Навесні 1933 року, кажуть історики, в Україні по­ми­ра­ло 17 лю­дей що­хви­ли­ни, 1 000 людей щогодини і майже 25 000 лю­дей що­дня.
У документах Політбюро ЦК КП(б)У збереглося свідчення про те, як восени 1932 року організовувалися з України так звані зелені ешелони для за­без­пе­чен­ня про­мис­ло­вих цен­трів Ро­сії про­дук­та­ми хар­чу­ван­ня до жовт­не­вих свят. З України вивозили вже не тільки посівний матеріал, але й навіть квашені огірки, капусту та помідори, залишаючи людей приреченими на голодну смерть.
За розпорядженнями уряду заборонялася будьяка торгівля в сільській місцевості, призупинялося продовольче постачання сіл, пе­ре­слі­ду­ва­ло­ся та ка­ра­ло­ся на 10 ро­ків ув’­яз­нен­ня та роз­стріл будьяке використання хліба для оплати праці в районах, що не виконали хлібозаготівельних планів, запроваджувалася система натуральних штрафів, товарних репресій.
Питома вага українського зерна в загальносоюзному обсязі хлібозаготівель сягала більше третини, а по окремих регіонах перевищувала планові завдання для Північного Кавказу, ЦентральноЧорноземного регіону, Казахстану та Московської області, разом узятих.
Най­більш по­страж­да­ли від голоду колишні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8–9 і більше разів.