Брати Миколи Карповича — відомі театральні діячі, актори і драматурги: Іван Карпенко-Карий та Панас Саксаганський і сестра Марія Садовська-Барілотті, співачка, яка володіла чудовим сопрано, актриса.
«Університети» починалися для Миколи Тобілевича у 1864 році з Бобринецької повітової школи, потім були гімназія у Херсоні та Єлисаветградське реальне училище. З Бобринця бере початок дружба з Марком Кропивницьким, який часто заходив до Івана Карпенка-Карого, де мешкав Садовський. Вони втрьох утворювали музичне тріо, де Микола грав на віолончелі.
Служив Микола Садовський піхотним офіцером у Бендерській фортеці і при офіцерському зібранні організував драмгурток, де й зустрівся з дружиною артилериста Марією Адасовською-Хлистовою, яка з часом і стала його дружиною. Добровольцем пішов на російсько-турецьку війну 1877–1878 pоків. Захищав Шипку від турецьких завойовників, за що одержав орден і Георгіївський хрест.
На професійну сцену Микола Карпович вийшов у 1881-му і до 1888-го працював поруч з Марком Кропивницьким і під його режисерською рукою, але й не уникнув мистецького впливу Михайла Старицького, який був деякий час (1883–1885) директором трупи, створеної Марком Кропивницьким. У сценічній діяльності використовував прізвище своєї матері — Садовський. Його сценічні образи відзначалися історичною й соціальною конкретністю, психологічною глибиною та ідейною чіткістю.
Діапазон творчих можливостей актора був надзвичайно широкий. Щедро наділила його матінка-природа: високий на зріст, мав прекрасну статуру, виразне і вродливе обличчя, чудово розроблений рівний в усіх регістрах голос. Микола Карпович прославився як винятковий виконавець народної пісні (він не вчився співу у спеціалізованих закладах).
Живучи тривалий час на селі, серед простого люду, у простій мужицькій хаті, слухаючи пісні своєї матері і тих людей, які збиралися у них у дні свят, ще з дитинства він перейняв від народу його співочий хист і вміння співати так, що, слухаючи, хотілося то плакати, то сміятися. Та й декламатор з нього був чудовий, ще й надзвичайно оригінальний виконавець українського танцю. Взагалі характерною рисою його натури була глибока любов до народної творчості.
Микола Садовський найбільш уславився в ролях героїчних, переважно в історичних п’єсах «Богдан Хмельницький», «Назар Стодоля», «Сава Чалий». Із побутових ролей особливо відзначимо ролі Дмитра («Не судилося») та Подорожнього («Зимовий вечір») М. Старицького, Писаря («По ревізії») М. Кропивницького, а також комедійні — Карася у «Запорожці за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, Мартина Борулі в однойменній комедії І. Карпенка-Карого, городничого в «Ревізорі» М. Гоголя та інших.
Він належав до так званих акторів нутра із типовою для них нерівністю гри. Характерний для творчості Садовського був момент імпровізації, і він ним талановито користувався, хоч ніде не зраджував вірності психологічного малюнку, «логіці типу», і особливість його трактування ролей крилася в характері і манерах. Як актор Микола Садовський був самобутнім майстром, сценічна творчість якого ґрунтувалася на глибокому знанні життя народу, його психології, історії, традицій і побуту.
У 1888 pоці M. Садовський очолив колишню трупу М. Кропивницького як режисер і керівник. П’єси М. Старицького поруч із драматичними творами М. Кропивницького стають основою репертуару трупи. Ті ж самі принципи народності і реалізму, який утверджував Садовський-актор, лежали в основі і його режисури. Садовський як режисер умів глибоко вникати не лише в ідейну сутність п’єси, а й у її стильові особливості.
Характерна ознака творчого методу Садовського-режисера — заглиблення в людську психіку, проникнення в духовний світ образу, правдиве яскраве відтворення сподівань, бажань, думок, побуту народу, національного колориту. Основним законом творчості Садовського була правда життя на сцені — соціальна і психологічна правда поведінки, вчинків, переживань дійових осіб.
Керував Микола Садовський трупою Марка Кропивницького до 1898 pоку, пізніше брав участь у «З’єднаному товаристві П. Саксаганського і М. Садовського» (1898–1900), у «Малоросійській трупі» М. Кропивницького під керуванням П. Саксаганського і М. Садовського за участю М. Заньковецької (1900–1903) та в «Малоросійській трупі» під керуванням П. Саксаганського і М. Садовського за участю І. Карпенка-Карого (1903–1905), був директором українського театру товариства «Руська бесіда» у Львові (1905–1906).
Доля Миколи Карповича тісно переплелася з долею видатних його вчителів і сподвижників Марка Кропивницького і Михайла Старицького, його талановитих рідних братів Тобілевичів та сестри, а також славетної Марії Заньковецької. По-різному складалися особисті взаємини між цими видатними митцями: вони часто розходилися в житті, іноді надовго, щоб потім знову зійтися, але ніколи не було у них розбіжностей у мистецьких принципах, бо робили одну спільну справу — творили реалістичний український театр.
Однак найяскравіше засяяв самобутній талант Миколи Садовського у другий період його творчої діяльності зі створенням нової трупи та відкриттям першого і єдиного до 1917 року стаціонарного театру в Києві в 1907 pоці, керівником якого він був до 1919-го (до приходу більшовиків). Створення театру Садовського об’єктивно стало віддзеркаленням загальної боротьби за українську культуру.
Репертуар театру Садовського складався зі 105 п’єс — драм і комедій переважно українських драматургів: «Бранка Роксолана» Д. Січинського, «Енеїда», «Утоплена», «Різдвяна ніч» М. Лисенка, «Катерина» М. Аркаса. Для успішної постановки цих творів у театрі працювали справжні митці: хор, представлений 30 співаками, які відзначалися сильними голосами та чудовим слухом, хормейстером був відомий О. Кошиць, капельмейстером — великий знавець музичної справи чех Г. Єлінек, художником — І. Бурячок.
Микола Карпович умів оточити свій театр талановитими людьми, захопленими театральним мистецтвом. Ніколи не шкодував грошей на оформлення вистав, костюми й декорації до яких спеціально виготовлялися до кожної опери, до кожної п’єси. Це теж було великою новиною в українському театрі. Прагнув зробити театр школою просвітницьких ідей, де в живих образах змальовувалося все життя народу.
З радістю вітав у театрі найбідніші верстви населення. Для цього раз на тиждень пропонувалися спектаклі з вартістю квитка від 5 до 20 копійок, у яких брали участь кращі актори. Такі вистави приваблювали школярів, студентів, робітників, солдатів і принесли театру щиру симпатію й прихильність, а акторам славу. Типовими рисами вдачі корифея сцени були воля, наполегливість, упертість і, певною мірою, самозакоханість, яка чимало нашкодила йому не тільки в особистому житті, а й у громадській діяльності. У житті серед колег він завжди тримався просто й щиро.
Не сприйнявши подій революції 1917 року, Микола Садовський у січні 1919-го покинув рідну країну та емігрував до Галичини, де з 1920 по 1923-й роки очолював театр, у 1923-му виїхав до Праги, де проживав до 1926 року.
Завдяки клопотанню Г. Юри та О. Ватули вдалося одержати дозвіл на його повернення в Україну. Працював у театрі і кіно, збагачуючи своїм досвідом українську культуру. У 1933 р. М. К. Садовського (Тобілевича) не стало. Похований великий артист і режисер на Байковому кладовищі у Києві.
Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ
