрі Республіки Корея у відповідь на ядерні випробування, проведені Корейською НародноДемократичною Республікою, пропонують створити власну атомну бомбу. Але цю «оригінальну» пропозицію не підтримує більшість політичних сил країни, яка вважає, що нейтралізувати виклик Північної Кореї можливо лише за рахунок більш надійного військовополітичного союзу зі США. Причому, після північнокорейських ядерних випробувань реалістичнішим виглядає владний трикутник «США — Республіка Корея — Японія».
Принаймні, результат нинішніх парламентських виборів у Республіці Корея підтвердив стабільність її конфуціанської моделі демократії із західною специфікою. Південним корейцям, так само, як і японцям, удалося поєднати західну модель модернізації економіки і суспільних структур із традиційними конфуціанськими нормами колективізму та спільної відповідальності за долю країни. Тому не варто очікувати на радикальні зміни у внутрішній і зовнішній політиці країни.
Це означає, що буде продовжена конфронтаційна риторика з режимом КНДР, адже досі відсутня реалістична модель вирішення корейського питання, тобто об’єднання Південної і Північної Кореї. На відміну від ФРН і НДР часів холодної війни, надто відрізняються суспільні моделі Республіки Корея і КНДР, аби відносно безболісно пережити національне об’єднання.
Північнокорейський режим чучхе — опори на власні сили — надто несхожий на південнокорейську модель оптимального поєднання індивідуальної ринкової ініціативи і колективної відповідальності. Крім того, серйозні економічні проблеми, які переживає нині Республіка Корея, також не дають достатніх ресурсів, аби радикально об’єднати економіки двох корейських держав. Тож збереження статускво наразі виглядає оптимальним варіантом.

Андрій МАРТИНОВ