Називається він, дракон себто, Шаркань — і вірте чи ні, існує така колядницька традиція лише в Бороняві. І раз на рік усім селом, а переважно у тих дворах, де є дівчата на виданні, на Шаркань чекають, як на диво. І воно трапляється, змій оживає і йде колядувати — разом із легенями, які цьогоріч планують женитися.
Час від часу також із цією традицією артисти Боронявського клубу виїжджають — наприклад, в Ужгород на тематичний фестиваль або до сусідньої Словаччини — там цікавляться не тільки своїм фольклором, а й чужим. А в Україні, на Закарпатті, Боронявська Шаркань тим часом уже п’ять років здобуває собі звання нематеріальної спадщини — і ніяк не здобуде.
Хочу, щоб ця традиція жила,
бо це — наша гордість
Показати нам колядування з Шарканню, розповісти про минуле та сучасне збереженої традиції погоджується завклубу в Бороняві пані Людмила Бонкало. Ми заходимо до клубу, за годину тут мають зібратися хлопці, які ходитимуть цьогоріч із Шарканню — обіцяють нам заколядувати, як на Святвечір. А поки їх чекаємо, маємо змогу поговорити.
— Ми вже п’ять років проходимо комісію на здобуття статусу нематеріальної спадщини, — розказує пані Людмила. — Маємо велику надію, що в цьому році нам це звання таки дадуть. І це нам не тільки про честь і славу потрібно (хоча найперше саме через це, бо Боронявська Шаркань — справді єдина, такого більше нема ніде), але разом із тим, можливо, у нас буде змога хоча б костюми придбати для артистів ансамблю, бо зараз за межами села виступаємо у зичених. (Удома на Святвечір хлопці, як колядують із Шарканню, одягаються по-сучасному: білі сорочки, штани, черевики — як до церкви чи на свято. — Àâò.)
Але чому я із цього почала: цей довгий процес проходження щорічних комісій мене змусив попрацювати над питанням — я опитала всіх старожилів віком 85–90 років, котрі самі колись ходили з Шарканню у Бороняві, котрі пам’ятають, як їм батьки та діди розказували про свої коляди. Цікаво, що ніхто не розповів про походження цієї традиції — але всі як один кажуть, що в Бороняві ще не пам’ятають такого року, аби Шаркань не носили.
Хоча, із сумом зазначає Людмила Іванівна, сучасна молодь не дуже береться за продовження традиції.
— Мені доводиться їх збирати щороку, бо я хочу, щоби це жило, бо це — наша гордість. А у хлопців не горять очі... Хоча от коли запросили минулого року на колядницький фестиваль до Словаччини нас із Шарканню — уперше побачила, як у них очі загорілись — один перед одним зголошувалися.
За Шаркань дають добрі гроші, але хлопці усе передають на церкву
Правду каже Любов Іванівна: мовляв, не пам’ятають люди такого року в Бороняві, коли б Шаркань не оживала. Щороку ходять зі змієм дві-три громади легенів селом, і ходили навіть у часи, коли їх переймали та Шаркані ламали. Але ходили! На цей рік підуть дві Шаркані по селу — понесуть їх 20 хлопців, зайдуть приблизно у 20 дворів.
— Традиція така, що колядувати з Шарканню йдуть легені, які планують женитися — ті, що вже відслужили армію чи закінчили навчання, від 20–22 років, молодші вертепи носять. Збираються ватагою по 8–10 осіб, беруть музикантів — баян, скрипка та Шаркань (цей дракон вистукує в ритм колядці).
Зі змієм ідуть колядувати хлопці до дівчат, Шаркань до неї в хату несе та стукає нею саме той хлопець, хто з тією дівчиною любиться та планує її брати за жінку. Це його честь — добре відколядувати з Шарканню: він повинен мати велику силу в руках, аби того змія втримати, аби вправно ним поводити по хаті, нічого не перевернути — бо ганьба буде!
У кожному дворі хлопці, що водять змієм, міняються. Йдуть колядувати по наперед складеному списку хат, і господарі оповіщені, що до них Шаркань прийде — чекають цього як свята.
Ви би бачили, яка то радість для людей: збираються цілими сім’ями, сусіди приходять, це неймовірні відчуття! За коляду з Шарканню ґазди дають добрі гроші — по 500 гривень та пляшку горілки в бесаги. Гостять добре — але оскільки це Святвечір, то вечеря пісна й ні грама алкоголю: гріх, бо колядувати маємо завершити до опівночі, коли в церкві та монастирі починається святкова всенічна.
А гроші, зібрані під час колядування, хлопці навпіл — у нас дві церкви в селі, православна та греко-католицький монастир, то дають половину туди, половину — туди. Собі хіба горілку лишають!
Як дівки в хаті нема — ялинку змієм перевернуть, ще й тещі цоркнуть у чоло
Виглядає цей процес так: хлопці з музиками заходять у двір до господарів, співаючи Тропар Різдва («Рожденство Твоє, Христе Боже наш!»), із цим доходять до дверей, їх зустрічають господарі та заводять до хати. А тоді колядуємо колядку, під час якої водять Шарканню — «Радость нам ся являє, Діва Сина раждає! Небеса, небеса, небеса поють, поють! Ангели ся удивляють, пастиріє поклін дають Нарожденному».
