Однак сама ця статистика викликає цілком закономірні сумніви, адже крізь показники звітності проглядаються помилки у діагностиці, пов’язані з неправильним тлумаченням таких симптомів, як лейкоцитурія та бактеріоурія (джерелами яких куди частіше бувають зовсім не нирки, а сечовивідні шляхи).
Ось переді мною відповідна статвибірка за минулий рік. Хворих із діабетичною нефропатією в середньому по Україні 114,8 на сто тисяч осіб. Причому, за даними Херсонської області, там їх усього лише 4,5; тоді як на Закарпатті — аж 453,3. Майже те ж саме маємо і у разі гіпертензивної нефропатії. У цілому по Україні таких пацієнтів 66,0/100 тис., а вже по окремих областях — шалена, нічим не обґрунтована різниця від 1,3 до 568,1 (і, до речі, «відзначилося» знову ж таки Закарпаття). Хіба ж можна хоч на йоту довіряти подібній звітності?!
А взагалі найслабшою ланкою вітчизняної нефрології наразі є діагностика. Спитаєте, чому? Певна річ, через поганий кадровий потенціал (бо ні вимірювальна апаратура, ні операційне обладнання тут якраз вельми суттєвої ролі не відіграють). Навіть у столичній академії післядипломної освіти з цими спеціалістами не звикли надто «возитися»: навчання, зазвичай, триває від двох з половиною місяців до півроку. Вважаю, такої «скоропальності» зовсім не досить, аби підготувати хорошого лікаря, здатного точно поставити діагноз за складних обставин, не кажучи вже про оволодіння якимись новітніми технологіями. Приміром, у європейських країнах післядипломна нефрологічна підготовка, попри завідомо незрівнянні якісні показники, ще й у чотири рази довша.
Протягом багатьох років мені випадала честь (та й, мабуть, і чимала відповідальність) працювати головним нефрологом Міністерства охорони здоров’я, отож доводилося тримати під контролем загальну ситуацію на місцях, проводячи в різних куточках України численні наукові конференції та семінари, а також ґрунтовно ознайомлюватися у ході справи з окремими клінічними випадками. Так, на превеликий жаль, помилки з боку багатьох моїх молодших колег як допускалися, так і донині продовжують допускатися.
Зокрема, нинішнім сімейним лікарям слід добре затямити, що грамотна своєчасна боротьба із застудними недугами могла б дієво запобігти подальшому ураженню нирок. Також варто мати на увазі, що чимало грізних паранеопластичних нефропатій (у тому числі при злоякісних хворобах крові) цілком здатні проявлятися і без якихось певних ознак первинної патології. Тож у разі відповідної підозри обов’язково треба провести низку додаткових аналізів з метою визначення істинного характеру хвороби (а не проставляти «для галочки» банальну гіпертонію, як це зараз часто-густо робиться).
Окрім того, на тлі цілком очевидного занедбання пропаганди здорового способу життя сучасний лікар повинен «довантажувати» себе й безліччю профілактичних функцій, причому особливо це стосується активно впроваджуваної нині сімейної практики. Успішна саносвітня робота серед населення (надто ж з огляду на безсимптомний перебіг деяких ниркових хвороб) має, на мою думку, стати більш виразною та цілеспрямованою. Зокрема, це стосується питань диспансеризації, а також суворого дотримання відновлювального режиму (скажімо, після щойно перенесеної гострої ниркової недостатності).
Варто зазначити, що останнім часом дещо поліпшується ситуація з апаратами для гемодіалізу: спільними зусиллями їх уже закуплено понад півтисячі! А в найтяжчих випадках стало цілком можливим узагалі замінювати власні відпрацьовані нирки донорськими. Але все ж поки ще за кількістю пересаджених органів наші хірурги, відверто кажучи, плетуться у хвості. Чому? Відповідь знову ж таки (як і причини решти прикрих «ганджів» вітчизняної медицини) слід шукати у недосконалому законодавстві!
Зокрема, тут мається на увазі інертне керування нормами давно вже застарілої презумпції незгоди (коли трупні тканини передаються виснаженим очікуваннями пацієнтам лише з дозволу родичів загиблого). Адже, на жаль, Верховна Рада ще й досі зволікає з ухваленням адекватних цивілізованих рішень, унаслідок чого план трансплантацій донорських органів недовиконується в Україні аж... (вдумайтесь-но на хвильку у цю жахливу цифру!) на 90%.
Проте завершити цей газетний виступ хотілося б, далебі, на мажорній ноті. Бо ж таки й справді з недавньою докорінною зміною влади з’явилися, нарешті, хоч якісь більш-менш обнадійливі перспективи і у всієї нашої системи охорони здоров’я. Особливо, зокрема, сподіваюся на адекватне подальше фінансування нирково-замісної терапії, яку самим пацієнтам тягнути на своїх плечах зовсім не під силу.
Що ж до моїх безпосередніх колег-нефрологів, то їм я, певна річ, щиро порадив би у повсякденній своїй трудовій діяльності якомога пильнішу увагу приділяти ранньому виявленню патології, а також своєчасній диспансеризації хворих (надто серед обділених багатьма побутовими зручностями і благами сільських верств населення).
Едуард ЩУР