У 2015 році Німеччина, яка головувала у групі G7, домоглася ухвалення декларації, згідно з якою члени групи зобов’язалися прийняти юридично правомочний договір на Паризькій конференції, який гарантує утримання росту температури не нижче 2 градусів за Цельсієм та декарбонізацію своїх економік до кінця століття. Німеччина, як і Євросоюз, підтримала цей договір.
Новий кліматичний договір має покінчити з попереднім поділом на промислові держави, які в попередньому періоді мали редукувати емісію, і держави, що розвиваються, в тому числі Китай та Індія, які не мусили її скорочувати. Берлін хоче, щоб африканські держави підтримували німецькі переговорні постулати взамін фінансової допомоги. Метою уряду є збільшення ресурсів на кліматичну політику у країнах, що розвиваються, до 4 мільярдів щорічно до 2020 року та збільшення кредитування з державного банку KfW.
Крім того, Німеччина нагадуватиме про необхідність підтримки провідними промисловими країнами бідних країн у боротьбі з глобальним потеплінням в обсязі 100 мільярдів доларів щорічно від 2020 року — такі постулати прийнято під час кліматичної конференції у Копенгагені у 2009 році та підтверджено на минулорічному саміті G7.
Під час конференції в Парижі Німеччина заявила, що виділить до 2020 року 3 мільярди євро на розвиток відновлювальних джерел енергії в Африці та 1,1 млрд доларів — на захист тропічних лісів. Ці дії мають не тільки підштовхнути країни, що розвиваються, до порозуміння, а й водночас відповідають меті німецької політики розвитку, на яку щорічно виділяється 13 мільярдів євро.
Щоб бути справжнім лідером кліматичної політики, Берлін мусить реалізовувати цілі кліматичної політики у країні. Але, як вважається, це нелегке завдання, бо у 2011–2013 роках емісія тепличних газів у ФРН зростала. Так відбувалося, передовсім, через збільшення споживання вугілля в електроенергетиці.
Цей тренд перервався у 2014-му. У грудні минулого року уряд ухвалив стратегію редукції емісії, згідно з якою емісія тепличних газів у Німеччині має знизитися на 40% порівняно з 1990 роком. Це означає необхідність зменшення емісії приблизно на 20% протягом найближчих п’яти років.
На реалізацію своєї стратегії німецький уряд виділив додаткові квоти з федерального бюджету на термомодернізацію будинків та визначив цілі редукції емісії в електроенергетичному секторі, транспорті чи використанні відходів. Спроба закриття найстаріших електростанцій на бурому вугіллі у поточному році завершилася невдачею, і після протестів уряд створив так званий резерв потужності, а на практиці це означає, що споживачі струму мусять оплачувати перебування в готовності вугільних електростанцій до виробництва, щоб вони не здійснювали емісію СО2.
У подальшій перспективі відмова від вугільної енергетики стане необхідною, якщо Німеччина реалізуватиме план редукції емісії на 80–95% до 2050 року. За тиждень до початку кліматичної конференції міністр охорони довкілля оголосила, що нинішній уряд представить план відмови Німеччини від вугільної енергетики протягом 20–25 років. Водночас Німеччина залишається одним із найбільших емітентів тепличних газів у ЄС у перерахунку на одного мешканця. Берлін також захищає окремі сегменти машинобудівної промисловості, а на форумі ЄС послідовно лобіює норми регуляції, які не зашкодять продажу найбільш емісійних німецьких легкових автомобілів.
Зрозуміло, що за певний, навіть тривалий період Берлін збирається заробляти на кліматичній політиці. Стратегія енергетичної трансформації і будівництво беземісійної економіки для Німеччини є методом промоції країни і пошуком нового напряму виробництва й експорту. Вже нині Німеччина має найбільшу у світі частку в торгівлі товарами і послугами в галузі охорони довкілля і клімату, а німецька політика розвитку становить підтримку для економіки.
У рамках проектів розвитку за участю німецьких фірм держава бере на себе ризик і кошти виходу з новими виробами на ринки країн, які розвиваються. Через кліматичну політику Німеччина будує імідж країни, яка дбає про середовище і пропонує інноваційні продукти.
Петро ПЕТРІВ