А в міжнародній соціальній роботі — на соціалізацію і інтеграцію. Компенсаторська концепція — це застаріла медична модель — несприйняття людини з інвалідністю в цілому, неприйняття її як носія прав, як рівного і гідного громадянина, а пристосування до умовної норми.
Така парадигма є прямим порушенням Конвенції ООН про права людей з інвалідністю. Важливо, щоб нормативна база держави мала перехід від залежності щодо фінансових виплат до зайнятості та автономії. Тобто створення умов для самостійного життя людини з інвалідністю і підвищення її якості життя.
Із позитивного зазначу: Закон України «Про реабілітацію інвалідів» з усіх країн СНД є тільки в Україні, але термінологію і багато змістовних компонентів слід переглянути і привести у відповідність із зазначеною Конвенцією ООН.
По-друге, відчутний фактор закритості і недоступності до прийняття рішень, відсутність відповідальності, знань соціальної роботи. Реабілітація як система в Україні формується державним і недержавним сектором. Так було. Майже всі центри реабілітації, створені громадським сектором з 2006 року, перейшли у підпорядкування Мінсоцполітики. Не просто отримали фінансування, а стали державними установами. Департамент соціального захисту інвалідів Мінсоцполітики став вважати себе єдиним повноправним експертом у цьому питанні.
Можливо, координація і збір узагальненої інформації має бути, але формування нормативно-правової бази одним департаментом міністерства, підпорядкування центрів реабілітації є ознакою тоталітарної держави, в якій тільки держава визначає потреби, напрями, технології соціальної роботи з людьми з інвалідністю, а не сама людина з інвалідністю (або її представники) за рекомендаціями спеціалістів. Це вступає в протиріччя із сучасними міжнародними стандартами соціальної роботи і є філософією світової соціальної роботи кінця ХІХ — початку ХХ століття.
У цивілізованих країнах пріоритетне законодавство щодо інвалідності — це недопущення дискримінації, інтеграція, рівність, а у нас — надання соціальних і реабілітаційних послуг, формування пільг, відсутність завдань повної інтеграції в суспільство і професійної соціальної роботи.
У «Державній доповіді про становище осіб з інвалідністю в Україні, 2013 рік», зробленій Мінсоцполітики, визначено, що «головними фахівцями, які працюють у сфері абілітаційних та реабілітаційних технологій в Україні, є лікарі МСЕК». Чому медики? Адже інвалідність — проблема соціальна, а не суто медична.
Хто формує соціальну політику? Це Комітет Верховної Ради у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів. Але приєднання людей з інвалідністю до груп ветеранів і людей похилого віку не відповідає світовим стандартам. Інвалідність різноманітна. Є сенсорна, фізична, інтелектуальна, ментальна. До цієї категорії входять і немовлята, і діти, і підлітки, і молодь, і дорослі, і люди похилого віку. У всіх різні вікові потреби, нозології, етапи розвитку, потреби в послугах. У всіх є право на життя, розвиток, реабілітацію, освіту, самостійне життя, інтеграцію в суспільство тощо.
Суспільство починається із сім’ї. Державна статистика інформує, що 89% дітей з інвалідністю проживають саме в сім’ях. Так чому питаннями інвалідності займаються на рівні Комітету людей похилого віку і ветеранів?
У країні готують фахівців за спеціальностями: «соціальна робота», «соціальна педагогіка». У сфері надання послуг людям з інвалідністю працюють громадські, релігійні і комерційні організації. Є державні центри, які здійснюють професійну соціальну роботу (центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді — ЦСССДМ), а керує цим ідеологія соціального захисту через Мінсоцполітики.
Яка роль громадських організацій у цій ситуації? Частина організацій недержавного сектора є учасниками громадських колегій при різних держструктурах. На жаль, зазначені колегії не мають впливу, створені скоріше для ілюзії демократичності процесів. Як правило, представлені громадські організації в колегіях мають або фінансування від держави і є залежними, або мають інші маленькі преференції.
Ситуація в країні в 2014 році показала нездатність ідеології соціального захисту надати якісну своєчасну допомогу своїм громадянам та оперативно реагувати на виклики сьогодення. Особливо новим кризовим групам — вимушеним переселенцям, населенню в зоні АТО, сім’ям військовослужбовців — організувати евакуацію людей (насамперед з інвалідністю).
По-третє, заважає фактор непрозорості державного бюджету щодо реабілітації людей з інвалідністю та відсутності системи «гроші ходять за людиною».
Кожна людина з інвалідністю з 2007 року повинна отримати Індивідуальну програму реабілітації інваліда (ІПРі). У ній зазначаються види реабілітаційних послуг: медична, психолого-педагогічна, професійна, трудова, фізкультурно-спортивна, фізична, соціальна, психологічна реабілітація. Програму виписує медико-соціальна експертна комісія (МСЕК).
Звичайно, медик не може виписати зміст педагогічної реабілітації. Тому за інструкцією до комісії входять фахівці різних галузей. А як існує така система в реальному житті? Спеціалісти центрів зайнятості, соцслужб об’єктивно двічі на тиждень не можуть бути відсутніми на своїй офіційній роботі, щоб брати участь у засіданнях МСЕК. Отже, ІПРі виписується тільки медиками. Тож не дивно, що, крім медичних послуг, у решті видів реабілітації ставлять прочерки. Тобто «не потрібно».
Утім, чому ІПРі виписують лише на 2 роки? У розвинутих країнах інвалідність знімається не після того, як людина «виростила» нову руку, ні, а тому що вона навчилася бути самостійною і вважається благополучною. Термін «здоров’я» з 1948 року розглядається не як «відсутність хвороб або фізичних вад, а стан повного фізичного, соціального і душевного благополуччя» (Статут ВООЗ). Таким чином, реабілітація не усуває інвалідності, а дає можливість людині жити благополучно, самостійно. Це і є соціальна модель розуміння інвалідності.
Також гостро стоїть питання створення системи ранньої реабілітації дітей з інвалідністю, диференціації послуг, створення стандартів базових послуг відповідно до системи «гроші ходять за людиною», бази людей з інвалідністю за нозологіями, підготовки і підвищення кваліфікації спеціалістів.
І, нарешті, по-четверте, — це проблема індивідуального рівня відповідальності. Є відповідальність держави, відповідальність суспільства, громади, особиста відповідальність. Революція гідності сформувала важливе кредо: «Я відповідаю за власне життя, я відповідаю за свою сім’ю, я відповідаю за своє місто і свою країну. Я — краплинка в океані». Саме така позиція є важливим компонентом професійної соціальної роботи. Власна відповідальність — ознака дорослої автономної людини, громадянина.
На сьогодні достатньою перепоною створення системи реабілітації людей з інвалідністю є слабке розуміння в суспільстві цієї теми: безліч стереотипів, домінування ідеї споживацького благодійництва і допомоги над ідеєю прав, гідності і незалежного життя людей з інвалідністю. Складається чудова можливість для зловживань із боку як державних, так і недержавних організацій. Як результат — відсутність за 20 років адекватної політики щодо інвалідності. Тож зміна ідеології потрібна в усіх секторах суспільства.
Укрінформ