Згодом Соловки почали перетворюватися на місце, куди відправляли незгодних із царською політикою жителів Росії. Першим таким ув’язненим став у 1553 році ігумен Артемій, який відкрито виступив проти церковної знаті і церковного землеволодіння. Майже 300 років тут відбували покарання чимало людей, серед яких було багато українських козаків. Нині відоміший із них — гетьман Калнишевський, який, провівши із наказу російського царату майже 30 років, там і скінчив свій життєвий шлях. Після розгону Запорозької Січі сюди було відправлено кілька десятків козаків — найнепокірливіших. У 1886 році за наказом царя тюрма, про яку йдеться, припинила існування.
Соловки — фабрика смерті
Коли в середині 80-х років почали відкриватися архіви, у тому числі КДБ СРСР, суспільство здригнулося від тієї правди, яку десятиліттями приховували від нього. Саме тоді ми отримали першу офіційну інформацію про Соловецький табір, дізнавшись, зокрема, що його витоки сягають 1918 року, коли на острові з’явилися перші червоноармійці. Вони конфіскували у монастиря все його майно, а згодом розігнали і монахів. Тих, хто не бажав виконувати розпорядження нових господарів Росії, силоміць відправили на материк. А ось архімандрита Веніаміна, останнього настоятеля обителі, та ієромонаха Никифора новоявлені інквізитори спалили в лісовій хатинці. Живцем...
Коли всі підготовчі роботи були завершені, у жовтні 1923 року радянський уряд вирішив відновити практику відбування на Соловках покарання найзапекліших ворогів, після чого на опустілому острові було створено Соловецький табір особливого призначення (СТОП). Він успадкував усе майно монастиря, а під управління його адміністрації потрапив весь Соловецький архіпелаг, що складався з 6 островів загальною площею майже 350 квадратних кілометрів, і частина Карелії. Це був перший концентраційний табір на території Росії і всього Радянського Союзу, після чого подібні заклади почали з’являтися як гриби після дощу.
Вперше про історію Соловецького концтабору автор цих рядків довідався в середині 80-х років, коли по закінченні військового училища проходив у тих краях службу. А розповів мені її Віталій Родін — прекрасна людина, теж журналіст за фахом, а за посадою голова Няндомської районної ради. Я слухав Віталія Васильовича, затамувавши подих, не вірячи в те, що чув. Згодом доля звела з колегами — журналістами архангельської молодіжної газети «Архангельский комсомолец», котрі вели своє розслідування історії одного з найтаємничіших таборів, які були на теренах області.
Період найбільшого «розквіту» СТОПу припав, звичайно, на 1937–1938 роки, коли маховик репресій у Радянському Союзі досяг апогею: він прийняв на «перевиховання» вихідців практично з усіх радянських республік. Статистики, яка б достеменно відображала кількість жертв, немає. Відомо лише, що рахунок іде на сотні тисяч людей. Наприклад, російський історик-дослідник Юрій Бродський вважає, що через соловецькі ворота пройшов понад мільйон громадян.
«Страшно, що не побачу рідної України...»
На Соловках скінчився життєвий шлях багатьох українців, які були заарештовані за часів радянської влади. Та найбільше — тих, котрі потрапили в число «ворогів» наприкінці 30-х років.
— Ми маємо тисячі, десятки тисяч документальних підтверджень, як проводилися у нас так звані чистки, — говорить голова Всеукраїнської громадської організації «Меморіал» Лесь Танюк. — Приміром, у 1938 році начальник управління НКВС у Полтавській області Олександр Волков, до речі, людина з 2 класами освіти, доповідав своєму керівництву, що «лише за один рік викрито і ліквідовано по петлюрівській лінії 5 повстанських полків і 15 повстанських загонів. По них заарештовано 1639 чоловік, з яких 218 офіцерів петлюрівської та інших армій. Крім цього, викритий і ліквідований 21 есерівсько-боротьбистський загін, заарештовано 1358 чоловік».
