Екологія
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Сiчень 20, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 08 Квiтень 2016 12:38

В ті дні ми не думали про себе...

Rate this item
(0 votes)

26 квітня – день Чорнобильської трагедії

До ро­біт, спря­мо­ва­них на мі­ні­мі­за­цію на­слід­ків Чор­но­биль­ської ка­тас­тро­фи, бу­ли за­лу­че­ні де­сят­ки ти­сяч сол­да­тів та офі­це­рів ко­лиш­ньої Ра­дян­ської ар­мії, у то­му чис­лі вер­то­літ­ни­ки.

Вони там виконували різні роботи, зокрема доставляли на станцію будівельні матеріали, техніку, а також брали безпосередню участь у призупиненні викидів радіації зі зруйнованого реактора. Старший лейтенант Ігор Письменський — один із них. На той час він проходив службу на посаді штурмана загону 51го окремого вертолітного полку, що дислокувася на Кіровоградщині.
Його і десятки інших офіцерів та прапорщиків підняли по тривозі в ніч з 26го на 27 квітня. Перед тим як зайняти місця у гвинтокрилах, повідомили, що їм належить перебазуватися на аеродром неподалік Чернігова. А вже там вертолітники довідалися, що «на Чорнобильскій АЕС сталась аварія» і вони «виконуватимуть відповідальне завдання...»

