У березні 1918-го вступив добровольцем до кінно-гайдамацького полку ім. Костя Гордієнка Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, у складі якого брав участь у боях проти червоних у 1918–1919 роках. 1920-го служив у 3-й Залізній дивізії Армії УНР. За бойові заслуги одержав старшинське звання хорунжого. У 1920–1921 роках був особистим ад’ютантом Головного Отамана УНР Симона Петлюри.
У 1920-х роках проживав у селі Борсуки (тепер Лановецький район). У міжвоєнний період працював у кооперативних установах Галичини і Волині, належав до провідних членів Волинського Українського об’єднання.
З 1923 року перебував в еміграції у Варшаві. Закінчив Вищу школу політичних наук у Варшаві.
1930 року він був обраний послом до Польського сейму, захищав права українців у Польщі. Уперше голосно проявив себе в лютому 1931-го, відколи під час засідання набив пику послу-комуністу Фердинанду Ткачову.
Також виступав у Сеймі проти укладення додаткової угоди 20 червня 1938 року до Конкордату 1925-го між урядом Республіки Польщі та Ватиканом, унаслідок чого було знищено понад 100 православних церков Підляшшя та Холмщини, ревіндиковано близько 2800 га землі, що належала церкві.
З 1940 року — повітовий інспектор у м. Холм. Брав участь у церковному та громадському житті: представляв мирян у єпархіальних радах, став членом Митрополичої ради та ініціатором і головою товариства «Українська школа» у Рівному. Очолював 1941 року організацію допомоги та милосердя під назвою Український допоміжний комітет.
1 вересня 1941 року в місті Рівне відбулося перше засідання Української ради довір’я на Волині — громадського органу самоуправління на чолі зі Степаном Скрипником. До її складу увійшли відомий письменник Улас Самчук, провідні діячі ОУН(б) на ПЗУЗ Ростислав Волошин, Омелян Грабець, Сергій Качинський.
Того дня на засіданні Української ради довір’я на Волині створено «Тимчасову Адміністрацію Української православної церкви», яку очолив архієпископ Полікарп (Сікорський).
У квітні 1942 року був висвячений в ієреї. 14 травня згідно з рішенням Собору УАПЦ в кафедральному соборі Андрія Первозванного у Києві хіротонізований на єпископа Переяславського Української православної церкви.
У Почаєві вів переговори з митрополитом Української автономної церкви Олексієм (Громадським) про об’єднання двох церков, підписав 8 жовтня 1942 року «Акт поєднання».
Був заарештований гестапо на українських землях та ув’язнений у тюрмах Чернігова і Прилук. З 1944 року він жив у Варшаві, згодом — у Словаччині, пізніше — у Німеччині, де очолював єпархії УАПЦ у Гессені, Вюртенберзі.
У 1947-му вже на північноамериканському континенті Степан Скрипник був обраний первоієрархом Української греко-православної церкви з титулом єпископа Вінніпезького і всієї Канади.
З 1949-го він очолив УПЦ в Америці та добився об’єднання з єпархією архієпископа Іоанна (Теодоровича) на Соборі в Нью-Йорку того ж року: владику Іоанна було обрано митрополитом УПЦ у США, а Скрипника — заступником митрополита та головою Консисторії.
Степан Скрипник був ініціатором побудови церковно-меморіального комплексу в Саут-Баунд-Бруку. Нині тут перебувають — Консисторія, духовна семінарія Святої Софії, Свято-Андріївський собор — церква-пам’ятник мученикам за свободу України, редакція журналу «Українське Православне Слово», школа релігії й українознавства, Дім української культури, концертний зал на 1500 місць. Також тут діють Музей церковних старожитностей, бібліотека зі 140 тисячами найменувань, архів і друкарня, готель для літніх людей.
По смерті митрополитів Іоанна (в 1971-му) та Никанора (в 1969-му) Степан Скрипник очолив УПЦ у США, а також діаспору в Європі та Австралії. У 1963-му і 1971-му зустрічався з Константинопольським Патріархом, домагався повернення УПЦ прав, якими вона користувалася до 1686-го (екзархат у складі Константинопольського патріархату).
На початку 1976 року виступив на захист українського священика, радянського політичного в’язня, отця Василя Романюка (майбутнього Патріарха Володимира), який демонстративно вийшов з-під ієрархії Російської православної церкви і оголосив про перехід до ієрархії УАПЦ. Підтримував рух в Україні за відродження Української автокефальної православної церкви, який почався в 1988 році, після святкування 1000-ліття Хрещення Руси-України.
А вже 30 жовтня 1989 року був проголошений Патріархом Української автокефальної православної церкви в Україні та за кордоном. Згодом на Всеукраїнському православному соборі в Києві 6 червня 1990 року за участю понад 700 делегатів з усієї України (серед яких було 7 єпископів і понад 200 священиків) Собором був затверджений факт утворення УАПЦ і Скрипника було обрано Патріархом Київським і всієї України.
20 жовтня 1990 року після 49-річної розлуки прибув в Україну митрополит Мстислав (Скрипник). А вже 18 листопада 1990-го у соборі Святої Софії в Києві відбулася його інтронізація. Так Степан Скрипник став першим Патріархом УАПЦ. Після створення 1992 року УПЦ КП він був проголошений її предстоятелем з титулом Патріарха.
Степан Скрипник помер у канадському місті Грімсбі. Похований він у крипті собору Святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку в США.
Вдячні парафіяни та прості українські патріоти вшановують пам’ять про Патріарха. Зокрема, встановлені численні меморіальні дошки в Києві, Львові, Полтаві, Івано-Франківську. На його честь названа вулиця в столиці України. У його рідному місті Полтава є вулиця Патріарха Мстислава. На цій же вулиці діє Музей Патріарха Мстислава Скрипника.
Тяжка багаторічна праця справжнього патріота й релігійного авторитета нації на ниві розбудови державності й власної церкви продовжує надихати нас, українців, на подвиг обстоювання незалежності й права самостійно визначати свою долю як рівних серед рівних європейських народів.

Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