Росіяни віддавна використовують кожну нагоду, щоб ослабити наймолодших членів НАТО та пересварити між собою східну і західну частини Альянсу. Так само росіяни діяли за радянських часів і це саме, по суті, роблять нині. Але Росія як держава значно слабша від СРСР і не може дозволити собі відкритий конфлікт з НАТО, тому намагається підважити західні інституції і єдність Заходу іншим способом. Інколи це вдається.
Отже, можна сказати, що амбіції російської закордонної політики виходять далеко за межі підпорядкування собі сусідніх держав і перетворення їх на «купу сміття». Цілі Путіна в закордонній політиці можна уявити собі, як три концентричні кола.
Перше, найбільш стримане з них, — це недопущення до існування прозахідного уряду в Києві, який мав би близькі, добрі відносини з Євросоюзом і НАТО. Друге коло — це доведення до поділу між старими і новими членами НАТО, а також між європейськими членами НАТО і США. Російський президент хоче показати обмеженість американської сили. Третє коло, найбільш амбітна мета, — це загроза територіальній цілісності окремих членів НАТО. Багато осіб вважає, що це може бути одна з Балтійських країн — Литва чи Латвія.
Наразі Путіну далеко до реалізації цих цілей. Поки що ми на першому етапі, практично нема успіхів на другому і далеко до третього рівня.
Але залишається роль США у зупинці російської агресії в Україні. Нині за столом переговорів із Росією сидять Франція і Німеччина. Уже була ситуація, коли американське лідерство де-факто було передане країнам Євросоюзу під час війни у колишній Югославії. Держави Західної Європи не могли тоді ні запобігти ескалації конфлікту, ні забезпечити гуманітарну допомогу — тобто політично скомпрометувалися. Аж тут долучилися до справи американці...
Нині адміністрація Обами, як визнають її чиновники, воліє керувати «із заднього сидіння», замість змушувати союзників погоджуватися з рішеннями, пропонованими Сполученими Штатами.
Важко прогнозувати, чи зміниться американська політика найближчим часом, тим більше, що наступного року у США відбудуться президентські вибори. Барак Обама керується у своїх діях переконанням, що в разі відступу Вашингтона з деяких територій свого зацікавлення, інші держави, поставлені перед доконаним фактом, візьмуть на себе його обов’язки. Завдяки цьому закордонна політика США стане менш витратною, а на довшу перспективу — не менш ефективною.
Але наразі ця тактика не виправдовує себе, оскільки замість союзників або, щонайменше, нейтральних країн порожнечу після США заповнюють «ревізіоністські» держави на кшталт Ірану, Росії чи Китаю. Такий стан справ викликає страх у союзників, які не бачать упорядкованого обміну обов’язків, натомість — хаос і втрата контролю за перебігом подій.
Складається враження, що адміністрація президента приймає ці сигнали й інколи намагається на них реагувати — останнім проявом такої реакції було рішення про відправку до Європи літаків F-22. Це знак, що справи зайшли надто далеко, і США мусять щось робити для відновлення репутації супердержави, здатної до правильної оцінки ситуації.
Після того, як положення Будапештського меморандуму 1994 року виявилися нічого не вартими (гарантії непорушності кордонів України взамін передачі ядерного арсеналу Росії), Східна Європа опинилася в ситуації політичної невизначеності. І побоювання, що після порушення цього меморандуму будуть порушені й інші, є більш ніж обґрунтованими.
Проте не можна перебільшувати страхи, а особливо маніпулювати з історичними аналогіями. Ми не повернемося до ситуації 30-х років ХХ століття хоча б тому, що Росія нині — набагато слабший партнер, ніж СРСР на той період, і не видно, щоб найближчим часом ситуація змінилася — демографічні, економічні та інституційні проблеми, які перед нею стоять, є надто серйозними. Росія, на відміну від СРСР, не є самодостатньою, її могутність залежить значною мірою від зовнішнього світу.
Але попри те, багато східних європейців нинішню ситуацію бачить як своєрідне повторення минулого, і США не відіграють провідної ролі в цьому конфлікті. З цього не випливає, що Вашингтон не розуміє, що діється в Україні.
Відбулася зміна поглядів на роль США у світі. На думку Барака Обами, категорії холодної війни нині дуже анахронічні, оскільки відображають неіснуючий уже світовий порядок. У цьому полягає справжня революція в американській закордонній політиці.
Система союзів, створених після Другої світової війни, і яку всі адміністрації розглядали як значне досягнення, нинішня адміністрація вважає слабкістю. Відбулося радикальне переосмислення того, що є, а що не є «життєвим інтересом» США.
Тому найважливіші нині інтереси США полягають у захисті від збройного нападу на Західну півкулю, запобіганні терористичним замахам з численними жертвами та пов’язане з цим поширення зброї масового ураження. Усі інші інтереси, які впродовж останніх 70 років вважалися ключовими, нинішня адміністрація такими не вважає.
Водночас у Вашингтоні не бракує голосів із закликами до більшої участі в ситуації на Сході України і навіть озброєння української армії. Але однозначно сказати, що президент Обама помиляється, не можна. Адам Гарфінкль не підтримує постачання американської зброї українській армії. Не тому, що його переконує аргумент про неминучу ескалацію конфлікту — Америка постачає зброю, проте росіяни, які втрачають в Україні, завжди можуть поставити її більше. Не цей аргумент є вирішальним для американського політолога: він вважає, що найважливішими для США — основою закордонної політики, якщо вони вміють робити висновки з історії, є порядність і стабільність союзника.
А чи насправді існує ефективна і контрольована центральною владою українська армія? На жаль, щодо цього в американців існує сумнів. Також з’являється питання, чи американська зброя буде належно використана? Чи Українська держава достатньо дієздатна, щоб прийняти подібну допомогу і рішення щодо її ефективного використання?
Тому пан Гарфінкль гаряче підтримує саме розвиток Української держави і надання їй всебічної інституційної підтримки. Але не зброї.
Позиція не однозначна, але мусимо знати і про неї.
Євген ПЕТРЕНКО