— Я народився в селі Теліжинці, що на Київщині. Разом зі своєю родиною пережив німецьку окупацію. По закінченні десятирічки викладав у семирічці сусіднього села... російську мову і літературу, оскільки тоді катастрофічно не вистачало вчителів. Потім працював інструктором у райкомі комсомолу, служив у лавах колишньої радянської армії: мій полк дислокувався в Києві, на Подолі. Там став кандидатом у члени партії.
— Якої?
— Окрім комуністичної — інших не було...
— Як скла­да­ло­ся ва­ше жит­тя піс­ля ар­мії?
— Став студентом філологічного факультету Київського університету ім. Т. Шевченка. Правда, провчився там лише до третього курсу.
— Чо­му?
— Під час навчання я ще обіймав посаду заступника секретаря комсомольської організації з ідеологічної роботи, проводив політінформації, на яких розповідав про події в країні і за кордоном. Так ось, під час однієї з них сказав, що в Караганді КДБ придушив виступи шахтарів. Це я знав достеменно. І вже наступного дня давав пояснення на Володимирській — у республіканському управлінні КДБ...
— А в уні­вер­си­те­ті як від­ре­агу­ва­ли?
— Там не знали що зі мною, кандидатом у члени партії, комсомольським активістом, робити, адже розголос про мій «злочин» кинув би тінь підозри на керівництво навчального закладу (мовляв, як це — без п’яти хвилин комуніст зводить наклепи на радянську дійсність?) Не переповідатиму всіх нюансів «розборок», а скажу лише, що навчання довелося залишити, точніше, перейти на заочне.
— Як так мог­ло ста­ти­ся, що лю­ди­на, яка доб­ро­віль­но по­в’яза­ла жит­тя з пар­ті­єю, став­ши ще й ком­со­моль­ським ва­таж­ком, до­зво­ли­ла со­бі та­ке віль­но­дум­ство?
— Ніякого вільнодумства тоді не було: ті, хто дійсно його проявляв, опинялися на Колимі чи у психлікарнях... Я ж, окрилений правдою, що відкрилася нам після смерті Сталіна, вважав: відтепер щось подібне ніколи не повториться. І раптом дізнаюся про придушення мирних шахтарських протестів. Вважаючи себе вірним ленінцем, оскільки не знав усієї правди про «вождя світового пролетаріату», я не міг змовчати.
— Піс­ля ви­клю­чен­ня з ви­шу опи­ни­ли­ся бі­ля роз­би­то­го ко­ри­та?
— Ні, не зовсім. Покійний нині Павло Загребельний, який на той час очолював «Літературну газету», запросив на роботу. На моє заперечення, що не маю диплома про вищу освіту, Павло Архипович відповів:
— Мені потрібні, насамперед, люди, здатні писати...
Незабаром і там у мене з’явилися проблеми. Мій однокурсник написав у Спілку письменників листа, в якому звинуватив у «презирливому ставленні до російських класиків».
— І в чо­му це про­яв­ля­ло­ся?
— У тому, що під час однієї з молодіжних вечірок я пошкодив портрет Вісаріона Бєлінського. Проте, завдяки Олесю Гончару, який очолював спілку, ніяких так званих оргвисновків стосовно мене не було.
А до цього, коли був студентом, у мене склалися дружні стосунки з одним із партійних активістів університету. З ним я ділився найпотаємнішими думками, зокрема щодо подій за часів Сталіна, репресій проти представників інтелігенції, які почалися вже і при Микиті Хрущові. А він теж узяв і доніс на мене. Тож і тоді проводили зі мною «профілактичну бесіду». Слава Богу, що на календарі вже були інші часи, інакше опинився б на Колимі, і зараз ми б не розмовляли з вами.
— По­тім Ви на­вча­ли­ся у Мос­кві...
— Так, на вищих сценарних курсах. Туди мене «заманили» Микола Вінграновський і Сергій Параджанов, переконавши, що майбутнє — за кіно.
— Ви стоя­ли бі­ля ви­то­ків ство­рен­ня На­род­но­го ру­ху, який так ба­га­то зро­бив для здо­бут­тя Ук­раї­ною не­за­леж­но­сті. Роз­ка­жіть, будь лас­ка, як він ство­рю­вав­ся, хто був іні­ці­ато­ром йо­го ви­ник­нен­ня?
