З 1941 року — хірург, головний лікар Нерчинсько-Заводської міжрайонної лікарні у Читинській області РРФСР. А з 1944 року — завідувач хірургічного відділення, головний лікар Петровсько-Забайкальської міської лікарні Читинської області.

З 1946 року Шалімов працює завідувачем хірургічного відділення Брянської обласної лікарні. А вже з 1949 року він — головний хірург Орловського облздороввідділу і завідувач хірургічного відділення Орловської обласної лікарні РРФСР. З 1952 року — асистент кафедри госпітальної хірургії Курського медичного інституту. У 1953 році Олександр Олексійович призначається головним хірургом Брянського облздороввідділу і завідувачем хірургічного відділення Брянської обласної лікарні.
У 1955 році майбутній академік захистив кандидатську дисертацію на тему «Утворення штучного стравоходу при рубцевій непрохідності».
А вже у 1957 році Шалімов переїжджає на благословенну Україну, де його чекає всесвітня слава й визнання. Він обирається за конкурсом на посаду доцента кафедри хірургії Харківського медичного інституту. У 1958 році досвідчений та енергійний хірург-практик захистив докторську дисертацію на тему «Хірургічне лікування раку головки підшлункової залози і фатерова сосочка». Справа дійсно складна й витончена, так би мовити, адже скільки тієї підшлункової залози — бачити нема що.
У 1959–1970 роках Олександр Олексійович працює провідним хірургом у лікувальних та наукових закладах Харкова, завідує кафедрою торакальної хірургії та анестезіології Українського інституту удосконалення лікарів, а з 1965 року Шалімов став директором Харківського науково-дослідного інституту загальної та невідкладної хірургії.
1970 року Шалімов, визнаний авторитет всесоюзного значення, перебирається до столиці України, де очолює кафедру торакоабдомінальної хірургії в Київському інституті удосконалення лікарів та стає директором Науково-дослідного інституту гематології та переливання крові. Кар’єра Олександра Олексійовича розвивається стрімко — 1972 року він уже директор Київського науково-дослідного інституту клінічної та експериментальної хірургії. У 1975-му Шалімов започатковує Інститут хірургії та трансплантології, що нині названий його іменем. Від 1978 року видатний лікар і клініцист — дійсний член АН УРСР.
Олександр Шалімов став першим лікарем, котрий провів вдалу пересадку підшлункової залози хворому на діабет, розробив і впровадив нові методи операцій при онкологічних захворюваннях, органів травлення, судин, серця.
Під керівництвом Шалімова проведено першу в Україні операцію з пересадки серця. Дотепер таких операцій у Київському інституті клінічної й експериментальної хірургії імені Олександра Шалімова проведено вже кілька.
У 1998 році академіка Олександра Шалімова було визнано «Людиною планети». До смерті у 2006 році він також залишався почесним директором Інституту клінічної та експериментальної хірургії НАН України. Батьківщина високо оцінила його заслуги у розвитку медичної науки та охорони здоров’я наших краян, вшанувавши званням Героя України.
Коли Олександра Олексійовича спитали: що треба, аби стати справжнім лікарем? У відповідь почули таке: «Ніколи не пасувати перед труднощами. Життя далеко не проста штука. Бувають невдачі, бувають поразки, буває несправедливість. Але як би важко не було, треба брати себе в руки, вставати, якщо впав, і йти далі. Не можна зупинятися на досягнутому. Треба весь час працювати. І, нарешті, лікар зобов’язаний бути гуманістом — це закон нашої професії».
Олександр Шалімов — росіянин, який комфортно почувався в Україні і служив людям незалежно від того, якої вони національності. «Кращі і найбільш плідні роки я провів в Україні і, сподіваюся, дав українському народу, медицині колись республіки, а тепер незалежної держави чимало. Що ж до української культури, зокрема мови, то вона мені дуже подобається, її добре знає моя родина. Знаю мову й я, проте не настільки добре, щоб вільно спілкуватися з тими, хто її знає досконало.
Українські ж пісні такі гарні, мелодійні й душевні, що їх просто гріх не любити. Моя дружина Сусанна Миколаївна любить розповідати, що я колись покорив її українською піснею «Ой ви очі волошкові, мов троянди пелюстки, вуста...». Якщо ви спитаєте мене, чи потрібна державі державна українська мова? Безперечно, це один із наймогутніших стовпів державності, на якому держава тримається. Це також ознака здоров’я нації, без якого не буде фізичного здоров’я».

Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