Навіть Микита Хрущов, руки якого теж по лікті в українській крові, у своїх мемуарах пише:
«По Україні ніби Мамай пройшов. Не було... ні секретарів обкомів партії у республіці, ні голів облвиконкомів. Навіть секретаря Київського міськкому не було. Людей тоді на Україні просто тягли у вороги».
Неважко здогадатися, куди пролягав їхній шлях після арешту. Не всі, звичайно, але чимало опинялися на Соловках. Рідні багатьох з них і дотепер не знають, де упокоїлись їхні діди, батьки, сини і доньки, бо місця розстрілів, смерті не повідомлялися. Скажу більше: прізвища багатьох підопічних не знало навіть тюремне начальство, бо жили вони під номерами, як худоба.
Найтаємничішим місцем на Соловках була Секирна гора, на вершині якої монахи збудували церкву Вознесіння Господнього. Нелюди пристосували її під карцер, куди поміщали «порушників табірної дисципліни». Там не було навіть нар, люди день і ніч сиділи чи стояли на кам’яній підлозі, яка взимку покривалася інеєм. Годували їх юшкою, у якій «плавали кілька зерен пшона і не було жодної картоплини».
Там, на Секирній горі, чекали вироку колегії ГПУ. Чекання тривало від кількох місяців до року, і часто люди не доживали до його оголошення. Ну а тих, хто все ж дочекався, розстрілювали поруч, біля підніжжя гори. Тому і невідоме точне місцезнаходження жодної могили, у якій покояться останки людей, у тому числі українців: вони розкидані по всьому острову, ями, куди скидали людські тіла, заросли бур’янами, на їх місці височіють дерева.
Тож не помилюсь, коли скажу, що весь Соловецький архіпелаг став однією загальною могилою для сотень тисяч людей, життя яких обірвали кулі енкаведистів. Але історія все ж зберегла нам, нащадкам соловецьких в’язнів, правду про них.
За влучним висловом нині покійного російського академіка Дмитра Лихачова, який теж пізнав «радість» перебування на Соловках, цей острів став «однією з найбільших могил української інтелігенції». Не погодитись із Дмитром Сергійовичем важко, адже туди запроторили театрального режисера — засновника Київського театру «Березіль» Леся Курбаса, драматурга Миколу Куліша, письменників Григорія Епіка, Мирослава Ірчана, колишнього міністра освіти часів УНР Антона Крушельницького і його синів — Остапа і Богдана.
Не оминула лиха доля й професорів-науковців Федора Пущенка, Івана Шаля, Петра Гребінника, академіка Матвія Яворського, який був офіційним партійним істориком України, але, потрапивши на острови, змінив свої політичні погляди...
Побували тут і знані представники української компартійної влади. Зокрема, Микола Любченко, Олександр Шумський, Петро Солодуб. Скінчили свої життя там і багато священнослужителів, істориків, політиків часів Української Народної Республіки.
Умови перебування були жахливими. Ось як пише про це у своїх спогадах поет Іван Гришин-Грищук:
«Соловецькі табори — країна мук і відчаю. Переважну більшість тих, хто сюди потрапив, чекала загибель. У запліснявілих мурах монастиря, де колись ченці кадили фіміам покори перед Всевишнім, тепер фабрикували романтичну брехню про любов-ненависть і царство Боже на землі».
А Лесь Курбас, за свідченнями таких же нещасних, часто повторював слова:
«Холодними ночами сниться Україна. Як шкода, що вже ніколи не побачу її...»
За масові розстріли людей — орден Леніна!..
...Восени 1937 року до управління НКВС Ленінградської області з Москви надійшло розпорядження, яке передбачало так звану чистку місць, де утримувалися «вороги народу». Ленінградські чекісти відразу ж узялися за його виконання.
«Рекомендується засуджених Особливою Трійкою УНКВС Ленінградської області згідно... усього в кількості 1116 чоловік, які утримуються в Соловецькій в’язниці, розстріляти».