— Не можу назвати конкретних людей, які ініціювали цей процес. Він розпочався під впливом тих подій, які відбувалися на теренах СРСР. Тоді, якщо пам’ятаєш, у Литві набирав обертів «Саюдіс», виникали подібні громадські організації і в інших республіках Радянського Союзу, не кажучи вже про країни так званого соціалістичного табору, які намагалися позбутись «опіки старшого брата». Я та мої колеги, контактуючи з їхніми представниками, знали про перебіг тамтешніх подій. Було зрозуміло, що потрібно і нам, українцям, щось робити.
Тоді ж почали повертатися з місць позбавлення волі і політичні в’язні. Звісно, що ці люди відразу вливалися в лави тих, хто бажав пришвидчення демократичних змін у суспільстві. Словом, з часом відбулася консолідація усіх національних сил.
— До ке­рів­ниц­тва Ру­хом уві­йшли як пись­мен­ни­ки, пред­став­ни­ки ін­ших твор­чих ор­га­ні­за­цій, так і ди­си­ден­ти. Чи не бу­ло роз­біж­нос­тей що­до ді­яль­но­сті цієї си­ли?
— Великих розбіжностей не було. Але вчорашні політв’язні, зокрема В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Михайло Горинь у своїх пропозиціях були більш радикальні, вимагали рішучіших дій. Зрозуміти людей, які десятиліттями поневірялися по таборах, зазнаючи утисків, а то й знущань, можна було. Але ми завжди знаходили спільну мову. Головне, вважали ми, на шляху до здобуття повної незалежності від Москви не наламати дров. Тобто ми всіляко намагалися уникати — у своїх стосунках із тодішньою владою — загострень, які могли б призвести до кровопролиття (як це сталося в Узбекистані, Грузії). Подальший розвиток подій показав, що ми на правильному шляху.
— Себ­то ні­яких по­ми­лок не до­пус­ти­ли?
— Я цього не сказав. Вони, звісно, були, бо кожній людині властиво помилятись. Але мир і спокій ми в Україні зберегли аж до самого 24 серпня 1991 року — дня, коли парламент проголосив Незалежність України.
— На­при­кін­ці 80-х — на по­чат­ку 90-х ро­ків НРУ зби­рав ба­га­то­ти­сяч­ні мі­тин­ги, був по­туж­ною по­лі­тич­ною си­лою. Як мог­ло так ста­ти­ся, що йо­го вплив на роз­ви­ток Ук­ра­їн­ської дер­жа­ви ні­ве­лю­вав­ся, а зго­дом і сам він зій­шов із по­лі­тич­ної аре­ни?
— І з’їзд Народного Руху України за перебудову (так він тоді називався) відбувся у вересні 1989 року. Абсолютною більшістю голосів мене обрали його головою. А через рік я став народним депутатом Української РСР.
Про причини занепаду Руху можна говорити довго і багато: до цього призвели як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники. Історія свідчить, що в більшості випадків подібні громадськополітичні об’єднання рано чи пізно розпадаються, а на їхньому місці виникають інші організації, політичні партії. Наприклад, на базі НРУ виникли Українська республіканська партія, Демократична партія, які, до речі, з часом теж зникли з політичної арени.
— Як Ви вва­жа­єте: без На­род­но­го ру­ху Ук­раї­на мог­ла б ста­ти не­за­леж­ною дер­жа­вою?
— Є запитання, на які важко однозначно відповісти. Це якраз із таких. Скажіть, хто може дати достеменну відповідь, як розвивалася б історія, коли б у 1985 році генеральним секретарем партії не став Михайло Горбачов? Що було б, аби на його місці опинився виходець із КДБ? Хто б що говорив про так звану перебудову, але саме тоді радянськопартійний режим ослаб, зменшився вплив КДБ на всі сфери життя. Ось на цьому тлі і починалася боротьба за демократичні перетворення в країні.
Народний рух України поставив перед собою за мету створення Української держави. І вона постала на політичній мапі світу. Отже, свою місію ми виконали. І це — найголовніше.
— Піс­ля Ре­во­лю­ції Гід­но­сті ді­яль­ність ко­му­ніс­тич­ної пар­тії Ук­раї­ни бу­ла за­бо­ро­не­на. Чи не здає­ть­ся Вам, що це по­тріб­но бу­ло зро­би­ти знач­но ра­ні­ше?
— Я в цьому твердо переконаний. Будьяка держава завжди позбавляється так званих п’ятих колон.
— А Ви впев­не­ні, що ця пар­тія як­раз нею і бу­ла?
— Звичайно. Як на мене, то в будьякої людини, котра хоч трохи цікавиться політичними процесами в Україні, голосуванням у парламенті в цьому сенсі, не може бути жодних сумнівів.
