У зв’язку зі встановленням обмежень і контролю у швейцарських банках, капітали, що там зберігаються, мігрують з Європи в Азію. Згідно з аналізом Прайсвотерхаус-Куппер (Pricewaterhouse-Coopers), у нинішньому році активи сінгапурських банків уперше перевищили швейцарські. Тим самим малий острів стає найпотужнішим фінансовим центром світу. Його політична стабільність і тривалі традиції вільної торгівлі (нульові митні тарифи, величезні вантажопотоки в аеропорту Чангі і понад 200 тисяч суден, які щорічно заходять у морський порт) стають магнітом для інвесторів, стурбованих політичним майбутнім Гонконгу, нині єдиного альтернативного кандидата на звання глобальної столиці бізнесу.
Біржі у цих двох портових містах відкриваються зранку першими і диктують пульс бізнесу решті світу. Зростаючий тиск Пекіна і триваючі у Гонконзі протести не дають бізнесменам здійснювати довготермінове планування. І хоча індекс економічної свободи (IEF) залишає за китайським містом перше місце в Азії, Сінгапур поліпшує результати і ось-ось пережене його.
У Сінгапурі фактично нема бідності, корупції, бездомності, заторів і смогу. З кранів ллється чиста питна вода, парки ошатні, найкраща медична опіка і найнижча смертність немовлят у регіоні, також дешеві таксі, а в них — чесні водії. Метро і автобуси завжди довозять на час, білети дешеві — навіть доступні пенсіонерам. Живуть тут довго — понад 80 років і в доброму здоров’ї. Сінгапурці ставляться до джоггінгу як до релігії, перевищення ваги має лише кожний десятий житель.
Багатії мають тут свої вілли і апартаменти, а 87% громадян — власні помешкання, котрі від 70-х років будує для них державна Рада житлового будівництва і розвитку, яка надає їх за низьковідсотковими кредитами з внесками, розкладеними на кілька десятків років. Більшість острова займає високі 30-поверхові бетонні блоки, оточені зеленню, магазинами, спортивними майданчиками і підземними гаражами.
Економічні результати Сінгапуру особливо імпонують тим, що досягнуті за короткий час і всупереч геополітичним умовам. Економічна легенда Сінгапуру — це максимізація потенціалу. Малий, колись скелястий і порослий густим лісом острів, здійснив те, до чого прагне весь Азіатський континент, хоча не мав природних ресурсів, врожайної землі, навіть місця для розвитку промислових підприємств.
Сінгапур не виробляє автомобілів, але є їхнім найбільшим імпортером у регіоні. Немає ні краплі нафти, зате виробляє найкращі бурові вишки і очищає нафту, а на штучно насипаному острові Юронг розмістив представництва найбільших потуг нафтового бізнесу, в тому числі ExxonMobil і Shell. Сінгапур не створив власної унікальної культури, відомий довгим робочим тижнем і нічого не створює від початку, але удосконалює кожний імпортований виріб, піднімає його вартість і експортує далі, за набагато вищою ціною.
У сучасній глобальній економіці Сінгапур керується своєю старою портовою логікою: приймає купців і продавців, дозволяє обмінюватися товарами і творити нову якість. Варто піднятися на 57-й поверх ексклюзивного готелю Маріна Бей Сендс, який нагадує якір, і поглянути на величезний порт, працюючі навіть вночі крани та сотні причалених навколо кораблів.
Перші сліди життя на острові датовані ІV ст., у середньовіччі нинішній Сінгапур був добре розвинутим регіональним портом, але потім занепав, і початок його сучасної історії визначив сер Стемфорт Раффлес, чиновник східної індійської компанії, який побачив у ньому ідеальний порт для британських інтересів. У 1819 р. він визнав його розташування дуже вигідним — на півдорозі з Індії у Китай. Саме Раффлес, за допомогою жменьки чиновників, збудував там підвалини глобальної торгівлі — відкритий порт і місце фінансових трансакцій.
Вітер у спину Сінгапуру перервала капітуляція британської армії у 1942 році — острів захопили японці. Після Другої світової війни Сінгапур був ослабленим і зубожілим. Він був частиною Федерації Малайзії, але амбіції острівця швидко привели до «розлучення».
Коли у 1965 році обрано першого президента незалежної республіки, країною правив уже кабінет, сформований із членів Партії народної дії, обраної на демократичних виборах у 1959 році. Та сама партія виграє всі вибори аж до нинішнього дня. Ніщо не вказує на маніпуляцію результатами: на останніх виборах партія зафіксувала найнижчу впродовж усього часу підтримку — 60%.
Від 1959-го аж до 1990 року прем’єром був Лі Куан Ю, молодий правник з дипломом Кембріджа. Лі у 60-х роках ХХ ст. керував групою далекоглядних технократів, які звели фундамент потуги Сінгапуру. Він зробив ставку на освіту, мобілізацію спільних зусиль, етнічну різноманітність і дружні відносини з усім світом.
Уряд створив суспільство без слабких сторін. Тих, хто намагався перешкодити йому у здійсненні цієї місії,— суворо карали. Відкритої критики уряду у Сінгапурі нема. Щоправда, є щось подібне на Гайд-парк, але в ньому можна з’явитися лише після дозволу поліції на зміст виступу, як і будь-які публічні збори з участю більш як п’ять осіб. Медіа контролюються, а опоненти не мають реальних можливостей політичної діяльності.
За даними Міжнародної амністії, у Сінгапурі здійснюється найбільше смертних вироків відносно кількості населення. Покарань багато і всіляких, наприклад, за пошкодження інфраструктури, яка вважається національним багатством.
Острів може поздоровити себе і з приводу ще одного успіху в епоху міграції: мирного співіснування людей з релігійними та етнічними відмінностями. На острові вже нема корінних жителів. Ще у ХІХ ст. вони розпорошились або виїхали до Малайзії. Раффлес запрошував торговців, докерів і робітників з Індії, Південного Китаю та Малайзії (китайці нині становлять 75% мешканців), причому їх розміщували в етнічних поселеннях, де вони жили відповідно до своїх звичок та традицій.
Така ситуація існує донині — є China Town, мусульманський Kampong Glam і Little India, де у грудні 2013 року вибухнули єдині за 40 років етнічні заворушення, через випадкову смерть нетверезого індуса. Понад 200 чоловіків протягом двох годин билися з поліцією, потім усе стихло.
Більшість сінгапурців, незалежно від походження, користуються добробутом життя у бетонному сусідстві. У найскладнішій ситуації перебувають некваліфіковані іммігранти, такі, як тисячі нянь маленьких дітей і вигулювачів собак із Філіппін та Камбоджі.
Через 50 років після свого народження Сінгапур досяг вершини. Він реалізував усі далекосяжні плани, дослівно «забудував ними свою територію». Найважливішим питанням, яке нині ставлять собі сінгапурці: що далі? Рада розвитку Сінгапуру, яка до цього часу відповідала за прогрес, має відповідь: всебічну стратегію вдосконалення галузей бізнесу, які ґрунтуються на дослідженнях, знаннях і високій кваліфікації. Програма розвитку нових галузей називається «Готове майбутнє».
Євген ПЕТРЕНКО