— Того січневого дня під Крутами перебувало близько 420 студентів, гімназистів та юнаків, які мали на озброєнні, — говорить Ярослав Юрійович, — 8–10 кулеметів та одну гармату на залізничній платформі. Сили противника коливалися в межах 5–6 тисяч багнетів.
У нерівний бій вступили, зокрема, курсанти 1-ї Української військової школи ім. Богдана Хмельницького, старшини й вояки Гайдамацького коша, Січові стрільці Помічного студентського куреня, сформованого зі студентів Університету Святого Володимира, Народного університету, гімназисти 2-ї Української Кирило-Мефодіївської гімназії, учні інших київських навчальних закладів.
— Як скла­ли­ся до­лі тих юна­ків, які ви­жи­ли? Хоч щось ві­до­мо про них?
— По-різному. Зокрема, Леонід Буткевич став старшиною Армії УНР, брав участь у багатьох боях із більшовиками. У 1921–1923 роках перебував у таборах інтернованих у Польщі, перебравшись згодом до Франції.
Організатором Студентського куреня був вихователь Володимирського Київського кадетського корпусу полковник Петро Сварика. Саме він привів до Києва рештки 1-ї сотні куреня, командира якої більшовики полонили і розстріляли.
Незабаром зі своїми студентами та гімназистами брав участь у вуличних боях із червоногвардійцями на київському Подолі. Зважаючи на вік (йому виповнилося 60 років), був змушений залишитися в Києві і після того, як місто опинилося під владою червоноармійців.
Восени 1919-го, коли білогвардійці зайняли Київ, вони мобілізували його до війська. У складі однієї з білогвардійських частин він опинився у Криму, де був захоплений більшовиками у полон і страчений.
Досить цікаво склалася доля юнкерів 1-ї Української військової школи ім. Богдана Хмельницького: майже всі вони залишилися на службі в Армії Української Народної Республіки: навесні 1918-го старшокурсники отримали звання «хорунжий», а юнакам із молодшого курсу це звання присвоїли у 1921 році.
Варто згадати сотника Армії УНР Якова Рябоконя-Рогозу-Розанова, який походив із Київщини. Відважний старшина 1919 року служив у 1-му Українському полку морської піхоти, а 1921-го брав участь у Другому зимовому поході на чолі з Юрієм Тютюнником.
Після розгрому рейду Тютюнника Яків ще два роки воював із радянською владою у партизанському загоні. Та, врешті-решт, рятуючись від неї, змушений був залишити Україну, перебравшись до Польщі. Там і помер у 1937 році.
Поручик Іван Грушецький служив у Спільній юнацькій школі, де готували старшин для Армії УНР. Потім висвятився у священика і був парохом (настоятелем) православної церкви на Волині. У вересні 1939 року, в перші дні окупації Волині радянськими військами, його схопили й кинули до в’язниці, де він і помер.
Уродженець села Монастирище Ніжинського повіту Митрофан Швидун під Крутами дістав поранення і з поля бою його винесли товариші. Пізніше брав активну участь у боях із більшовиками, воював на панцирних поїздах «Стрілець» та «Вільна Україна».
Отримав ще одне поранення — у ліве плече, внаслідок чого оніміла рука, проте служби в Армії УНР не полишав. Із часом оселився у Луцьку, де був одним із керівників місцевої української громади.
Михайло Михайлик родом із села Глодоси (нині Кіровоградська область) брав участь у Першому і Другому зимових походах, отримав поранення. Одним із перших написав спогади про бій під Крутами. У 1922 році передчасно помер.
Слід згадати, що поміж колишніх учасників бою під Крутами було чимало лицарів «Залізного хреста за Зимовий похід і бої» — єдиної військової нагороди УНР. Це, зокрема, Володимир Дзюблик, Василь Коваленко, Іван Митрусь, Семен Могила, Михайло Бензик, Левко Прядько, Петро Франчук.
