Сама природа влади Лукашенка настільки несподівана для спостерігачів, як і питання, чому на його «обмін» не пішов Кремль, якщо стільки експертів віддавна вважають, що це було б «банально просто». Особливо враховуючи, що Лукашенко у справах, важливих для Кремля, відмовлявся від співпраці з ним: наприклад, у питанні визнання державності сепаратистських утворень у Грузії, Абхазії і Південній Осетії.
Так само і в українських справах Лукашенко завжди підтримував контакти не тільки з Віктором Януковичем, а й з опозиціонерами в Україні до 2014 року і прагматично поставився до Євромайдану, коли першим з-поміж керівників СНД вже офіційно приймав Петра Порошенка як нового Президента України.
Попри визнання російської гегемонії, Мінськ веде власну політику щодо далеких сусідів Росії — Китаю і Казахстану. У свою чергу, Євросоюз не зміг змусити білоруського диктатора танцювати у європейському ритмі — дивлячись назад, складно відмовитися від враження, що проблема полягає не тільки у мінливості європейської політики щодо Мінська останніми роками і зміні її вектора, щонайменше, кожні два роки.
Ключовим питанням є те, що, по суті, це Лукашенко диктував європейським політикам темп змін у взаємних відносинах і міг змусити до зміни політики щодо нього у контексті погіршення відносин із Москвою або потеплінь на лінії з Кремлем. Саме так ситуація виглядає і нині.
Поза всіляким сумнівом, Лукашенку вдалося на переломі 2014 і 2015 років зробити Мінськ одним із центрів переговорів щодо вирішення кризи, котра виникла після агресії Росії в Україні: від моменту, коли він вітав у себе і частував яєчнею Кетрін Ештон, Ангелу Меркель, Франсуа Олланда та інших відомих особистостей, було зрозуміло, що протягом певного часу не можна буде нападати на главу Білорусі чи домагатися від нього пост-фактум оплати за рахунками його символічного визнання на міжнародній арені.
Прямуючи до Мінська, всупереч численним власним антилукашенківським деклараціям, політичні еліти Європи ще раз довели свою непослідовність. Ці події були, однак, результатом тривалого пошуку європейськими дипломатами приводу для пом’якшення курсу щодо Мінська.
Брюссельська дипломатія багато років не дозволяла побачити в особі Лукашенка серйозного партнера. Дипломатичні салони Заходу довіряли стереотипу курйозного «батьки», який організує збирання картоплі, і не побачили в ньому спритного політика. А тим часом він тримає владне кермо вже понад двадцять років.
Друга очевидна помилка: у Брюсселі влада змінюється не рідше, ніж у більшості держав Євросоюзу. Наприклад, події 2010 року і його наслідки для Лукашенка — це для політиків Євросоюзу вже історія. Багато чиновників, які тоді підготували різку і гостру реакцію Заходу на дії президента Білорусі відносно опозиції, нині працюють на інших посадах. Такі політики, як Кетрін Ештон, Радослав Сікорський, Карл Більдт і Стефан Фюле вже не впливають на політику ЄС або займаються зовсім іншими, ніж п’ять років тому, справами.
У відносинах ЄС з Білоруссю присутній дух боягузливого реалізму, а Лукашенко зміг ще раз показати, що він є серйозним партнером, до якого треба відповідно ставитись. У зв’язку з іммігрантською кризою з біженцями, відвертою агресією Росії в Україні і проблемами у співпраці зі США ніхто з важливих постатей Євросоюзу не готовий наразі загострювати відносини з Білоруссю.
Петро ПЕТРІВ