Типовий, наприклад, запис, який зробили 1904 року петербурзькі студентки, — він характеризує ставлення до Шевченка прогресивної і революційної громадськості Росії: «С далекого севера мы пришли на твою могилу, незабвенный поэт. На берегу родной твоей реки, у твоего креста мы читали твои думы, близкие и родные нашему сердцу. Привет тебе, великий певец Украины, борец за родину и правду. Благослови и нас на это дело».
...Бувши плоттю від плоті і кров’ю від крові свого багатостраждального народу, безмежно люблячи його і належачи йому всією своєю істотою, він не приймав у ньому те, що було виховане століттями соціального поневолення і національного розтління. Взявши від народу краще і життєдайне, він відринув гірше, вітхе. Та він не лише взяв від народу — він йому сторицею віддячився. Він ствердив самодостатність українського світу — як антитезу малоросійськості й провінціалізму. Він присвятився розвитку гуманістичних і демократичних понять у суспільстві.
Велика його заслуга перед українським народом у тому, що він уперто вщеплював у його свідомість ідеї демократизму, народного самоврядування (з історичної традиції народу ж і виведені, але збагачені й поглиблені світовою думкою), соціальної та національної справедливості, правди і свободи (поняття правди і волі, що проймають усю його поезію, в специфічно шевченківському розумінні дуже широкі, дуже конкретні і дуже людяні).
Велика заслуга його і в тому, що, доклавши стільки зусиль для пробудження національного самоусвідомлення українського народу та виховання національної гідності, він спрямовував їх не в бік національної замкненості, винятковості чи ворожнечі, а в бік взаємопізнання та взаємоповаги, рівноправного спілкування народів.
Та Шевченко належить не лише Україні — всьому людству, хоч кожне його слово — про Україну.
Тут відбувається нечасто в історії літератури, але підвладне генієві — щасливе перетворення; поезія, породжена злобою дня, живе вічно; поезія, зміст, характер, призначення якої безпосередньо національні, набуває загальнолюдського значення, виростає до світових масштабів, стає «родовим» явищем людського духу.
Загальнолюдське значення поезії Шевченка не тільки в тому, що він, як і кожен геній, збагатив духовний потенціал людства, світ його ідей та почувань, зробивши набутком, доступним для всіх народів те, що пережив, передумав, скристалізував у слово народ український і чого він досягнув у царстві думки і духу.
Загальнолюдське значення Шевченкової поезії і в тому, що вона самому українському народу дала розуміння його долі, його потреб та його завдань перед лицем майбутнього — з погляду загальнолюдської історії та боротьби, загальнолюдських завоювань розуму й духу, світового прогресу; з висоти найпередовіших ідеалів та уявлень свого часу.
І є ще один аспект цієї проблеми, де мова повинна йти про взаємопроникнення вселюдського, народного і суб’єктивного, про народність та індивідуальність великого поета. В поезії Шевченка відбилася вся глибина і самобутність його особистості. Те, що він пережив і передумав, вищою мірою виявляє сутність людини взагалі і водночас позначене печаттю могутньої і неповторної індивідуальності, засвідчуючи невичерпну багатоманітність людського духу (Рабіндранат Тагор: «Ми повинні в усьому світі знайти безкінечний зміст, який полягає в тому, що ми — люди»).
Поезія Шевченка глибоко психологічна і психологічна неповторно й специфічно: багато його віршів — це не просто розвиток якоїсь думки, образу, настрою, як звичайно буває в ліриці, — це цілісний психологічний комплекс, закінчена психологічна картина, психологічна повість, де втілено не частку людини, не якусь її рису, не якийсь момент її життя, — а всю людину, все її життя (чудовий зразок такої психологічної «повісті» — вірш «А. О. Козачковському»).
А про вірш «Мені однаково, чи буду...» почесний академік Петербурзької академії наук Д. Овсянико-Куликовський говорив, що в ньому «така сила ліризму, рівного якому важко знайти або навіть неможливо». Під ним, казав академік, могли б підписатися Пушкін, Гете, Шіллер, Гейне...
Протягом небагатьох років творчості Шевченка пройшов великий і складний шлях розвитку. Його поезія багатогранна і часом навіть суперечлива, та це неминучі суперечності інтелектуальних і духовних шукань, невтоленної думки. Водночас Шевченко дивовижно цілісний і послідовний, основу його єства складають ті сокровенні думи, які проходять крізь усю його творчість поета, прозаїка, художника.
Найпомилковішим було б уявляти Шевченка статичним і однозначним. Не менше спрощення — малювати його еволюцію як перманентну відмову від одного в ім’я другого. Звичайно ж, між «Причинною» і «Неофітами», між ранніми баладами і пізніми біблійними «подражаніями» — величезна відстань, довгий і тернистий шлях, пройдений у муках, думах і трудах. Але цим шляхом Шевченко не відходив від себе, а йшов до себе. І невипадкове його звертання до власної Долі:

