У дитячих забавах над усе любив уявляти себе директором театру. Але Максиміліан Бучма не схвалював театральних захоплень сина.
Бронек відмінно закінчив початкову чотирикласну школу. Потім його віддали до єдиної у Львові української гімназії. Там він одного разу влаштував цирк: пройшовся по карнизу третього поверху. За це його виключили з гімназії.
Батько так образився, що не розмовляв з ним більше року, навіть наче не помічав. Хлопець мучився цим. Коли батько тяжко захворів на запалення легенів — усьоме і востаннє в його житті, то покликав до себе сина і вони нарешті помирилися. Бучма згодом згадував: стомлений радощами примирення, він заснув у батькових обіймах, а коли прокинувся, батько був уже мертвий...
У 1905-му він вступив на сцену українського театру товариства «Руська бесіда» — хористом і танцюристом. А в 1908-му був переведений в актори після виконання безсловесної ролі старого лакея. Замолоду грав багато старих дідів, потім низку ролей в опереті, оперних виставах, українській та світовій класиці. Адже Театр «Руська бесіда» був універсальний — тут ставили опери, оперети, драми, фарси, комедії. В опері Бучма співав, приміром, партію Валентина у «Фаусті» Шарля Гуно, Доктора Гренвіля в «Травіаті» Джузеппе Верді. Молодий Бучма інколи грав в одній п’єсі по чотири-п’ять ролей, включно з жіночими.
У 1914 році — з початком Першої світової війни — Бучма був мобілізований у цісарське військо. Під час служби в австрійській армії Амвросій Бучма нібито дав ляпаса старшому офіцерові. За таке на війні мали розстріляти, а він потрапив у штрафний батальйон: симулював божевілля перед медкомісією і тим врятувався.
Утік із казарми, щоб повінчатися з актрисою Пищиковою — громадянкою Російської імперії. Вінчання давало їй можливість прийняти австрійське підданство й уникнути проблем через громадянство держави-супротивника. Більше Бучма тієї актриси не бачив. Згодом дізнався, що вона загинула.
У березні 1915-го Амвросій Бучма потрапив у російський полон під час облоги фортеці Перемишль. У полоні ганяв вагонетки на Донбасі, будував дороги в Узбекистані, працював на цукрових заводах і в сільському господарстві, був укладачем у друкарні і кельнером.
Але після втечі з каторжних робіт знову повернувся в Україну. Він був прийнятий у театр Миколи Садовського, виїхав із ним на Захід. Організував у Дрогобичі «Новий львівський театр», який кочував по просторах України. У Вінниці в 1920 році на базі цього театру був створений Театр ім. І. Франка (нині Національний академічний театр у Києві), керівництво яким було доручено Гнату Юрі.
У радянські ж часи з відомих причин, він подавав факти своєї біографії дещо інакше: нібито ховаючись в 1920-му від поляків і петлюрівців, за протекцією знайомого лікаря потрапив до божевільні. Жив там більше місяця, не відрізняючись від інших пацієнтів, а тим часом «виконував секретні завдання чекістів».
«У ті бурхливі дні я багато часу і сил віддавав роботі у вінницькій чека», — писав Бучма з часом в автобіографії. Але ця історія малоймовірна. Якось Бучма розповідав її молодим акторам-франківцям. Ті слухали, розвісивши вуха. До них підійшов керівник театру Гнат Юра, що був з Бучмою у Вінниці в 1920-му. Коли почув, про що йдеться, він лише розсміявся і висловив сумнів.
Хоча в часи воєнного комунізму, щоб отримати картки на хліб або дрова, а тим більше для всього театру, компанійський Бучма, скоріше за все, справді контактував із чекістами та іншими більшовицькими чиновниками, але не для виконання «секретних завдань». Принаймні, саме тоді Бучма числився в театрі кимось на зразок директора з постачання, а тому посада зобов’язувала.
Саме там, у Вінниці, Бучма у 1920 році став одним із засновників Українського драматичного театру — нині Київський театр ім. Франка. Утім, уже 1922-го через творчі незгоди з Гнатом Юрою вступив до створеного Курбасом Мистецького об’єднання «Березіль» у Києві. Тут зіграв свої знамениті ролі: Джиммі Хіггінса в однойменній виставі за романом Ептона Сінклера (1924), брата Жана в «Жакерії» за Проспером Меріме, Лейбу в «Гайдамаках», Воротаря-блазня в «Макбеті» Шекспіра, Дударя в «Диктатурі» Івана Микитенка (1930), Пузиря в «Хазяїні» Івана Карпенка-Карого (1932).
У 1924 році одночасно з театральною діяльністю почав зніматися в кіно. Його ролі: Тараса Шевченка і Тараса Трясила в однойменних фільмах (обидва зняті 1926-го), Еміля в «Проданому апетиті» (1928), Гордія Ярощука в «Нічному візнику» (1928), кухаря Карпа Галактіоновича в кінокомедії за сценарієм Олександра Корнійчука «Приємного апетиту» (1932) й інші.
У 1936 році, після розгрому «Березіля» та знищення Театру Курбаса як такого перейшов до Театру ім. Франка у Києві, де зіграв Леніна в спектаклі «Правда» за п’єсою Олександра Корнійчука (1937), Миколу Задорожного в «Украденому щасті» Івана Франка (1940).
У Театрі ім. І. Франка Бучма пропрацював до самої смерті — 20 років. Тут він зіграв видатні ролі: Іван Коломійцев («Останні» М. Горького), Ленін («Правда» О. Корнійчука, вперше в Україні), Микола Задорожний («Украдене щастя» І. Франка). У цій ролі найповніше виразився його талант, найяскравіше виявилися особливості акторської манери, вистава була тріумфальною.
15 травня 1941 року урочисто відсвяткували 50-річчя Амвросія Бучми, а 27 травня колектив театру виїхав на гастролі до Москви й Ленінграда. Майстерність Бучми викликала захват у широкого загалу російської публіки, і у колег він здобув визнання. Війна не припинила роботи франківців.
Амвросій Бучма, на той час головний режисер театру, перебував разом із колективом в евакуації (Семипалатинськ, Ташкент), виїжджав на чолі фронтової бригади франківців на Сталінградський та Донський фронти (1942–1943). Перебуваючи в Ташкенті, Амвросій Максиміліанович поставив на сцені Узбецького театру ім. Мукімі «Наталку Полтавку». Вистава йшла багато років по війні з незмінним успіхом у глядачів.
Після повернення до Києва поєднував роботу в театрі з діяльністю художнього керівника Київської кіностудії художніх фільмів (1945–1948 роки). Знімався: підпільник Лещук («Подвиг розвідника»), боцман Дзюба («В далекому плаванні»). За роль Макара Діброви в однойменній виставі за п’єсою О. Корнійчука одержав другу Державну премію (1949), першу отримав ще 1941-го.
У повоєнний період Амвросій Бучма займався режисурою у театрі й кіно. Консультував фільми. Викладав у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, де працював на посаді професора. Серед його вихованців — народні артисти Нонна Копержинська, Кость Степанков. Він — автор статей із проблем театрального мистецтва (збірка «З глибин душі», 1959). Часто виступав на радіо і телебаченні. Його обирали депутатом Київської міськради, членом першої Президії новоутвореного після війни Українського театрального товариства. Бучма нагороджений багатьма орденами й медалями.
Помер 6 січня 1957 року внаслідок тривалої хвороби Паркінсона. Поховано майстра на Байковому кладовищі у Києві.
Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