* * *
Є свій, лише йому доступний світ, і у 65річного полтавця Миколи Моргуна. Моложавий пенсіонер і нині має за розраду два своїх давніх захоплення — колекціонування значків та дослідження інформації, яка пов’язана з Північним полюсом. Колишній полярний льотчик за примхою долі став другою людиною в історії Полтавщини, якій життя дало шанс підкорити Північний полюс.
І він ним скористався 1987 року, коли не лише ступив на «маківку» Землі, а справді підкорив цю географічну точку пересічення осі обертання Землі з її поверхнею у Північній півкулі, бо ішов до мети разом з іншими мужніми людьми дуже важким і небезпечним шляхом — дорогою щоденних випробувань своїх професіональних здібностей, уміння адекватно реагувати на надзвичайні ситуації та здатності виживати в екстремальних умовах.
У льотній книжці М. Моргуна є запис про те, що він за свою льотну кар’єру провів у повітрі 11 тисяч годин. Левову частку з них — у полярному небі, до якого прикипів душею, а незабутні й величаві спалахи Північного сяйва й нині викликають приємне хвилювання.
Цікаво, що про захоплення полярника у Полтаві знали донедавна лише його рідні та дехто з близьких друзів. Широкому загалу про хобі вертолітника стало відомо кілька днів тому, коли в Полтавському музеї авіації і космонавтики урочисто прийняли на зберігання унікальну колекцію значків, яку М. Моргун передав музею.
Відтепер понад півтисячі унікальних значків, присвячених авіації, зайняли своє місце в новій експозиції і стали доступними для огляду численними відвідувачами музею. Цікаво й те, що поштовхом до збирання значків для випускника Кременчуцького льотного училища, де готували вертольотчиків, стала сімейна традиція.
Батько М. Моргуна воював на фронтах Великої Вітчизняної війни льотчиком, його тесть так само пов’язав своє життя з авіацією, і сам він обрав нелегкий шлях пілота гелікоптера. Шлях, який розтягнувся на три десятки років, протягом яких він виконував найрізноманітніші завдання, які доручали його екіпажу. У тому числі — і в районах Крайньої Півночі.
«Почав збирати значки, здається, з 1973 року. Тоді, коли закінчив льотне училище, і мене направили у Вологду вертольотчиком. Там літав десять років. Підштовхнуло до захоплення те, що з авіацією були ми всі пов’язані: батько, тесть, я сам».
Причетність до крилатого племені визначила і напрям хобі молодого вертольотчика, який міцно й надовго пов’язав своє життя з небом. Особливе місце в колекції займають значки, присвячені полярній авіації. Спогади про службу на Крайній Півночі й нині все ще ятрять душу полярного вертольотчика. Особлива сторінка його біографії пов’язана з роботою в Мурманському морському пароплавстві.
Там остаточно відбувся справжній гарт характеру командира ланки вертольотів Мі2 з далекої Полтавщини і викристалізувалися його найкращі якості як мужньої людини і професіонального пілота. Чільне місце в тих спогадах, які не полишають полярного льотчика навіть уві сні, займає епопея, пов’язана з походом на Північний полюс.
Сталося це 1987 року, коли М. Моргун уперше посадив свій Мі2 на палубу атомного велетнякриголама «Сибір», перед командою якого поставили завдання дістатися Північного полюса і забрати звідти учасників радянської полярної експедиції, котрі провели там понад рік.
Команду криголама добирали дуже відповідально. Звісно, і до командира екіпажу вертольота, який мав вести льодову розвідку, вишукуючи у льодах найбезпечніший шлях для атомохода, висувалися особливі вимоги.
Перші з них — це льотна майстерність, бездоганне здоров’я та готовність і здатність працювати майже цілодобово. Досвід, отриманий М. Моргуном у Мурманському пароплавстві, відмінна характеристика стали у пригоді при відборі пілотів, і він ступив на палубу легендарного криголама.
«У Мурманському морському пароплавстві було 12 криголамів. З них п’ять — дизельні, решта — атомні. Причому, легендарний криголам «Ленін» — первісток серед радянських атомоходів на той час був уже застарілим за своїми параметрами. Тому його команда дедалі частіше ходила на допоміжні завдання. Урештірешт, «Ленін» став музеєм. На ньому я не працював. А на решті всіх атомоходів я працював. Це безцінний і величезний досвід для полярного льотчика».
Авіація у значках — справа цікава. Але буденне життя вертолітника позбавлене глянцю, особливо на Півночі.