Це — витяг із наказу, котрий отримав капітан держбезпеки Матвєєв — заступник начальника Ленінградського облуправління комітету держбезпеки, на якого покладалася вся відповідальність за знищення людей. Після цього людей завантажували на баржу і доставляли на материкову частину Карелії — в урочище Сандармох.
Людожер, зважаючи на його статус, міг і не брати безпосередньої участі в розстрілах, але жадав крові. Архівні джерела донесли до нас інформацію, що він 27 жовтня, 1, 2, 3, 4 листопада, тобто протягом 5 діб, власноруч розстрілював людей. По 180–280 осіб щодоби. Робив це «швидко і сумлінно, з відчуттям гордості за виконання почесного партійного завдання», як потім доповідав керівництву.
Проте це була не єдина в історії Соловків акція, спрямована на масове знищення людей: у грудні того ж 1937-го групу з більш як 500 осіб вивезли на територію Ленінградської області і там розстріляли, а через два місяці їхню долю повторили ще близько 300 в’язнів!...
Вся історія Радянського Союзу — це історія маніакальних переслідувань владою своїх громадян, їх масове знищення — голодоморами і розстрілами, непосильною працею в концентраційних таборах. У розпал репресій убивці сотень, тисяч людей заохочувалися просуванням по службі, високими урядовими нагородами. Історія ката Матвєєва — краще тому підтвердження.
Цей покидьок народився у сільській родині, мав 2 класи освіти, але в молоді роки вступив у лави партії. Дослідники соловецького геноциду з’ясували, що він розстрілював людей і в 20-х роках, за що удостоївся навіть ордена Червоної зірки...
Незважаючи на те що наприкінці 30-х сам опинився в шкурі «ворога народу» і на десять років потрапив за колючий дріт, пробув там недовго: на початку війни вийшов на волю і продовжував свої чорні справи. З часом отримав орден Леніна. Вийшовши на «заслужений відпочинок», майстер кривавих справ часто виступав перед молоддю як ветеран ЧК, розповідаючи про свої «подвиги». Чи конкретизував він ці подвиги — невідомо.
Але далеко не до всіх катів доля виявилася такою прихильною: більшість із них спіткала доля їхніх жертв. Так, архангельського чекіста Івана Богового, який висунув ідею створення на Соловках табору, розстріляли.
Василь Ногтєв — перший начальник табору — з часом змінив свою посаду на статус засудженого, а інший начальник — Едвард Ейхманс — був розстріляний як... англійський шпигун.
Замість епілогу
Переважна більшість бранців була знищена не у самому таборі, а в урочищі Сандармох, що в Карелії, куди їх доставляли баржами. Тут, до речі, розстрілювали ув’язнених і з інших таборів, якими кишіла округа. Як і у випадку з точною кількістю тих, хто побував на Соловках, так і з кількістю людей, останки яких лежать у цьому урочищі, точних даних немає. Однак дослідники того страшного періоду в нашій історії схиляються до думки, що цифра ця становить 10–15 тисяч осіб.
За радянських часів ніщо не нагадувало про ті страшні справи, які тут творили ГПУ, НКВС. Мешканці навколишніх сіл здогадувалися про них, але зі зрозумілих причин воліли мовчати. Проте з настанням перебудови заговорили. А потім до них приєдналися письменники, інші представники творчої інтелігенції, порушивши згодом і питання про вшанування пам’яті невинних жертв більшовицького режиму.
У жовтні 1997 року в урочищі встановили пам’ятний хрест, а згодом було відкрито меморіальне кладовище «Сандармох». Щороку 5–7 серпня тут проходять мітинги-реквієми, на яких вшановують пам’ять загиблих.
У 2004 році представники України встановили у Сандармосі гранітний хрест, на якому викарбувані слова «Убієнним синам України».
...Людина не вмирає, навіть відійшовши у вічність. Вона живе стільки, скільки її пам’ятають. Українці, яким укоротили віку на Соловках, житимуть стільки, скільки пам’ять про них зберігатимемо ми, їхні нащадки.
Сергій ЗЯТЬЄВ,
фото надано автором