...ми прос­то йшли; У нас не­ма
Зер­на не­прав­ди за со­бою.
Шевченко, як і кожен геній, весь — нескінченне і безперервне сплетіння самозаперечень і самостверджень, але його заперечення ніколи не було простою відмовою від колишнього, а ствердження — простою заміною його новим. Це був складний процес поглиблення, збагачення, перетворення попередніх понять та їхнього активного входження в наступні, перевірка колишніх уявлень та ідеалів новими, виґрунтованими на більшому знанні, їхнє боріння та взаємозапліднення — тяжка, органічна і незупинна робота вивищення духу.
Справді: хіба могутня сила і обпалююча пристрасність його біблійних псалмів та «подражаній» (на жаль, невідомих ширшому колу його сучасників) не є нова, вища якість колишнього Шевченкового бунтарського романтизму? І хіба не те гостре відчуття своєї невлаштованості, самоти, «недолі» на чужині і не те жадання зустрічі з батьківщиною, з матір’ю-Україною, які надихали його ранню поезію, — по-новому, по-інакшому і з особливою силою та зворушливістю залунали в його передсмертній ліриці: в тихій печалі, у невеселих думах людини, яка прожила гірке життя на чужині, що стала йому другою батьківщиною, дала йому і друзів, і ворогів, та не дала щастя; людини, яка позбулася ілюзій про Україну, але чує там свою домівку і туди поривається серцем, потребуючи і шукаючи душевного заспокоєння та останньої розради серед свого народу?
А драматична історія України, її героїчне і сумне минуле? Адже воно завжди надихало поета і було одним із живодайних джерел його натхнення. І якщо спочатку його зір вабили уславлені в легендах козацькі ватажки та гетьмани, а потім він «звузив» коло своїх захоплень до ранньої, героїчної доби козацтва, а в декому з пізніших діячів справедливо побачив «рабів, подножків, грязь Москви, варшавське сміття», підмагачів в уярмленні Вітчизни, — то це не означає, що минуле України в усьому його багатстві стало менше його цікавити, менше вже давало сил, віри, підпори у боротьбі за майбутнє свого народу. Скоріше навпаки. Але тепер переважають не жалі за минулим і скорбота про втрати, а його драматична переоцінка.
Поет бере з минулого уроки, співвідносить із сучасним і майбутнім, робить елементом історичної перспективи. Шевченкова любов до України — це любов сина до матері. В ній відданість і відповідальність, неможливість зректися, абсолют самоототожнення:

Я так її, я так люб­лю,
Мою Ук­раї­ну убо­гу,
Що про­кле­ну свя­то­го Бо­га,
За неї ду­шу по­губ­лю...
Як це не схоже на патріотизм самовдоволення і хвастощів або на патетику співців імперій! Ось, наприклад, що каже про імперську гординю одного з них, Редьярда Кіплінга, його співвітчизник Гільберт Честертон: «Він захоплюється Англією, але не любить її, захоплюємося ми за щось, любимо — просто так. Він захоплюється Англією за те, що вона сильна, а не за те, що вона — Англія. Я не ображаю його, він, до честі своєї, сам у цьому зізнався зі звичайною, живописною простодушністю. В дуже цікавих віршах він пише: «Була б Англія слабкою» (а не сильною і практичною, як йому здається)... «Я кинув би її».
Шевченко ж — навпаки; напевне, він любив би Україну вільну і сильну (про яку мріяв), але не так, не до всезабуття і богопрокляття...
Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Колись Генріх Гейне говорив про Біблію як «переносну вітчизну» євреїв — з нею вони, гнані, мандрували світом. Такою «переносною вітчизною» для українців, куди б їх не закинула доля, був «Кобзар» Шевченка. І навіть у себе вдома, на «нашій, не своїй землі», він давав почуття вітчизни. Шевченко — це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть. У чому черпають сили і надії.
У глибини майбутнього слав Шевченко свої непохитні заповіти синам рідної землі. Він говорив до мертвих духом, які ще мали пробудитися, і до живих, і до ще не народжених, і в Україні, і у світах, — у кого ще є таке звертання до всього народу як до вічної категорії і таке грандіозне розуміння народу як сукупності поколінь, і духу, і діянь — поза обмеженнями в часі та просторі?! І серед його заповітів перший і останній:

...Свою Ук­раї­ну лю­біть,
Лю­біть її... Во вре­мя лю­те,
В оста­тню тяж­кую ми­ну­ту
За неї Гос­по­да мо­літь.
Іван ДЗЮ­БА, ака­де­мік НАН Ук­раї­ни, Укр­ін­форм