Це загрожує поглибленням регіональних суперечностей і ескалацією протистояння в регіоні з усіма негативними наслідками (зокрема, черговою хвилею біженців).
Зваживши на тривалість конфлікту, втому сторін, втрати озброєння тощо всіх його учасників, російські дії вносять значні якісні зміни. Російські повітряні удари були спрямовані проти угруповань, які безпосередньо загрожують Асаду. Отже, була порушена відносна рівновага на фронті між урядовими силами і роздрібненим та конфліктуючим табором опозиції (режим контролює приблизно ту саму територію вже останні 2—3 роки) і безумовно була відсунута безпосередня загроза поразки Асада.
Ангажованість Росії в конфлікт у Сирії вказує на можливість стратегічних переоцінок: Росія стає фундатором неформальної проасадівської коаліції (Росія, Сирія, Іран), внісши серйозний військовий компонент (військово-повітряні сили, яких Сирії бракувало). В результаті збільшується можливість участі у конфлікті іранських сил, чия присутність була ключовою для виживання режиму до цього часу, але мала дискретний характер у формі інструкторів, озброєння, обмежених власних сил, «Хезболли» та іракської шиїтської міліції.
За умов російського домінування у повітрі, іранської підтримки і використання регулярних підрозділів сирійської армії реальною виглядає перспектива наступу режиму, знищення і захоплення ключових пунктів. Це змушує очікувати хвилі масової втечі цивільного населення (арабських сунітів, які бояться шиїтських сил Асада і іранців). У світлі російських дій правдоподібний наступ має бути спрямований на консолідацію території, що поєднує Дамаск з узбережжям. У подальшому не можна виключити спроб захоплення провінції Латакія, зайнятої повстанцями, або провінції Ідліб.
Конфлікт у Сирії є лише найгострішим проявом широкої кризи на Близькому Сході. Всі держави регіону (особливо сусіди Сирії) багато років беруть у ньому участь, підтримуючи і «розігруючи» окремі сторони конфлікту, платять за нього повною ціною і прагнуть реалізувати власні стратегічні цілі. У цій ситуації навіть обмежені російські дії ламають усі попередні калькуляції, механізми і співзалежність між ними.
Це стосується передовсім гравців, які включені у боротьбу з Асадом, протистоять Ірану (бачать загрозу у зростанні його впливів), а лише потім бояться експансії «Ісламської держави». Російська політика нині значно знижує шанси реалізації поставлених ними цілей, оскільки існує загроза безпосередньої військової конфронтації з росіянами. У цьому контексті найважливішими наслідками є:
— для Саудівської Аравії, яка перебуває у стратегічному конфлікті з Іраном, російська підтримка Асада означає загрозу зміцнення нині домінуючих в Іраку і дуже успішних в Ємені проіранських сил. Ослаблення «Вільної сирійської армії» і сунітських ісламських радикалів, яких саудівці неформально підтримують, створює також більший простір для «Ісламської держави». Можливе розширення дій проти ІД означатиме, у свою чергу, ризик витиснення цієї організації на південь (тобто на територію, де проживають сунітські араби) і безпосередню загрозу для саудитів;
— для Ізраїлю стратегічною загрозою є перспектива зміцнення Ірану в Сирії та Лівані. Враховуючи позицію Ізраїлю, Росія не нападає у безпосередньому сусідстві від нього (тобто не порушує локальної рівноваги) і веде з ним інтенсивні військові консультації на високому рівні. Серйозно виросла перспектива односторонніх ізраїльських дій проти цілей у Сирії та Лівані (передовсім проти «Хезболли»), з одночасним уникненням безпосередньої конфронтації з Росією.
Дії Росії фактично перевернули турецьку політику, спрямовану на усунення Асада, що стало значним ударом по престижу держави. Участь Росії у війні на боці Асада сильно піднімає вартість створення зони безпеки у Північній Сирії, на що Туреччина послідовно звертає увагу з початку війни.
Останніми днями Туреччина однозначно критикує поведінку Росії, інтенсифікувала дипломатичні зусилля зі створення зони безпеки, підтримку сирійських угруповань, які бомбардує Росія та продовжує атаки на курдів в Іраку. Симптоматично, що під час російських операцій, до збиття «Су-24», відбулися неодноразові порушення повітряного простору Туреччини, що належить розглядати як тестування турецької та натовської реакції.
Стосовно масштабу внутрішніх і зовнішніх викликів не можна виключати, що лише у випадку підтримки і координації із Заходом, особливо із США і незважаючи на серйозний спротив, Туреччина може наважитися на більш активні і агресивні дії в Сирії.
Російські дії становлять загрозу для інтересів частини держав, а одночасно дають позитивний імпульс для решти гравців. Це стосується як Ірану, так і сирійських курдів, які вважаються Анкарою загрозою для територіальної інтеграції Туреччини і безпосереднім тилом для збройних дій підрозділів ПТК у Туреччині (з новою силою спалахнули у липні поточного року).
Курди займають нейтральну позицію щодо Асада, воюючи переважно з «Ісламською державою» (і тут вони головний союзник США і коаліції та мають їхню підтримку), залишаючись у стратегічній конфронтації з Туреччиною (з чиїми інтересами мусить рахуватись Вашингтон) і перебуваючи у протистоянні з іракськими курдами, пов’язаними з Туреччиною (Демократична партія Курдистану Масуда Барзані).
У такому розкладі поява Росії була підтримана сирійськими курдами: їхній лідер Саліх Муслім висловив бажання співпрацювати з росіянами, за цим стоїть сподівання на протекторат над фактичною курдською автономією в Сирії.
Справжнім тестом ефективності російської інтервенції у Сирії може стати проведення координованої сухопутної операції сирійської урядової армії, іранців і «Хезболли» за підтримки російської авіації. Успіх наступу може означати глибоку маргіналізацію частини опозиції, відносним зміцненням «Ісламської держави» і курдів та перехід ініціативи до режиму у Дамаску.
Російська операція в Сирії має величезний дестабілізуючий потенціал для всього регіону: вона б’є по стратегічних інтересах багатьох держав, загострює суперництво в регіоні, загрожує ескалацією і розширенням конфліктів, радикалізацією в арабських державах, подальшим загостренням сунітсько-шиїтського конфлікту. У кожному варіанті значно розширюється поле маневру для Ірану. Побічним наслідком є значне зростання ризику чергових хвиль біженців із Сирії (особливо у випадку наземного наступу урядової армії Асада).
Росія є і залишиться важливим елементом геостратегічної гри на Близькому Сході, але нема жодних підстав вважати, що вона вийде поза межі стимулювання і використання нестабільності в регіоні — це не дозволяють ні масштаб регіональних викликів, ні обмежені засоби, якими володіє Росія, а також брак реальних союзників у регіоні.
Залишається відкритим питання коштів, з якими має рахуватись Росія і які безпосередньо пов’язані з операцією (фінансування, людський ресурс, ризик коливань цін на нафту тощо). Проблемою є також безпека у самій Росії, тобто ризик терористичних актів на території Російської Федерації та потенційні втрати, пов’язані з можливим поглибленням загострення відносин із Заходом.
Євген ПЕТРЕНКО