У Харкові Петро Панч потрапляє в коло студентської молоді. Він відвідує загальноосвітні курси, дуже багато читає. Проте згодом залишає місто і вступає до Полтавського землемірного училища, одразу після закінчення якого у 1915 році його мобілізовано в армію. Навчається на прискорених курсах в Одеському артилерійському училищі, дістає офіцерське звання прапорщика артилерії та опиняється на фронті Першої світової війни.
З листопада 1918 року Петро Панч служив під українськими прапорами — у важкому гарматному дивізіоні Запорізького корпусу — спочатку військ Директорії, згодом — діючої армії УНР. «У запорожцях» сотник Петро Панченко перебував аж до грудня 1919 року. Потім пішов за Волинською революційною радою та отаманом Омеляном Волохом. Разом із Червоною гайдамацькою бригадою отамана Волоха влився до складу Червоної армії та закінчив війну вже командиром 180-го легкого гарматного дивізіону 60-ї стрілецької дивізії РСЧА.
Історик і літературознавець Ярослав Юрійович Тинченко, який багато років досліджує долю українського офіцерства часів громадянської війни, висловився так: «В останні роки чомусь сором’язливо замовчують те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) — Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами — Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський, держчиновниками УНР — Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич.
Частина з них на початку 1920 року опинилася в лавах боротьбистів і разом з ними вони перейшли до більшовиків. Але декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон. Однак петлюрівська закваска в них залишилася назавжди».
Восени 1921 року Петро Панч демобілізувався і приїхав у рідні Валки, де працював землеміром. На цей час припадає і початок літературної діяльності Панча.
Справжнє прізвище письменника — Панченко. Та коли на сторінках періодичних видань почали з’являтися його перші нариси, оповідання, фейлетони, «житні етюди», підписані вони були «Максим Отава». Під матеріалами ж, що Петро Панченко після повернення з фронтів Першої світової подавав до газети свого рідного містечка Валки («Незаможник»), що на Харківщині, він підписався «П. Пан». Та редактор уникнув такого сміливого та дещо негативно забарвленого на той час прізвища і своєю рукою додав одну літеру. Петро Панченко став Панчем.
До Харкова Петро Йосипович приїхав уже з багажем — із ледь набубнявілими, та вже втіленими творчими задумами. Одна за одною виходять його книжки «Там, де верби над ставом», «Гнізда старі» (1923), «Поза життям» (1924), «Солом’яний дим» (1925), «Мишачі нори» (1926), збірка повістей «Голубі ешелони» (1928) тощо. У цей час Панч належав до літературних угруповань «Плуг», ВАПЛІТЕ, ВУСПП.
Під час війни 1941–1945 років письменник перебував спочатку в Уфі, потім — у Москві на посаді головного редактора літературного відділу радіостанції «Радянська Україна». Тоді ж Петра Панча обрано членом Усеслов’янського комітету, в якому він працював до закінчення війни. З 1949 по 1953 роки письменник був головою правління Харківської організації Спілки письменників, а в 1966–1969 роках — секретарем правління Спілки письменників України.
Не все, що друкував Панч, подобалося владі. Так, 18 серпня 1946 року «Радянська Україна» опублікувала статтю Д. Мороза «Про «право на помилку». З приводу одного шкідливого виступу П. Панча і Я. Городського», засуджено вимогу права письменника на творчу помилку, висунуту на нараді прозаїків П. Панчем і Я. Городським та підтриману деякими відповідальними членами Спілки радянських письменників України.
Там зазначалося, що така позиція з точки зору ленінсько-сталінського вчення про більшовицьку партійність літератури означала вимогу розриву з цією партійністю, відходу від радянської ідеології, «протягування» чужих і ворожих радянській владі ідей.
Робота у творчих спілках, літературних об’єднаннях не заважала реалізації себе як майстра змалювання правдивих картин життя. Мистецький доробок письменника цих років — книги оповідань «Рідна земля», «Гнів матері», збірки фейлетонів «Зозуля», «Кортить курці просо». 1935 року вийшов перший роман Панча під назвою «Облога ночі», а 1954-го — роман «Гомоніла Україна». Про останній варто сказати окремо.
У романі «Гомоніла Україна» зображено події першої половини XVII століття — з 1638–1649 роки. Глибоко вивчивши справжній хід історичних подій, Петро Панч правдиво показав становище українського народу напередодні визвольної війни 1648–1654 рр., назрівання і початок повстання проти шляхетського гноблення.
Головні дійові особи роману — Богдан Хмельницький і Максим Кривоніс. Змальовуючи гетьмана, мудрого державного діяча, письменник уникає іконописності та ідеалізації. Автор неначе попереджає наших сучасників: не сотвори собі кумира!
А ось образ соратника Хмельницького — організатора повстання посполитих Максима Кривоноса змальовано із натхненням, поетично. Панчів Кривоніс досить сучасний, адже він не терпів жодної непевності, двоїстості і вважав, що немає надійнішого спільника в боротьбі, ніж свій народ, що знову засвідчив недавній Майдан.
Повістю минулих літ Петра Панча став роман «На калиновім мості». Цей твір відзначений Шевченківською премією. Він є своєрідним сплавом автобіографічного, документального та художнього матеріалів. Найкращі розповіді з нього про дитинство письменника люблять читати діти (особливо «Три копійки»).
Творчість для дітей — окрема сторінка в доробку письменника. Ще 1922 року він написав невеличкий етюд «Свистуни», а в 1924-му в журналі «Червоні квіти» з’явилося оповідання «Портрет». У 1930-х роках Петро Панч і далі пише для дітей і про дітей: «Малий партизан», «Син Таращанського полку», а також «Гиля, гуси», «Вовчий хвіст», «Будемо літати» (1935). Пізніше — «Гарні хлопці» (1959), «Для вас і про вас» (1965) тощо.
Письменник багато працював, писав, брав участь у розвитку Спілки письменників. Збірка статей та етюдів-спогадів «Відлітають журавлі» стала останньою. Нею письменник попрощався зі своїм читачем. 1973-й поставив у творчості Петра Панча крапку.
Помер Петро Панч 1 грудня 1978 року в місті Києві. Похований на Байковому кладовищі.
...Нині знову йде борня за свободу і правду, знову гомонить Україна, а отже — і Петро Панч знову з нами, знову живий.
Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ
