Особистість
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Серпень 12, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 15 Квiтень 2016 22:03

Колорит гуцульщини і запах Карпат...

Rate this item
(0 votes)

Ко­ли б я хоч тро­хи пе­ре­ніс на па­пір ко­ло­рит Гу­цуль­щи­ни і за­пах Кар­пат...
Ми­хай­ло Ко­цю­бин­ський

В іс­то­рії ук­ра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри Ми­хай­ло Ко­цю­бин­ський за­ли­шив­ся не­пе­ре­вер­ше­ним майс­тром сло­ва, тон­ким сти­ліс­том і най­кра­щим ім­пре­сіо­ніс­том, а ле­бе­ди­ною йо­го піс­нею та шед­ев­ром ук­ра­їн­сько­го пись­мен­ства ста­ла по­вість «Ті­ні за­бу­тих пред­ків».
За­ко­ха­ний у кар­пат­ський край пись­мен­ник від­тво­рив каз­ко­вий ко­ло­рит Гу­цуль­щи­ни з її ди­во­виж­ним ду­хом гір­ської при­ро­ди і за­гад­ко­вим на­ро­дом, йо­го та­єм­ни­чим ду­шев­ним сві­том та ві­ко­віч­ним до­сві­дом да­ле­ких пред­ків.
«Цей ди­кий, спі­ву­чий край ба­га­то хто про­бу­вав опи­су­ва­ти, — за­зна­чав кри­тик Мак­сим Бог­да­но­вич, — але ні­хто не зро­бив цьо­го з та­кою дос­ко­на­ліс­тю, як Ко­цю­бин­ський».

Дру­ге на­ро­джен­ня «Ті­ней за­бу­тих пред­ків» від­бу­ло­ся че­рез пів­сто­літ­тя, ко­ли по­етич­не сло­во Ко­цю­бин­сько­го ожи­ло на кі­но­ек­ра­ні за­вдя­ки Сер­гію Па­ра­джа­но­ву, який ство­рив один із най­ви­знач­ні­ших ше­дев­рів сві­то­во­го кі­не­ма­то­гра­фа, що при­ніс її твор­цю чис­лен­ні пре­мії та на­го­ро­ди на прес­тиж­них між­на­род­них фо­ру­мах.

Проте нелегка доля спіткала обох митців. Свою гуцульську казку Михайло Коцюбинський завершив лише за два роки до смерті: передчасно пішов він із життя внаслідок тяжкої недуги. А Сергію Параджанову прийшлося до останньої краплини випити гірку чашу страждань та подолати свій хресний шлях, що вмістив у собі терміни ув’язнення і численні роки творчого простою.
Та зчарував їх дивовижний карпатський край, його легенди і казки, де перетнулися колись шляхи їх творчі.

 

За сімейними обставинами
«Найбільша драма мого життя — це неможливість присвятити себе цілком літературі...» — писав Михайло Коцюбинський. Більшість своїх творів мусив видавати він за кордоном Російської імперії — в АвстроУгорщині, де його знали й шанували Іван Франко, Василь Стефаник та інші видатні діячі українського літературного зарубіжжя. Адже для багатьох у Чернігові Михайло Коцюбинський був лише чиновником губернського земства, який мав дружину, четверо дітей і власний будиночок на вулиці Сіверянській...
Кожного ранку вирушав він у статистичне бюро на роботу, яка відбирала у нього левову частку часу, і тільки пізно ввечері письменник міг присвятити себе своїй улюбленій справі. Нудна робота, буденщина маленького чиновницького міста, що роками притлумлювали поезію душі письменника...
Розпочиналося життя Коцюбинського у Вінниці, де народився 17 вересня 1864 року в сім’ї дрібного чиновникаурядовця. Замріяний хлопчик, улюбленець усієї родини, зростав воістину щасливою дитиною. Особлива любов та ніжність протягом усього життя були у Михайла до матінки Глікерії Максимівни: саме їй завдячував він тонкою душевною натурою та незрадливою любов’ю до природи і літератури.
Освіту Коцюбинський отримав досить пристойну: закінчив Барську початкову школу і Шаргородське духовне училище. Він мріяв про університет, але не збулося: осліпла мати та пішов із родини батько. Скрутне матеріальне становище змусило 19річного юнака розпочати самостійне і доросле життя, стати главою родини та її годувальником, взяти на себе піклування про долю сліпої матері, братів і сестер.
На прожиття заробляв він приватними уроками; його педагогічна майстерність досить швидко набула разголосу серед представників заможних верств, завоювала суспільне визнання та прихильність його учнів. «Лекціями я мусив кілька літ заробляти шматок хліба!» — згадував сам письменник.
Крім репетиторства, розпочинає юнак свої перші кроки на літературній ниві, з якою пов’язує всі свої сподівання на майбутнє. Проте виникало чимало проблем із виданням творів, адже на теренах Російської імперії українська література вважалася «літературою другого сорту», про що й свідчили царські циркуляри щодо заборони публікацій українською мовою.
Поїздка до Львова у травні 1890 року започаткувала постійну співпрацю письменника в західноукраїнських виданнях. На власні очі побачив він, як культурницьке життя українців Галичини набуло розквіту, про що могла лише мріяти інтелігенція російської України. Проте найбільшого значення для нього набуло знайомство з Іваном Франком, яке переросло згодом у велику дружбу та сприяло кристалізації творчого таланту обох письменників.
Обидва митці не тільки активно листувалися, але й неодноразово зустрічалися у Львові та на відпочинку у Карпатах, в гуцульському селі Криворівня, що набуло у той час слави «Українських Афін», де збиралися представники літературномистецької еліти України.
Лише влітку 1911 року вдалося Коцюбинському завітати до Карпат, свою давню мрію, про що й свідчать його слова: «Хочу набутися», тобто натішитися красою природи і таємничим світом Гуцульщини. Відчуття казковості карпатського життя, бажання написати про «незвичайний казковий народ» — гуцулів не полишає письменника. Він вивчає їх життя, звичаї й побут, проймається духом гірської природи, проводить увесь час у мандрівках у горах, повертаючись із полонин з оберемками квітів, знайомиться з місцевими жителями.
Ось так народжувалися його знакові «Тіні забутих предків». І не дивно, як правдиво відтворив він мову, культуру й побут Гуцульщини — неначе народився і виріс серед Карпатських гір. Та письменник прагне до розкриття внутрішнього світу своїх героів, їх психології, що виявляється в нюансах їх переживань. Це споріднює його творчі пошуки з найкращими традиціями європейського письменства того часу — імпресіонізмом.
У глибокому реалізмі і силі типізації Коцюбинського переконується кожний, хто побував на Гуцульщині навіть через півстоліття після автора «Тіней забутих предків». І першим, хто осягнув це та відтворив поетичне слово Коцюбинського через півстоліття на кіноекрані, був видатний український режисер Сергій Параджанов.

 

Чак­лун ук­ра­їн­сько­го кі­не­ма­то­гра­фа
У його житті усе траплялося «як у кіно». Наче зірка з іншої галактики увірвався він у кінематографічний світ своїм фільмом «Тіні забутих предків», а потім — світова слава й утиски з боку влади, роки ув’язнення та заступництво світової еліти, фанати і прихильники навколо нього, екстравагантні вибрики.
Гідно подиву, як спроможна була прожити ця епатажна й невгамовна людина усе своє життя усупереч здоровому глузду та загальноприйнятим нормам поведінки. Непослух у мисленні, він творив усупереч канонам соцреалізму та зовнішнім обставинам.
Непересічна особистість Сергія Параджанова починаючи з походження. Його батьки, вірменські біженці з Туреччини, опинились у Грузії, де й народився він 9 січня 1924 року. Тривалим був шлях його до кіномистецтва: розпочинався у Тбілісі, а потім у Москві, у ВДІКу, куди перейшов з Московської консерваторії.
За спогадами Георгія Якутовича, усе почалось із Київської виставки Федора Манайла, самобутнього художника з Ужгорода. Режисер захопився твором Коцюбинського і відкрив для себе незнаний світ Карпат. З’ясувалося, що вірменин Параджанов як людина з неосяжним внутрішнім світом та інтуїцією здатний на глибоке занурення в органіку українського національного характеру.
У той час він уже визрів до якісно іншого мистецтва, до естетичного відкриття свого кінематографа. Хвиля суспільної активності збіглася з художніми можливостями, рівнем обдарування і честолюбством багатьох митців, що згуртувалися навколо ідеї екранізації «Тіней...». Це — Лариса Кадочникова, Юрій Іллєнко, Іван Миколайчук, Лідія Бестаєва, Іван Чендей, Георгій Якутович, Мирослав Скорик, Спартак Багашвілі та інші.
Фільм народжувався важко, навіть драматично, адже для відтворення феєричного твору Коцюбинського мовою кіно потрібно було віднайти нові екранні метафори, які б допомогли створити нове мистецьке явище. І це зрозуміло: надто незвичний був матеріал, надто високо було поставлено планку естетичного осягнення першоджерела, надто неординарний зібрався творчий ансамбль.
До того ж роботу ускладнювали суперечки між режисером і оператором Юрієм Іллєнком. Конфлікт, що виник між ними, базувався, певно, не лише на ґрунті творчих розходжень, а й на вибухових темпераментах цих двох неординарних особистостей.
У масові сцени запросили зніматися виключно гуцулів, які принесли в картину відповідний типаж, достеменність поведінки і одягу. Особливе місце посідає новаторська робота з кольором завдяки операторському мистецтву Юрія Іллєнка. Однак чи не найбільше значення мала надзвичайна органічність у фільмі Івана Миколайчука — виконавця головної ролі. У перші ж секунди зйомок Іван перевернув уявлення про образ головного героя. «...Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом...» — згадував Сергій Параджанов.
Ось так режисервірменин створив кінематографічний пам’ятник гуцульській культурі.
Із виходом на екран фільму режисера накрила всесвітня слава, а «Тіні...» почали збирати врожаї визнання, зокрема отримали нагороду на Міжнародному кінофестивалі в МардельПлата (Аргентина). До Києва надходили повідомлення про нові нагороди, зокрема у Римі (фестиваль фестивалів) — Кубок фестивалю, приз Британської кіноакадемії 1966 року за найкращий зарубіжний фільм, в Салоніках — найвища нагорода — Золота медаль за найкращу постановку, почесні дипломи в Мельбурні та Сіднеї. Жоден фільм у світі на сьогодні не удостоєний такої кількості призів, медалей і дипломів.
Це був тріумф Сергія Параджанова, мабуть, останній за весь час творчого життя на Київській кіностудії. Однак професійні ідеологи соцреалізму відчули у «Тінях...», напевно, «класово чужий» дух. Це був зародок майбутніх ідеологічних нападок не лише на «Тіні...», але й на інші твори українського поетичного кіно.
Так трагедія починала тихцем стукати у двері долі Сергія Параджанова...

 

До но­вої кра­си...
Михайла Коцюбинського не стало 12 квітня 1913 року. Доля поставилася до нього безжалісно — усього 48 років судилося йому прожити. Газета «Рада» повідомляла, що у скорботній процесії взяло участь понад три тисячі людей. Видатному митцеві присвятив Олександр Олесь свої натхненні поетичні рядки «Над могилою М. М. Коцюбинського».
...Прем’єра «Тіней...», що відбулась у вересні 1965 року з нагоди 100річного ювілею Михайла Коцюбинського у кінотеатрі «Україна», обернулася політичною акцією, очолюваною письменником Іваном Дзюбою та підтриманою журналістом В’ячеславом Чорноволом і молодим поетом Василем Стусом. Вони й закликали присутніх у залі до протесту проти політичних репресій у СРСР.
Проте «режисером скандалу», його ініціатором та організатором влада вважала саме Параджанова, якого й звинуватили в усьому. Вона й помстилася режисерові потім — на початку 70х, коли прийшлося йому до останньої краплини випити гірку чашу страждань та подолати свій хресний шлях, що вмістив у собі терміни ув’язнення і роки творчого простою.
Сергій Параджанов помер 21 липня 1990 року в Єревані. Його поховали у місцевому пантеоні між могилами композитора Арама Хачатуряна і письменника Вільяма Сарояна.
А потім доля наче схаменулася й принесла митцеві численні нагороди, зокрема звання народного артиста України у рік смерті — 1990й, а рік по тому — Шевченківську премію.
На фасаді 8поверхового київського будинку, що на проспекті Перемоги, 1, з’явилася меморіальна дошка з написом: «Тут жив великий український режисер Сергій Параджанов, 1962–1974». А звідти легко дістатися до Кіностудії ім. О. П. Довженка, щоб покласти квіти до бронзового Майстра — пам’ятника на мармуровому постаменті. У скульптурній композиції — дуга з головою Сергія Параджанова, а під нею — обличчя знаменитих героїв «Тіней...» — Івана і Марічки — обличчя Івана Миколайчука та Лариси Кадочникової.
«...Не мені пам’ятник, а світу Параджанова! — зауважує Лариса Валентинівна. — Нехай заздрять! Адже я зіграла у найкращому фільмі про гуцульських Ромео і Джульєтту».
Земні шляхи обох митців завершилися далеко від Карпат, але зчарували їх легенди і казки карпатського краю. Прах Коцюбинського спочив у землі чернігівській, а невгамовна душа Параджанова ще й нині не має покою. Лине вона, сердешна, понад горами Карпатськими, адже їй мало Кавказу, тому й прагне до інших — космічних просторів, до інших світів, до нової краси...
Володимир СКРИНЧЕНКО

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».