Під час колядування легінь, що тримає Шаркань, ритмічно вистукує нею в такт пісні — то треба уміти, бо цей ударний інструмент — не з легких. Під час заспіву хлопець водить змієм по хаті, нахиляє його до дівчини, трясе його головою, а дівка повинна потріпати Шаркань за язик, що висить із пащі, а до рота покласти цукерку. Легінь б’є Шарканню тільки на приспівах. Після цієї колядки співають ще одну — «Небо і земля» або іншу якусь відому, сідають до столу, а тоді прощаються, дякують та йдуть далі.
Якщо раптом приходимо у хату, а дівчини нема (вибігла кудись абощо), за це ялинку перевертають, колядуючи, з ялинки прикраси познімають та розкидають або й майбутній тещі Шаркань по чолі цоркне — то так хлопці сердяться, мовляв, куди, мамо, дівку з хати пустили? Це вважається образою, виявленням неповаги. А ще давніше подушки перевертали на ліжку — оті, що пірамідою вистроєні були на ліжку. Але таке буває рідко.
Женяться переважно тієї ж осені, але часом і по п’ять років Шаркань носять
Питаю, чи обов’язково женяться — оці легені на цих дівках після коляди з Шарканню?
— Часто буває, що в цьому ж році й гуляють весілля — здебільшого на осінь, — каже Людмила Бонкало. — Але є у нас хлопці, які по два-три роки з Шарканню до дівчат ходять, а не женяться, — каже Людмила Іванівна. — Як правило, щороку носять Шаркань нові хлопці — вони перед святами ходять тренуватися вибивати змієм — це не дуже легко, не хочеться осоромитися, як часом люстру розіб’ють. А на виступи чи фестивалі ходимо одним колективом — нам треба презентувати себе, треба, аби добре били Шарканню, попадали в такт, тримали паузи та ритм, красиво трясли головою змія...
Питаю, чи нема схожого звичаю по селах в окрузі?
— Ні, нема, навіть якщо хлопець із Боронява, а дівчина із сусідньої Сокирниці, то в сусіднє село із Шарканню громада колядувати ніколи не йде, — каже Людмила Бонкало. — Хоча знаємо, що у сусідній Румунії є схожа різдвяна традиція — там у деяких селах також носять змія під час колядування. Але з ним не заходять до хати, а просто стукають ним у вікно — наче викликаючи господаря. У нас це виглядає зовсім інакше.
Тим часом у клубі зібралися хлопці — різного віку, від 20 до 26 років. Людмила Бонкало виносить двох зміїв — одноголового та з трьома головами. Роздивляюся та тестую конструкцію: вона проста, це дощечки, збиті навхрест таким чином, що при натисканні на кінці змій витягується, а як відпустити — він знову складається. Важить конструкція наче й небагато: менший, одноголовий — 5 кг, триголовий — близько 7. Але коли випускаєш змія — ним важко управляти, потрібні певні навички, ну й сильні руки: ним справді важко вистукувати.
— Це старі Шаркані, їм понад 50 років, вони вже багато разів ламалися — тоді майстри або доточують дощечки, або вкорочують змія. Зроблені з липи — беруть спеціально легке дерево. Дубовий би довше прослужив, але буде надто важкий, — пояснює Михайло Берец, який уже 5 років носить Шаркань до боронявських дівчат — та все ніяк не вжениться. Але тепер от запевнив: цей рік уже точно востаннє!
Дивися, майбутня жоно, який він — я!
Зрештою, за нашими розмовами колядницький гурт починає для нас дійство з Шарканню. Поки одні хлопці співають разом із Людмилою Іванівною, двоє вистукують Шарканями. А ми маємо змогу збоку за цим спостерігати.
І що вам сказати — відчуття неймовірні! Це навіть при тому, що ми не в ґаздівській хаті, а в клубі, і дівчина — не справжня наречена, а тільки грає роль. Але справжні хлопці, які тримають ці Шаркані й виконують руками оцей ритуальний маріонетковий драконячий танець перед дівчиною.
Мимоволі любуєшся їхньою вправністю та силою: коли хлопці водять змієм у просторі перед собою, трясуть його головою — він оживає. А під час приспівів, коли настає час ритмічно вистукувати змієм, видно, наскільки це справді фізично важко — як прогинаються молодецькі спини, як грають м’язи.
І як це красиво, граційно! Як естетично виглядають оці рухи молодецького тіла! Це справді добра нагода показатись у всій красі перед майбутньою обраницею: дивися, мовляв, моя жоно, от який він — я! Це демонстрація себе перед дівчиною у дозволених традицією рамках — на виду у майбутніх родичів та молодецької громади.
І чудово, що цей звичай живе зараз — бо сучасна культура мало дає молоді схожих нагод. А такі моменти справді запам’ятовуються на все життя, про них потім дітям розказують. Тому боронявським дівчатам, що мають таких боронявських хлопців, можна сміливо по-доброму позаздрити.