— Але ж си­мо­нен­ків­ці зав­жди до­ла­ли про­хід­ний бар’­єр до пар­ла­мен­ту...
— Завдяки своїм популістським гаслам та брехливим обіцянкам побудувати щасливе і заможне життя для всіх українців. А ще секрет їхніх успіхів у тому, що значна частина людей, насамперед зпоміж старшого покоління, світогляд яких сформувався за часів компартійної влади, так і не зуміли переосмислити своє минуле, не захотіли визнати страшних злочинів, які творила комуністична партія.
— Але ж Ви, Іва­не Фе­до­ро­ви­чу, теж на­ле­жи­те до то­го по­ко­лін­ня...
— Звісно, що так. Скажу більше, мені — за великим рахунком — гріх скаржитися на тодішню владу. Приміром, ту ж Шевченківську премію я отримав у 70ті роки. Але...
Справа в тім, що кожна людина повинна осмислювати пройдений шлях, уміти визнавати правду, хоч якою страшною вона є. І робити відповідні висновки.
— Іс­то­рія Ук­раї­ни — тра­гіч­на іс­то­рія. Го­ло­до­мо­ри, ре­пре­сії за­бра­ли жит­тя у де­сят­ків міль­йо­нів укра­їн­ців. Ко­ли Ви діз­на­ли­ся про ці страш­ні її сто­рін­ки? У 60-ті ро­ки, на­пев­но?
— Та ні, Сергію. Про голодомор 1933го я знав ще підлітком, від своїх батьків. Від голоду загинуло півсела мого — більше, ніж у роки Другої світової війни. На сільському цвинтарі лежить багато наших родичів. У 1946му, втікаючи від голоду, я опинився — разом із батьками — аж на Північному Кавказі, у Дагестані.
— Знаю, що Ви при­яте­лю­ва­ли з ба­гать­ма ро­сій­ськи­ми пись­мен­ни­ка­ми, зок­ре­ма Ро­бер­том Рож­де­ствен­ським, Бо­ри­сом Мо­жа­євим, Ва­си­лем Бє­ло­вим та ін­ши­ми. Як, на ва­шу дум­ку, во­ни по­ста­ви­ли­ся б до то­го, що ни­ні від­бу­ває­ть­ся на схо­ді на­шої кра­їни? Під­три­ма­ли б Пу­ті­на у йо­го праг­нен­нях по­бу­ду­ва­ти так зва­ний русь­кий мир?
— Я знав їх не лише як талановитих людей, а й порядних. Вони ніколи, в тому числі і за неформальних обставин, не опускалися до зверхнього ставлення щодо української інтелігенції. Але нині я не можу за них говорити. Втім, знаючи їх, не хочу вірити, що вони були б серед тих, хто кричить «Кримнаш», несе інші нісенітниці.
— А як Ви осо­бис­то оці­ню­єте ці по­дії, бо­йо­ви­ків з-по­між міс­це­вих меш­кан­ців і ро­сі­ян, які во­юють про­ти Ук­раї­ни?
— Ну як я, українець не лише за паспортом, а й станом душі, можу ставитися до того, що на мою землю прийшли загарбники і вбивають моїх співвітчизників? Як до наших лютих ворогів. Тим, у кого на руках людська кров, не повинно бути прощення.
— Ска­жіть, Іва­не Фе­до­ро­ви­чу, ро­ків 40–50 то­му Ви ві­ри­ли, що жи­ти­ме­те у не­за­леж­ній Ук­ра­їн­ській дер­жа­ві?
— Якщо відверто, то мріяв про це. А чи вірив? Не надто...
— Над чим пра­цю­єте те­пер?
— Над виданням 12томного зібрання віршів, поем, кіносценаріїв. Це буде творчий підсумок усього мого життя.
— Ви — зна­ний по­ет, кі­но­сце­на­рист, Ге­рой Ук­раї­ни, удо­стоє­ні й ін­ших високих на­го­род. По­чу­ва­єте­ся щас­ли­вою лю­ди­ною?
— І так, і не зовсім. Щасливий, насамперед, тим, що дожив до здобуття Україною державного суверенітету. Маю доньку Мар’яну, онуків Івана, Марію і Марту. Живу з дружиною, Марією Михайлівною. Чого ще не вистачає? Сина Максима, який сім років тому трагічно загинув. А вбивці і досі не знайдені і не покарані...
— Від іме­ні чи­та­чів на­шо­го ви­дан­ня ба­жаю Вам, Іва­не Фе­до­ро­ви­чу, здо­ров’я, дов­го­літ­тя і твор­чих успі­хів. 
Ін­тер­в’ю про­вів Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