Декларації канцлера Меркель, що Німеччина готова прийняти практично необмежену кількість мігрантів, не були викликані гуманітарними мотивами. Йшлося передовсім про затикання дірок на ринку праці, що пов’язано з виїздом із країн, які потерпіли від війни (зокрема, Сирії й Іраку), спеціалістів, потрібних і там для відбудови і розвитку.
Утім, німці не передбачили масштабу цього явища та втручання турецьких спецслужб, які наганяли хвилю міграції. Деструктивна роль Туреччини у стимулюванні міграційної кризи після багатьох місяців була посередньо визнана окремими лідерами ЄС, у тому числі Дональдом Туском. Проте жодних висновків зроблено не було.
Німеччина, на яку лягає головна відповідальність за виникнення міграційної кризи, спробувала перекласти її на інші країни, які, як Угорщина, намагалися захистити кордони ЄС. Ці країни були звинувачені у відсутності європейської солідарності, але їх позиція і внутрішні проблеми Німеччини, викликані неможливістю справитись зі значним напливом мігрантів, підштовхнули Німеччину змінити свою політику.
Однією з причин, які змусили Німеччину це зробити, стало зростання крайніх правих настроїв. Противники політики «відкритих дверей» вимагають говорити про всі проблеми міграційної кризи: зокрема, про проникнення терористів у середовище біженців, кримінальні інциденти, труднощі з інтеграцією, врешті, про економічну мотивацію, а не втечу від війни і загрози життю.
Безпосередню відповідальність за створення в Європі міграційної кризи несе Туреччина. За офіційними даними, щонайменше 500 тисяч осіб, які прибули в Європу з Туреччини, — не сирійці. Очевидний абсурд, що така велика кількість осіб без перешкод нелегально перемістилася від східного до західного кордону Туреччини.
Проте роль Туреччини більшістю медіа і політиками ЄС спотворюється. Вони інформують, що Туреччина несе величезний тягар допомоги біженцям, що на її території перебуває аж 2,7 мільйона таких осіб. Але, поперше, Туреччина допомагає лише обраним біженцям (серед яких нема сирійських курдів), і у турецьких таборах їх усього 300 тисяч — решта жодної підтримки від влади не отримують. Подруге, значна частина сирійських біженців у Туреччині мусила покинути свої домівки через закордонну політику Анкари, зокрема підтримку джихадистів у Сирії та економічну блокаду Рожави (сирійського Курдистану).
До листопада 2014 року у Туреччині перебував мільйон біженців, після чого у грудні відбувся різкий приріст на 500 тисяч осіб через напад ІД на курдське місто Кобане. Туреччина не хотіла прийняти мешканців цього міста, але її змусили до цього турецькі курди. Єдину допомогу біженці цієї хвилі отримали від місцевого курдського самоуправління, чиї члени самі є об’єктом численних переслідувань у Туреччині.
Аналіз приросту кількості біженців у Туреччині у 2015 році є несподіваним. За цей час у жодній з інших країн, яка приймає сирійських біженців (особливо Йорданії і Лівані), не відбулося значного приросту їх кількості. У першому півріччі 2015 року кількість сирійських біженців у Туреччині зросла лише на 200 тисяч, натомість у другому півріччі аж на 750 тисяч осіб. До середини 2015 року курдські загони у Сирії опанували більшу частину сирійськотурецького кордону і відтіснили терористів настільки далеко від великих міст Північної Сирії, що біженці з цих територій (щонайменше 800 тисяч осіб) могли б повернутись.
На жаль, Туреччина веде економічну блокаду Рожави, ускладнюючи відбудову будинків тамтешніх мешканців і буденне життя (наприклад, відмовилася постачати струм), через що вони втрачають бажання повернутися до рідних місць. Тим часом значну частину мігруючих в Європу сирійців становлять саме курди. Європа також нічого не зробила у 2015 році, щоб допомогти мешканцям Рожави і полегшити повернення біженців — приміром, не передала жодних грошей на відбудову Кобане, хоча вже минув понад рік від визволення цього міста.
Якщо підрахуємо всі дані, тобто 200 тисяч біженців, які повернулись у Сирію, 500 тисяч, які прибули в Європу, і 750 тисяч, на які виросла їх кількість у Туреччині, то турецькосирійський кордон протягом шести місяців 2015 року перетнуло щонайменше 1,5 мільйона осіб — або 60 тисяч осіб на тиждень. Під час підтриманого Росією наступу сирійської армії, а потім пов’язаних із курдами сирійських демократичних сил на Азаз на турецький кордон прибувало протягом тижня 30 тисяч осіб і світові медіа били тривогу, що це — гуманітарна катастрофа. Як же сталося, що раніше не помічали 60 тисяч сирійців, які щотижня переходили кордон?
Анкара хоче змінити етнічний формат як ПівденноСхідної Туреччини (турецького Курдистану), так і Рожави. Дії армії у турецькому Курдистані вже привели до втечі з рідних домівок сотень тисяч осіб. Домовленість ЄС із Туреччиною передбачає скасування віз уже у червні для турецьких громадян. Ці біженці потім рушать в Європу, у чому турецька влада зацікавлена. Туреччина хоче також випхати зі своєї країни сирійських курдів, але не назад додому, а в Європу, змінюючи, таким чином, етнічний формат Північної Сирії і готуючи основу для її окупації або анексії.
Порозуміння з ЄС сприяє цим намірам Туреччини через створення у Північній Сирії «зон безпеки». Проблема в тому, що майже вся Північна Сирія контролюється курдами, з якими ніхто не веде переговорів на цю тему.
Ще одним аспектом турецької демографічної політики є переселення у Туреччину кількох мільйонів сирійських сунітів і надання їм турецького громадянства. Ці особи будуть на наступних виборах голосувати за Ердогана і його партію, а вибори у 2015 році показали, що без такої «підтримки» партія Ердогана буде мати проблеми з утриманням при владі.
Домовленість ЄС із Туреччиною щодо мігрантської кризи передбачає надання Туреччині 6 мільярдів євро. Теоретично — це допомога для біженців, але ніхто не матиме жодного контролю за витратами цих грошей.
Європу чекає катастрофа, якщо не усвідомить, що порозуміння з Туреччиною не вирішить міграційної кризи. Дії Туреччини погіршують ситуацію в Європі, і вона має не поступатися, а поперше — допомагати біженцям на місці, тільки не через передачу грошей урядам, а фінансування проводити через міжнародні організації. Подруге — організувати жорстку охорону кордонів ЄС. Пріоритетом має бути створення можливостей для повернення біженців додому через відбудову житла у Кобане, Шенгалі чи іракському Анбарі.
Євген ПЕТРЕНКО