Михайло Бензик, Василь Коваленко та Петро Франчук служили старшинами у легендарному Кінному полку чорних запорожців із перших днів його створення. Микола Кривопуск і Гнат Мартинюк у 1920–1921 роках перебували в особистій охороні головного отамана Симона Петлюри.
Микола згодом опинився у США, де й помер у 1970 році, а Гнат став священиком і загинув на Волині в 1943-му за невідомих обставин.
 Микола Кірічок закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії у Подебрадах (Чехія), жив і працював інженером у Варшаві. Василь Коваленко також закінчив цей виш, ставши інженером-хіміком.
Один із крутян Сергій Захвалинський, уродженець міста Носівка на Чернігівщині, здобув фах інженера, але потім за контрактом служив офіцером у польській армії. До речі, будучи старшиною Кінного полку імені Максима Залізняка, він у 1920 році на чолі кінного роз’їзду і з шаблею наголо взяв у полон цілу роту червоноармійців...
Борис Монкевич побував на фронтах Першої світової війни і був досвідченим вояком. Тож після поразки під Крутами продовжив боротьбу з більшовиками, беручи участь у формуванні Запорізького полку Армії УНР.
Коли Українська держава була окупована більшовицькою Росією, опинився у Польщі. Навчався у Варшавському університеті. Перебуваючи у Польщі, Борис Монкевич написав низку спогадів. Згодом переїхав до Канади, де й помер. Похований у Монреалі.
Микола Божко-Божинський народився у дворянській родині. У 1918 році — студент фізико-математичного факультету Університету Святого Володимира. В бою під Крутами потрапив у більшовицький полон і був розстріляний. У березні 1918-го разом з іншими бойовими побратимами, загиблими від куль червоноармійців, похований у Києві на Аскольдовій могилі.
— У різ­них дже­ре­лах на­зи­ває­ть­ся різ­на кіль­кість сту­ден­тів, гім­на­зис­тів, які ви­сту­пи­ли на за­хист Ук­ра­їн­ської дер­жа­ви і за­ги­ну­ли...
— Відступаючи з поля бою, юнаки 1-ї Української військової школи не тільки врятували свої кулемети, але й винесли всіх поранених і тіла забитих товаришів.
Їх переслідували червоногвардійці та ворожий панцирний поїзд, який, випередивши червоногвардійців, швидко увірвався на станцію Крути. На платформу вискочили матроси й одразу кинулися на чоту зі складу Студентської сотні, що була на станції, та вмить роззброїли її.
Також матросам удалося захопити кількох поранених зі Студентської сотні та її командира — сотника Омельченка. Решта обійшла станцію і, користуючись сутінками, приєдналася до ешелона, де на них уже чекали юнаки 1-ї Української військової школи.
Усього до полону потрапили 36 старшин, студентів та гімназистів. 6 поранених із числа вояків Студентської сотні та 1 гімназист, що виявився сином машиніста, який возив членів українського радянського народного секретаріату, було відправлено на лікування до Харкова (всі вони вижили).
27 полонених студентів та гімназистів, включаючи сотника Омельченка, були трохи згодом розстріляні прямо на станції Крути. Двоє старшин (один із них — прапорщик Павло Кольченко, інший, можливо — прапорщик Костянтин Велігорський) були як трофеї забрані червоногвардійцями та матросами, замучені, а їхні понівечені тіла викинуті на залізничному перегоні в районі Ніжина.
Останки П. Кольченка було знайдено у березні 1918 р. та перепоховано разом із тілами 27 розстріляних на Аскольдовій могилі у Києві. Останки К. Велігорського було віднайдено значно пізніше.
Сьогодні в живих не залишилося жодного крутянина: останні з учасників бою під Крутами померли у 1980 роках. Їхні могили розкидані від Києва до Нью-Йорка.

Ін­тер­в’ю про­вів Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ,
фото надано автором