У вересні цього року відбулося дві важливі події, які потенційно можуть припинити наростання кризових тенденцій та ознаменувати переломний момент у соціально-економічному розвитку України, підкреслюють експерти. Це ратифікація Угоди про асоціацію з ЄС і затвердження урядом Плану заходів з її імплементації до 2017 року та презентація Президентом України Стратегії реформ-2020.
Вони створюють певні передумови для відходу від «політики короткострокових часових горизонтів», яка до цього часу є ахіллесовою п’ятою української державності та формування стратегічно орієнтованої політики довгострокових трансформацій, необхідних для того, аби Україна посіла гідне місце у світовому та європейському просторі.
Проте нові сподівання затьмарюються спогадами про численні попередні спроби втілення в життя радикальних економічних реформ. Приміром, політики, визначеної в документі «Шляхами радикальних економічних реформ», яка відзначає 20-річний «ювілей». Та й нинішніми умовами формування стратегічного курсу на радикальне оновлення.
Без оптимізму
Обидві ці обставини не дають можливості оцінювати найближче майбутнє країни лише в оптимістичній тональності. Експерти бачать кілька системних ризиків, які можуть перешкодити виконанню масштабних планів і досягненню стратегічних цілей розвитку країни. Перший ризик походить із відтермінування до початку 2016 року імплементації Угоди про поглиблену та всеохоплюючу зону вільної торгівлі (ЗВТ) з ЄС.
З точки зору вирішення короткострокових завдань економічної стабілізації, таке перенесення термінів могло б вважатися сприятливим для України, оскільки впродовж цього часу, відповідно до одностороннього рішення ЄС, діятиме лібералізований доступ українських експортерів до європейських ринків. Це певною мірою компенсуватиме втрати від російських обмежувальних заходів у торгівлі.
Але, з іншого боку, таке відтермінування усуває зовнішній тиск на українські владні структури щодо здійснення системних реформ, передбачених текстом угоди. І водночас залишається тиск внутрішніх противників перетворень, для яких адаптація до нових вимог означає відчутні втрати, а для декого — втрати бізнесу чи місця роботи. Дія цієї обставини підсилюється тим, що Росія прагнутиме дискредитувати Україну як надійного партнера перед ЄС.
Тож довгострокові наслідки відтермінування ЗВТ викликають питання: чи вистачить Президенту та уряду політичної волі й політичного впливу для того, аби втілити в життя необхідні реформи? Другий системний ризик випливає з того, що, як доводить світовий досвід, здійснення системних трансформацій, зовнішньо індуковані пріоритети реформ і формати їх реалізації ніколи не бувають достатніми для успіху.
Вони потребують істотного доповнення діями «внутрішнього походження», які ґрунтуються на національній культурній традиції («культурному коді»), а також на великих зусиллях (соціальній енергії), яку генерує суспільство заради досягнення поставлених цілей. Саме така основа має надати політичному курсу перетворень необхідної глибини і стійкості в період серйозних випробувань і навантажень на всі елементи суспільного організму, підкреслюють експерти.
Готовність суспільства
Курс реформ не може бути успішним, якщо ґрунтуватиметься лише на меркантильних інтересах, буде поза ціннісними пріоритетами суспільства та морально-етичними нормами поведінки представників владних структур. І якщо до процесу перетворень не будуть залучені як активні учасники всі верстви суспільства. І не буде сформована система багаторівневої суспільної взаємодії в процесі трансформації.
Експерти не впевнені в тому, чи готове до такого модусу власних дій (а не вимог чи очікувань від влади певних дій) українське суспільство, адже воно глибоко уражене взаємною недовірою та хворобою непотизму. Не готова до цього й українська бюрократія в нинішньому нереформованому стані, з глибоко вкоріненими інстинктами клептократії.
Така готовність до змін не може виникати спонтанно, а лише в результаті позитивних імпульсів — чітко вираженої волі й компетенції найвищих керівників держави та їх власного прикладу служіння суспільству, а не власним цілям.
Третій системний ризик, зазначають експерти, породжується самим характером реформаторських дій, які водночас мають бути масштабними, рішучими. А з іншого боку — ретельно виваженими, прагматичними, аби залишатися у руслі реальності. Перше необхідне для того, щоб здолати інерцію старої структури. Її властивість спонтанно повертатися до попереднього стану, якщо відхилення від звичного стану рівноваги є помірними. Друге — для того, щоб не зірватися у прірву вже в першій фазі трансформації, коли реформи ще не здатні створити мінімально необхідні передумови для більш-менш стабільного розвитку.