«Моїм завданням як командира екіпажу гелікоптера і пілота водночас було забезпечення льодової розвідки і визначення маршруту для атомохода під час його ходу до Північного полюса, — розповідає М. Моргун. — Річ у тому, що криголам був здатний ламати лід завтовшки до 120 сантиметрів. Але на його шляху, чим ближче ми наближалися до полюса, товщина льоду збільшувалася і сягала чотирьох метрів.
Разом із гідрологом, який завжди літав зі мною, я мав відшукувати на шляху криголама розломи, промоїни, тріщини в льоді тощо, аби спрямовувати криголам шляхом, який гарантував би не лише безупинну проводку атомоходу, а і його безпеку. Особливу увагу ми звертали на те, щоб криголам не вийшов на тороси — застарілий лід, який, наче зварка, міцно спаював кригу. Пробити такий лід навіть потужний криголам був не в силі. Наш вертоліт висів у повітрі попереду атомохода буквально цілодобово, що було дуже виснажливо і небезпечно».
Керував високоширотною експедицією на полюс, яка почалася відплиттям атомохода з Мурманська 7 травня 1987 року, Артур Чилингаров, відомий радянський полярник, дослідник Арктики і Антарктики. Північного полюса криголам «Сибір», якому прокладав курс вертолітник М. Моргун, благополучно досяг 17 травня 1987 року.
«Це була друга експедиція надводного корабля на Північний полюс. Так сталося, що зпоміж полтавців я теж став другим, хто туди дістався. У 1955 році на вертольоті Мі4 на полюс літав військовий льотчик Бабенко з Миргорода. А потім з українців і я. Але другим посадив гелікоптер на Північному полюсі, чим і нині пишаюся...», — з гордістю говорить М. Моргун.
Після закінчення льотної кар’єри вертолітник вийшов на пенсію, але з небом і гелікоптерами не розпрощався. Повернувся до Полтави, де йому запропонували посаду випробувача двомісних гелікоптерів, які розробляють і складають у місцевому КБ.
На одній із виставок авіаційної техніки в Харкові, у серпні 2004 року, М. Моргун зустрівся із сином відомого українського конструктора вертольотів Сікорського — Сергієм Ігоревичем. Як з’ясувалося, той, дізнавшись про участь М. Моргуна у виставці, попросив її організаторів познайомити його з цим мужнім полярним льотчиком, про якого чув від закордонних вертолітників.
Понад сорок років співрозмовник кореспондента «ДУ» не розставався із колекціонуванням значків. Їх йому дарували друзі, котрі дізнавалися про захоплення свого товариша, купував при нагоді в різних містах та селах, куди закидала доля сміливого вертолітника, обмінювався ними з іншими колекціонерами тощо.
Авіаційний «парк» фалериставертолітника постійно збільшувався. Значки М. Моргун систематизував по темах, робив примітки про те, де роздобув значка, вивчав історію події, яку художники закарбували в металі тощо. Та останніми роками поповнювати колекцію стало значно важче.
«В Україні сьогодні практично вже не випускають значків. Можливо, я не знаю... Але в кіосках, приміром, ви не знайдете жодного значка. А раніше саме в кіосках «Союздруку» колекціонери їх купували. Тепер можна замовити значки хіба в Інтернеті у колекціонерів. Або, як у Полтаві, де колекціонери щонеділі збираються біля одного з Будинків культури і обмінюються значками. Або купуємо їх один у одного. Але й там українських значків останнім часом я вже не бачу...», — констатує М. Моргун.
Утім, не лише проблеми з поповненням зібрання спонукали колекціонера передати унікальні значки до музею. Настає такий час у житті майже кожного колекціонера, коли він поіншому починає дивитися на предмет свого хобі і розуміє, що колекція вже «проситься» за межі квартири, бо може викликати суспільний інтерес.
Колекція М. Моргуна — впорядкована тематично і систематизована хронологічно, історія авіації в значках — як Радянського Союзу, так і незалежної України. Найрізноманітніші значки відображають найважливіші події розвитку авіації СРСР — країни, якої вже немає. Вони розповідають про видатних людей — авіаконструкторів, льотчиків, учених, які своїми руками створювали надійні крила Вітчизни, в тому числі і полярну авіацію.
«Передав у музей свою колекцію для того, щоб нинішня молодь могла, дивлячись на експозицію, отримати уявлення про головні етапи становлення й розвитку вітчизняної авіації, історія якої нерозривно пов’язана з біографією нашої країни, яка відсвяткувала 25ту річницю своєї незалежності, і де дуже сильні авіаційні і космічні традиції, — пояснює мотиви свого шляхетного вчинку полярний льотчик. — У музеї колекція принесе більше користі для громадськості, ніж припадатиме пилом удома...»
Олександр БРУСЕНСЬКИЙ, м. Полтава