Коли на нашу землю посунула гітлерівська навала, сім’ю евакуювали на Урал. Борис Ямпольський готував матеріали для українських видань, зокрема й для газети «Комуніст», правонаступницею якої небавом стане «Радянська Україна». Наприкінці 1943 року сім’я повернеться в Київ.
Як редактор відділу промисловості писав про відбудову шахт Донбасу й металургійних підприємств Придніпров’я, готував репортажі з прифронтової зони. Йому в складі редакційної бригади на початку травня 1945-го випало побувати в поверженому Берліні, надсилаючи в редакцію хвилюючі репортажі й інтерв’ю зі звитяжцями Перемоги.
Ще будучи школярем, юний Женя захоплювався своїм батьком — видатним українським журналістом. Під його впливом остаточно визначився: ким бути. За роки навчання перечитав гори художньої літератури, історичних творів, поступив на факультет журналістики Тарасового університету, який успішно закінчив у 1959 році.
Серед його однокурсників були Володимир Стадниченко, Тамара Щербатюк, Станіслав Тельнюк, Ігор Малишевський та інші, що згодом стали знаковими постатями в українській журналістиці й письменстві загалом.
Перше «бойове хрещення» Є. Ямпольський пройшов у популярній на той час газеті «Вечірній Київ», яку очолював знаменитий Святослав Іванов. Нинішньому поколінню важко в це повірити, але після виходу кожного номера біля газетних кіосків вилаштовувалися довжелезні черги.
Свій помітний внесок у цю популярність робив відділ новин, до якого входило 12 репортерів, серед яких був і Євген Ямпольський. Він опікувався Дарницьким районом столиці, прагнув оперативно винести на шпальти «Вечірки» усе найцікавіше й найсуттєвіше.
Не думав тоді й не гадав наш нинішній ювіляр, що невдовзі, після відходу в інші світи незабутнього Бориса Борисовича, він фактично заступить його в «Радянці», очоливши відділ науки й освіти. Тут Євгену працювалося по-справжньому комфортно й натхненно — його завше приваблювала до себе ця тематика. Й досі з пієтетом згадує героїв своїх нарисів — академіків Патона, Глушкова, творця літаків Антонова, інших видатних учених-науковців.
І раптом — мов сніг на голову! — головний редактор «Радянки» Андрій Рябокляч пропонує Євгенові Борисовичу очолити найвідповідальніший і найважчий відділ — партжиття, куди його візаві аж ніяк не прагнув, хоч добре розумів, що таку посаду довіряють найдосвідченішим. Як розумів і те, що робота ця — каторжна. Адже писати про досвід роботи парторганізацій, вірніше — відшукати його було справді непросто, ба! — навіть нудно.
Але виходу не було. Перевагу віддавав трударям заводів, фабрик, полів і ферм, уміщуючи матеріали про них під рубрикою «Твої бійці, партіє!». Ветеранам газети серед іншого досі в пам’яті зустріч у редакції героїв усіх п’ятирічок. До цього був близько причетний журналіст Є. Ямпольський.
У ті застійні часи (щось подібне подибуємо й сьогодні) журналістам рідко коли діставалися відзнаки. Здебільшого «керівна і спрямовуюча сила» частувала їх стусанами. Не обминула чаша сія і нашого ювіляра. Коли влада в Україні перейшла від «застійника» Шелеста до «новатора» Щербицького, нова «мітла» вирішила звести рахунки з очільником «Радянки». Підставу для цього знайшли вмить: уперше в історії партійної преси ЦК ущерть розкритикував роботу свого друкованого органу, зваливши на нього трохи не всі гріхи за тодішній стан справ у республіці.
Головного редактора відправили редагувати багатотиражну газету одного навчального закладу. Партійні боси спеціальною постановою Політбюро кинули дрімучу тінь на весь редакційний колектив, зокрема й на секретаря парторганізації Є. Ямпольського. Зрозуміло, що після такої огульної критики творити нове обличчя газети було ой як непросто.
І все ж наш Євген Борисович, як і всі його колеги, знайшов у собі сили не впасти духом. Мало того, коли «керівна і спрямовуюча» вже перебувала в агонії, вона ще встигла на одному із секретаріатів затвердити його заступником головного редактора тодішньої «Радянки».
Гартований життям, від природи мудрий і щирий, наш ювіляр продовжував займати цей пост і в правонаступниці — «Демократичній Україні», подаючи в роботі приклад самовідданості, вірності, чесному служінню Слову.
Дитина війни, яка знає ціну хлібу насущному, він — у постійному намаганні тримати творчу форму, як і в молодості, повсякчас цікавиться новинками літератури, сьогоднішньою пресою, чіпко аналізує все, що відбувається з нами й навколо нас. Він й на мить не пориває зв’язків із «Демократичною Україною».
Чесний, скромний, неголосний, Євген Борисович усе робив і робить задля добра, честі й совісті, наслідуючи приклад батька.
У сімейному житті Є. Ямпольський — люблячий чоловік, батько й дідусь. Він цілком виконав свою найголовнішу людську місію — створив сім’ю, побудував дім (надто скромний будиночок на садовій ділянці поблизу Києва), створив сад, де нині забавляється його сім’я. Усе оце сукупно й становить красу і повноцінність життя.
Високодостойний Євгене Борисовичу! Ми, Ваші колеги, вдячні Вам за Ваш творчий подвиг, за науку життя, пишаємося Вами і щиро-щиро зичимо Вам здоров’я, щастя, усіх гараздів на повсякдень!
З роси Вам і з води!
ДЕМУКРАЇНЦІ