За цей час Туреччина перетворилася на серйозну економічну потугу. Розчарування турків у Євросоюзі, який понад чотири десятиліття тримає Туреччину у своїй «вітальні», десять років тому привело до влади ісламістів.
Туреччина намагається відігравати активну геополітичну роль. Ердоган переорієнтував Туреччину з «безальтернативного» європейського курсу на активну політику у Східному Середземномор’ї, на Близькому Сході, у Центральній Азії. Причому дедалі частіше бачення Ердогана національних інтересів Туреччини протирічить геополітичним планам НАТО.
Зокрема, відчувши ризики виникнення незалежного Курдистану як наслідку розпаду розколотої громадянською війною Сирії, Ердоган почав робити ставку на сирійських ісламістів. У підсумку посилилися бої між сирійськими курдами та ісламістами. На європейському напрямку Ердоган демонструє непоступливість у питанні статусу турецької громади на Кіпрі, що серйозно дратує Євросоюз.
Військово-політична нестабільність, яка понад три роки спостерігається навколо кордонів Туреччини, уповільнила зростання економіки цієї країни. Численний міський середній клас Туреччини почав висловлювати своє невдоволення проектом розвитку Туреччини, який відстоює Ердоган.
Щойно він силою придушив масові заворушення, які влітку 2013 року ледь не коштували йому влади, як опозиція звинуватила у корупційних злочинах сина прем’єр-міністра. Це не дивно, адже син Ердогана активно співпрацює з саудівськими бізнесменами, які впродовж останніх двох років випередили за рівнем інвестицій у турецьку економіку країни НАТО. Такий ісламістський «бізнес-симбіоз» не на жарт налякав євроатлантичну спільноту.
Європейський Союз занепокоєний масовими звільненнями турецьких поліцейських. Масові заворушення в Стамбулі відбувалися днями за участі курдів. У відповідь Ердоган почав регулярну мобілізацію своїх прихильників, звинувачуючи опозицію в намірі «зрадити» Туреччину та презентуючи себе як єдиного гаранта територіальної цілісності й суверенітету країни. Це означає, що жорстка геополітична гра, на кону якої залишається можливість визначення курсу такої важливої євразійської країни, як Туреччина, вступає у вирішальну стадію.
У найгіршому разі, аби не допустити сирійського сценарію громадянської війни, у турецьку внутрішню політику з мовчазної вимушеної згоди НАТО можуть повернутися військові. Вони не забули показових судів над своїми генералами, яких Ердоган посадив до буцегарні за недоведеними звинуваченнями у підготовці державного перевороту.
Тож 2014 рік стане визначальним у процесі стратегічного визначення курсу Туреччини: або країна без Ердогана, але з його позитивним економічним спадком швидше піде назустріч Євросоюзу, або залишиться «суверенною демократією» ісламістського спрямування з ризиками громадянських конфліктів і територіального розпаду. На підтримку кожного з цих сценаріїв розвитку Туреччини виступають серйозні внутрішні і зовнішні сили, тому результат цієї боротьби наразі не прогнозований.