Реалії
Такі ризики є цілком реальними, застерігають експерти. Якщо зважати на запропоновані у Стратегії реформ-2020 аж 62 реформи та окремі програми, з яких десять ідентифіковані як першочергові. При цьому розділ «Розвиток», де представлені питання інфраструктури, інвестицій, економіки та конкуренції, передбачає 26 реформ і програм. З них першочерговими проголошено й таке капіталомістке питання, як програма енергонезалежності.
Комплексність і масштабність запропонованих перетворень можуть бути не перевагами, а, навпаки, слабкими місцями стратегії розвитку, якщо реформатори не мають чітких відповідей на три ключові питання: де взяти ресурси (людські, матеріальні, фінансові) для одночасного здійснення всіх численних перетворень, адже реформи, зазвичай, починаються за глибокої кризи, коли баланси ресурсів, особливо фінансових, не в ідеальному стані?
Як поєднати між собою всі численні перетворення, забезпечивши безперервний у часі й просторі процес реформ, адже людська свідомість, яка формує бізнес-культуру та бізнес-стратегії, споживчі преференції і професійні нахили населення, не має властивості швидко змінюватись і демонструє різні ступені адаптаційної здатності різних верств до змін, що пропонуються?
Де та межа, яка відділяє припустимий ризик від авантюрних волюнтаристських дій, здатних обвалити економіку ще до того, як вона встигне набути хоча б мінімальної цілісності на новій структурній основі? Це питання є особливо важливим у найбільш небезпечній первинній фазі трансформацій, вважають експерти.
Історія знає чимало прикладів того, як масштабні проекти соціально-економічних перетворень обертаються катастрофічними наслідками, соціально-політичними катаклізмами саме через неадекватність методів і процесів здійснення реформ. Та через їх механічне підпорядкування якійсь «надцінній ідеї» з ігноруванням усієї складності людської свідомості та усталених культурних традицій.
Тому навряд чи можна покладатися на те, що успішність реформ забезпечать ради чи комітети з реформ, застерігають експерти. Хоча вони дійсно можуть відігравати певну позитивну роль на етапі визначення концептуальних засад перетворень, проте для успішності вирішення глибинних структурних проблем, що накопичилися в суспільстві, вкрай важливим є постійний і широкий суспільний діалог, а також утворення на різних рівнях і в різних регіонах різноманітних недержавних організацій, у тому числі бізнес-асоціацій підприємств, які стануть постійними форумами для узгодження позицій та провідниками перетворень у суспільстві. Тільки так можна вивести реформи за межі урядових кабінетів у поле суспільної дії.
Напрямки
Для того, щоб реформи були життєздатними, державі необхідно сконцентрувати зусилля на критично важливих напрямах, які можуть дати максимально кумулятивний ефект для всієї соціально-економічної системи, вважають експерти. Слід започаткувати своєрідну ланцюгову реакцію подальших структурних змін і сформувати джерело відтворення потрібних для цього ресурсів.
А це означає необхідність реалізації трьох напрямів трансформації. По-перше, трансформацію інституційних засад функціонування суспільства та його економіки — для створення цивілізованих норм і правил здійснення суспільно-економічної діяльності. Трансформацію інфраструктури суспільних відносин і формування клімату довіри в суспільстві — для максимального полегшення взаємодії громадян та їх організацій на різних рівнях і в різних регіонах, створення нового формату суспільної інтеграції.
Важлива й трансформація системи формування й розвитку людини. Не лише того, що прийнято розуміти як поняття «людський капітал» (освіта, стан здоров’я), а й культурно-ціннісний вимір. Перший напрям найбільшою мірою залежить від успішності реалізації заходів, передбачених в Угоді про асоціацію. Вона має наблизити нашу економіку до базових норм функціонування ЄС. А також — від якості політичного керівництва та ефективності оновлення держапарату, викоренення в ньому корупції.
Другий і третій напрями передбачають виконання набагато складніших завдань не лише тому, що вони більшою мірою залежать від внутрішньої політики і тому не перебуватимуть у фокусі постійного контролю з боку ЄС, адже більшість пов’язаних з цими напрямами питань не підпадають під безпосередню чинність статей Угоди про асоціацію.
Але насамперед тому, що вони потребують змін від кожної людини, її культурного розвитку і позбавлення від успадкованих і закріплених в архетипах свідомості елементів ментальності. І перш за все — домінування пріоритету побудови суспільних структур на основі родинних зв’язків (непотизму або ж кумівства) та інших форм фаворитизму. Поширення принципів сімейних стосунків на організацію суспільних відносин неминуче призводить до утворення мафіозних структур.
Олена КОСЕНКО