— Я дивлюся на молодших за нас хлопців, і не маю переконаності, що вони за два роки теж носитимуть Шаркань, — каже Ярослав Можарович, легінь, який цього року теж укотре вже понесе до дівки Шаркань. — Якісь вони мляві, худі, слабі... Але водночас хочеться, аби ця традиція у нас жила, — каже Ярослав. — Такого ж більш ніде нема, хіба в Китаї оті дракони. Але де той Китай! А це — наше, рідне, своє, боронявське! Я гордий від того, що мій няньо носив Шаркань, я ношу і стоятиму на тому, аби мої діти теж носили! — каже легінь.
Боронявська Шаркань ще чекає своїх дослідників
А ми після репетиційної коляди дякуємо за можливість доторкнутися до збереженої унікальної традиції й їдемо собі. Хоч запитань ще більше, ніж перед дорогою туди. Чому — змій? І чому — на Різдво?
Людмила Бонкало ще в клубі розповіла: шукаючи пояснення про походження традиції, вивідала у старожилів переказ про те, що цього змія-шарканя у колядницьку традицію ввели монахи (на території села кількасот років діє монастир).
— Казки такі ходять по селу, що колись, кажуть ще 300 років тому, побудували в Бороняві монастир. Православний — це зараз він греко-католицький (але громади у нас добре живуть). Ото поселилися там монахи і вони посилалися на слова з Біблії. У Псалтирі, в 17-й кафізмі (частина Псалтиря. — Ðåä.) зазначається, що коли народився Ісус Христос, усе на землі раділо — усе, і навіть змії.
Вони посилалися на це, і є перекази, що спочатку ці брязкальця-змії саме під цю колядку задзвеніли під стінами монастиря на доказ того, що всі, навіть змії, радіють Нарожденному. Так вони хотіли доказати ту радість і пускали Шаркань біля стін монастиря наверх. «Радость нам ся являє, Діва сина раждає» — із тих часів і досі ця колядка колядується лише на Святвечір і лише з Шарканню. Можливо, потім ця традиція у селі набула такого вигляду, але того вже нам ніхто не скаже.
Мені це пояснення видалося і таким, що намагається втиснути у християнські рамки народну традицію — скажімо, як і взагалі колядницьку, що була від початку язичницькою. Адже відомий факт, що змій у християнській традиції — зовсім не позитивний персонаж, ми його зустрічаємо потоптаним такими християнськими героями, як Георгій-Юрій Переможець чи архангел Михаїл, власне, змій — це антипод Христа, чого б це раптом йому витанцьовувати на честь його народження?
Іван Хланта, закарпатський фольклорист, який уперше описав цю традицію в наукових виданнях, каже, що закарпатська Шаркань ще чекає своїх дослідників.
— Я вперше описав цей звичай ще на початку 90-х років. Це справді унікальний факт, що цей звичай — за своєю природою розважальний, світського характеру, зберігся тільки в одному селі. Примітно, що самі боронявці кажуть, що існував він тут із незапам’ятних часів. Саме слово шаркань — угорське, воно означає «дракон». А от як можна цей звичай пояснити, як прояснити його етимологію — на це все ще потрібно пролити світло. Закарпатська Шаркань ще чекає своїх дослідників.
Чи та це Шаркань,
що й у закарпатських казках?
А крім цього колядницького звичаю, закарпатці добре знають змія-шарканя з казок. Таких є маса і в горян, і в долинян. От, наприклад, «Таємниця скляної гори»: «А недалеко від столиці була скляна гора, і така височезна, що верхом сягала до самого неба. А на тому верху мали пристановище змії-шаркані. Один шестиголовий, другий — восьмиголовий, а третій мав цілих дванадцять голів! Якоїсь ночі всі три змії-шаркані прилетіли у царський палац, украли прекрасних трьох царівен та й понесли на скляну гору, де в кожного змія був дуже красний замок».
І ще от — у «Казці про силача Івана»: «Почувся Іван, що баба-шаркань украла три царські дівки й зробила їх жонами своїх синів... Іде Іван глядати бабу-шарканя і насамперед потрапив до старшої дівки. Поклонився, а вона заплакала: — Йой, тікай скоро, бо прийде мій чоловік-шаркань та тя вб’є. У нього три голови».
І якщо провести паралелі саме з казками, то всюди ми маємо героя, який приборкує змія, а також дівчину, заради якої це зроблено (або яку від змія врятовано). Чи мають ці сюжети стосунок до цієї боронявської традиції, чи ні — тут, видно, не одного доктора наук треба спитати. Тому, власне, й запрошуємо цим репортажем до публічного обговорення. І маємо надію, що цьогоріч закарпатську Шаркань таки визнають нематеріальною спадщиною. Це допоможе традиції, як мінімум, стати відомою по всій країні — своє треба знати й берегти.
А тим часом зараз — коли ви читаєте цей репортаж, — боронявці носять свою Шаркань, колядуючи «Радість...». І радість справді — бо «Христос ся рождає». Славімо його — так, як це уміли робити наші предки! Будьмо достойні!
Тетяна КОГУТИЧ,
Укрінформ
