Особистість
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Субота Лютий 22, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 22 Сiчень 2016 17:24

«Арфами, арфами...»

Rate this item
(0 votes)

27 СІЧНЯ — 125 РОКІВ ВІД ДНЯ НА­РОД­ЖЕН­НЯ ПАВ­ЛА ГРИ­ГО­РО­ВИ­ЧА ТИ­ЧИ­НИ (1891–1967), 
УК­РАЇНСЬ­КО­ГО ПО­Е­ТА, ДЕР­ЖАВ­НО­ГО ТА ГРО­МАДСЬ­КО­ГО ДІЯЧА

Ар­фа­ми, ар­фа­ми — зо­ло­ти­ми, го­лос­ни­ми обі­зва­ли­ся гаї, са­мо­дзвон­ни­ми:

йде вес­на за­паш­на, кві­та­ми-пер­ла­ми за­ко­си­че­на.
Хто не знає цих ряд­ків? Ко­му не за­па­ли во­ни в ду­шу зма­леч­ку? Ри­то­рич­не за­пи­тан­ня...
А народився їх автор — Павло Тичина — 27 січня 1891 року в селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської області). Походить зі старовинного козацького роду (його пращур, за родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького).

Батько майбутнього поета був сільським дяком — учителем школи грамоти. Змалку Павло виявив хист до музики, малювання і віршування. У 1900–1907 роках майбутній поет навчався в Чернігівському духовному училищі (бурсі), а в 1907–1913-х — у Чернігівській духовній семінарії.
Згодом, навчаючись у Київському комерційному інституті, працював у газеті «Рада». На цей час припало його ознайомлення з новітнім українським мистецтвом, особисте знайомство з найвідомішими його представниками. У 1913–1914 роках він співробітничає з редакцією ліберального україномовного журналу «Світло», а після його закриття працює у Чернігівському статистичному бюро. У 1916–1917 роках він — помічник хормейстера в українському Театрі Миколи Карповича Садовського. 1920 року подорожує разом із капелою Кирила Стеценка «Думка» Правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року організував хор (з 1921 року — Капела-студія імені Миколи Леонтовича), з яким виступав до 1923 року.
У період з 1923-го по 1934 рік Тичина — співредактор журналу «Червоний шлях» (Харків). Поет входить до заснованої 1923 року Спілки пролетарських письменників України «Гарт». А вже 1926 року Павло Григорович узяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури) з Миколою Хвильовим на чолі, куди увійшли й колишні члени «Гарту».
У 1929 році Павло Тичина стає дійсним членом Академії наук Української РСР. Двічі — у 1936–1939-х та у 1940–1943-х роках — очолює Інститут літератури АН УРСР.
Його незаперечний авторитет митця й громадського діяча знаходить визнання і за кордоном. Так, у 1947 році він обирається членом-кореспондентом Болгарської академії наук і доктором філології. У непрості роки — 1943–1948 — працює на посаді міністра освіти України.
З 1953-го по 1959 рік Тичина — голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради національностей ВР УРСР. Він — член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей. Лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР імені Т..Г. Шевченка (1962). 1967 року був удостоєний звання Герой Соціалістичної Праці.
Багаторічна експлуатація імені й авторитету митця тоталітарною системою стала причиною його глибокого внутрішнього конфлікту із самим собою, призвела до падіння його реноме як поета в очах співвітчизників і світової громадськості. У сучасників виявилося неоднозначне ставлення до його творчості, небажання вникати в її приховані підтексти і мотиви.
Павло Григорович гостро відчував трагізм свого становища в ролі гвинтика тоталітарної ідеологічної машини (що засвідчено, зокрема, його власними оцінками, аналізом його творчості, характером стосунків з іншим видатним українським поетом — Євгеном Маланюком).
А починав Тичина як поет із наївного наслідування народних пісень та творів Тараса Шевченка. Перші друковані твори молодого поета з’явилися 1912 року.
Подією величезної ваги в сучасній українській літературі став вихід у світ його першої збірки віршів «Сонячні кларнети» (1918), пройнятої сонячною вірою у життя, людину, в рідний знедолений народ. Ця книга одразу поставила 27-річного поета поруч із першорядними митцями сучасного українського відродження.
На думку багатьох літературознавців, рання символістська система Тичини побудована на злитті традиційного, народного й неповторного, індивідуального, на коливанні між реальністю і мрією, естетичному сприйнятті космосу й резонуючого «я». В основі шукань митця, на думку дослідників,— давній філософсько-культурологічний код: людське «я» і Бог, Всесвіт.
Тичина рано утвердився в думці про поезію як синтетичний вид мистецтва. На практиці це обернулося перенесенням у площину поезії засобів суміжних мистецтв: у «Сонячних кларнетах» звук подається «забарвленим», колір — «озвученим», зорові образи чергуються зі слуховими. У віршах цього періоду можна знайти перегуки з Рабіндранатом Тагором, Волтом Вітменом, Емілем Верхарном, однак при цьому вони, його вірші, лишаються самобутніми і самодостатніми.
Великий вплив на творчість Тичини справили Михайло Коцюбинський (вони часто зустрічалися і спілкувалися в останній період життя Коцюбинського у Чернігові) й Олексій Пєшков (Максим Горький). За трагічною напруженістю, емоційністю й філософічністю творчість П. Г. Тичини порівнюють із творчістю реформатора англійської поетичної мови Томаса С. Еліота, лауреата Нобелівської премії.
Серед композиторів і художників йому були духовно близькими Ліст, Берліоз, Римський-Корсаков, Микалоюс Чурльоніс та Мартирос Сар’ян. Упродовж життя Павла Тичини існував постійний і надзвичайний тиск на нього, на його творчу активність. Імпресіонізм і особливий композиційний характер його творів, починаючи зі збірок «Плуг» (1920) і «Вітер з України» (1924), дедалі більше пом’якшуються і замінюються спершу риторичними, а далі й абстрактними формулюваннями.
Переломною у творчості поета вважається збірка «Чернігів» (1931 рік), яка означила його перехід до кола офіціозних авторів. Однак творчість Тичини й після цього не вписується в прокрустове ложе простих схем: його приховане протистояння з тоталітаризмом на цьому не припиняється. Це засвідчують окремі поетичні, літературознавчі, публіцистичні твори пізнішого часу: «Григорій Сковорода» (1939), «Похорон друга» (1942), «Творча сила народу», «Геть брудні руки від України» (1943) та деякі інші.
Незважаючи на згубний для творця вплив тоталітарної системи, Павло Тичина у галузі поезії, прози, публіцистики, а також у науково-критичних працях виявив себе одним із найосвіченіших радянських письменників, чия ерудиція охоплювала суміжні з літературою види мистецтва — музику і живопис. За життя він устиг пізнати не тільки розчарування, а й щиру дружбу, любов (у цьому виявилася його перевага над бездушною системою, заручником якої був).
Похований Павло Григорович Тичина на Байковому кладовищі в Києві.

Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».