Особистість
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Субота Грудень 05, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

Вiвторок, 10 Квiтень 2018 14:15

Спадкоємець Леся Курбаса

Rate this item
(0 votes)

7 КВІТНЯ — 125 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ СТЕПАНОВИЧА ВАСИЛЬКА (1893–1972), УКРАЇНСЬКОГО РЕЖИСЕРА, АКТОРА, ПЕДАГОГА, ТЕАТРОЗНАВЦЯ

Театр захопив Василя Василька з першої побаченої вистави. Сільському хлопчині, на той час київському гімназисту, поталанило пізнавати велике мистецтво у стаціонарному українському театрі Миколи Садовського.
Надаючи послуги фотографа, він був свідком народження вистав за участю корифеїв української сцени. Влітку 1912 року отримав свою першу роль у комедії «Сватання на Гончарівці», режисер якої Федір Левицький став театральним хрещеним батьком дебютанта.

Вася-фотограф — так називали гімназиста Василя Миляєва (Василька) в трупі Миколи Садовського через його захоплення фотографією. Саме він зробив першу в українському театрі спробу наукової фотофіксації вистави.
Василько не розлучався зі своїм фотоапаратом і надалі, працюючи вже у Молодому театрі Леся Курбаса. Завдяки цьому з’явився чудовий фотоархів, який згодом був переданий до музею і став цінним джерелом вивчення однієї з яскравих сторінок історії українського театру.
За спогадами Василя Василька, про потребу в театральному музеї він уперше почув ще з уст Миколи Садовського десь у 1912–1914 роках. Про це йшла розмова за лаштунками ще тоді. З того часу думка про утворення музею виношувалася Васильком аж до 1923 року, коли на загальних зборах МО «Березіль» він виступив із розгорнутою пропозицією заснувати перший в Україні театральний музей, уже маючи для нього власну збірку матеріалів.
1926 року Василь Степанович виходить із «Березоля». Але надалі, працюючи в різних театрах, він залишався музейником. Дбаючи про поповнення музейної колекції, він передавав не тільки експонати, що стосувалися його творчості або діяльності очолюваних ним колективів, але й унікальні, яких, на його думку досвідченого колекціонера, музею бракувало.
Дорогоцінним музейним скарбом є також його унікальна бібліотека, зібрана ним протягом десятків років. Вона налічує близько десяти тисяч томів із багатьох галузей знань — історії, психології, філології, образотворчого мистецтва, не кажучи про драматургію і театр. На кожному виданні — помітки, зроблені його рукою.
...Поєднуючи навчання на історико-філологічному факультеті Київського університету (1913–1915) і сценічну діяльність, юнак усе частіше з’являвся й на лицедійському кону.
У 1915 році молодий актор перейшов до «Товариства українських артистів за участю М. К. Заньковецької та П. К. Саксаганського під орудою І. О. Мар’яненка», де почав виступати під псевдонімом Василько. Надзвичайно спостережлива людина, він увібрав у себе артистичність Миколи Садовського, натхненне перевтілення Марії Заньковецької та гострохарактерну комедійність Панаса Саксаганського. Кожну мить, проведену поряд із великими митцями, Василько називав священною.
Вихований на традиціях реалістичного народного театру, митець усе ж прагнув до нових сценічних образів та експериментів. Доля подарувала йому зустріч із фундатором модерного українського театру Лесем Курбасом, який відіграв визначальну роль у формуванні режисерської майстерності Василя Василька.
З колективами Молодого театру та Театру «Березіль» (1918–1926) пов’язані кращі ролі, перші режисерські спроби. Разом із Лесем Курбасом він брав участь у постановці вистави за Тарасом Шевченком «Гайдамаки» — його першої режисерської любові.
Успіх Василеві Васильку принесла втілена ним на сцені Театру «Березіль» вистава Михайла Старицького «За двома зайцями» (1925). Він став одним із найпопулярніших режисерів України, роботи якого відзначались яскравою театральною формою.
Його запрошують художнім керівником до новостворених українських театрів в Одесі, Харкові, Донецьку, Чернівцях. Так, у Харківському червонозаводському театрі Василько здійснив постановку комедії-феєрії Івана Кочерги «Марко в пеклі» (1929), яка мала великий успіх.
Значна частина життя Василя Василька пов’язана з Одеським українським музично-драматичним театром. Це — 33 вистави, які складають золотий фонд театру. Серед спектаклів, поставлених режисером на Одеській українській сцені, — «За двома зайцями» Михайла Старицького, «Кінець Криворильска» Бориса Ромашова, «Республіка на колесах» Якова Мамонтова, «Хто сміється останнім» Кіндрата Кропиви, «Земля» і «У неділю рано зілля копала...» за повістю Ольги Кобилянської, «Віндзорські кумасі» Вільяма Шекспіра, «Гайдамаки» за поемою Тараса Шевченка, «Угрюм-ріка» за романом В’ячеслава Шишкова (остання постановка Василька на Одеській українській сцені).
Василько ставив спектаклі за творами світової та української класики та за сучасними п’єсами — як вітчизняними, так і зарубіжними. За 14-річне художнє керівництво колективом та за значний вклад у розвиток театру 31 січня 1995 року Одеському українському музично-драматичному театру було присвоєно ім’я Василя Степановича Василька.
Під час роботи у Чернівецькому театрі режисер уперше здійснив інсценізацію творів Ольги Кобилянської «Земля» та «У неділю рано зілля копала...» (1955), які обійшли мало не всі театри України, були поставлені у США та Канаді.
Василько займався також драматургією, історією і теорією театру. Він автор праць: «Любов Павлівна Ліницька» (1957), «В. Ф. Левицький» (1958), «Микола Садовський та його театр» (1962), «Фрагменти режисури» (1967), «Театру віддане життя» (1984), «Інсценізація» (1987) та інших. Він — один із засновників Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України.
Щедрий на талант, Василь Василько залюбки передавав свій досвід учням. У його особі новітній український театр мав після Леся Курбаса найяскравішого режисера-педагога.
«...Чого мене навчив Олександр Степанович Курбас? Перш за все — бути САМИМ СОБОЮ! У всіх вчитися, але нікого не копіювати. До зустрічі з Курбасом я вчився у наших корифеїв і, правду кажучи, «чесно» наслідував їх.
Після школи Курбаса у процесі творчості я вже не згадував, як би той чи інший епізод зіграв Садовський або Саксаганський. Я свідомо уникав копіювання. Курбас своєчасно застеріг мене від епігонства, від переспівування чужих досягнень, від кволості творчої думки. Лесь Степанович навчив мене творити самостійно!»

Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».