Урядова комісія з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, проаналізувавши отриману інформацію, вже 26 квітня вирішила: одним із першочергових завдань є припинення неконтрольованих викидів із 4го енергоблока радіації. Зважаючи на її рівень, зробити це можна було лише з повітря. Тому і залучили вертолітників.
— На спеціальному майданчику, неподалік станції, солдати, призвані із запасу, завантажували у парашути десятки мішків, наповнених піском, свинцем, доломітом та іншим матеріалом, — розповідає Ігор Письменський. — Їх підвішували до «Мі6» і ми, зависаючи над зруйнованим реактором, скидали весь цей скарб у нього.
Про те, наскільки ці польоти були складними, Ігор Письменський промовчав. Але з розповідей його колег знаю, що вертолітники ризикували своїми життями, адже проходили вони на мінімальній швидкості і на висоті 150–200 метрів!..
Для того щоб скинути вантаж, гвинтокрил зависав над горловиною, що утворилася внаслідок вибуху. Штурман старший лейтенант Ігор Письменський швидко робив необхідні розрахунки, і кількатонний скарб летів у «пащу» реактора. У перші дні попри надвисокий рівень радіації вертольоти не мали ніякого захисту: свинцем вертольоти почали обшивати потім...
— Ми, відверто кажучи, не дуже переймалися власною безпекою, — говорить офіцер. — З повітря бачили, скільки людей, у тому числі дітей, опинилося в районі надмірного радіаційного забруднення. Знаючи про реальний стан навколишнього середовища, розуміли необхідність якомога скоріше припинити викиди радіонуклідів. І капітан Леонід Войтко, старші лейтенанти Сергій Рибальченко, Юрій Горячий, прапорщики Олексій Жолудь, Сергій Бовдур, тобто весь наш екіпаж, вважаю, впорались із цим завданням. Принаймні командування оголосило всім нам подяку.
На запитання, скільки ж скинули мішків, мій співрозмовник знизує плечима, мовляв, хто їх тоді рахував? Але каже, що рахунок ішов на тисячі, бо «над енергоблоком зависали десятки разів, щоразу скидаючи у нього тонни матеріалів».
Натомість в доповідній записці радянського уряду, наданій міжнародній організації з атомної енергії МАГАТЕ, було чітко сказано, що з 27 квітня до 10 травня в розвалини 4го енергоблока було скинуто близько 5000 тонн різних матеріалів, зокрема 2400 тонн свинцю, 40 тонн карбіду бора, 800 тонн доломіту, 1800 тонн піску та глини.
У ті весняні дні для вертолітників, задіяних у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, допустимий рівень радіації становив 25 рентген. Коли людина набирала цю дозу, вона залишала район станції. Тих, у кого він був вищий, комісували з армії.
— У ті дні, коли ми працювали на станції, рівень радіації був надзвичайно високим, — каже Ігор Письменський. — Особливо над самим реактором: навіть деяке обладнання виходило з ладу. Звісно, що всі, хто його бомбардував, отримали опромінення, яке перевищувало допустимий рівень у кілька разів. Але намагалися це приховати: кому хотілося бути списаним, не маючи права на пенсійне забезпечення, житло?..
Після того як із реактора припинилися великі викиди радіації, старший лейтенант Ігор Письменський та інші члени екіпажу «Мі6», відбули до військового госпіталю. А звідти після курсу оздоровлення повернулися до полку.
Вертолітники, як, до речі, й інші фахівці, які брали участь у ліквідації наслідків катастрофи і набрали допустимий рівень опромінення, залишали ЧАЕС. Їх заміняли інші. Полковник у відставці Андрій Мізько — один із них. На той час він проходив службу на теренах Ленінградського військового округу. Штурманом «Мі6».
— На станцію наш екіпаж прибув 5 травня, — згадує ті дні Андрій Мізько. — І відразу приступив до виконання завдань командування. Зокрема, перевезення вантажів, потрібних для виконання ліквідаційних робіт. Наприклад, будівельних матеріалів. Нам теж довелося скидати мішки зі свинцем у реактор: подібні роботи припинилися аж 12 травня.
На до­лю Іго­ря Пись­мен­сько­го і Ан­дрія Мізь­ка ви­па­ло чи­ма­ло ви­про­бу­вань. Адже, окрім Чор­но­би­ля, обид­ва во­юва­ли в Аф­га­ніс­та­ні, не раз за­гля­да­ючи у ві­чі смер­ті. Зва­жа­ючи на фі­зич­ні та нер­во­ві на­пру­жен­ня, яких во­ни за­зна­ли у не­бі цієї кра­їни, бо­же­віль­ні до­зи ра­ді­ації, «впій­ма­ні» над ре­ак­то­ром Чор­но­биль­ської стан­ції, стан їх­ньо­го здо­ров’я за­ли­шає ба­жа­ти кра­що­го.
Та во­ни не рем­ству­ють на до­лю і не шко­ду­ють, що бра­ли участь у лік­ві­да­ції най­біль­шо­го в іс­то­рії люд­ства тех­но­ген­но­го ли­ха. Більш то­го, за­ймаю­ть­ся гро­мад­ською ро­бо­тою: Ігор Юрі­йо­вич очо­лює ор­га­ні­за­цію во­їнів-лік­ві­да­то­рів ава­рії на ЧАЕС, ін­ва­лі­дів вій­ни, а Ан­дрій Олек­сан­дро­вич є чле­ном її прав­лін­ня. Ра­зом до­по­ма­га­ють чор­но­биль­цям у роз­в’язан­ні їх­ніх проб­лем, на­сам­пе­ред со­ці­аль­них.
За участь у лік­ві­да­ції на­слід­ків Чор­но­биль­ської ка­тас­тро­фи Ігор Пись­мен­ський на­го­род­же­ний ор­де­на­ми Чер­во­ної зір­ки і «За муж­ність» 3-го сту­пе­ня.
Ан­дрій Олек­сан­дро­вич удо­стоє­ний ме­да­лі «За бо­йо­ві за­слу­ги» і ор­де­на «За муж­ність» 3-го сту­пе­ня.

 

То були тривожні дні і ночі...

Май­же 30 ро­ків від­да­ля­ють нас від тієї квіт­не­вої но­чі, ко­ли на 4-му енер­го­бло­ці Чор­но­биль­ської атом­ної стан­ції став­ся ви­бух. Він при­звів до ра­ді­ацій­но­го за­бруд­нен­ня знач­ної час­ти­ни Ук­раї­ни. Зок­ре­ма, згуб­но­го впли­ву ра­діо­нук­лі­дів за­зна­ли по­над 70 райо­нів 12 об­лас­тей, на те­ре­нах яких про­жи­ва­ли міль­йо­ни лю­дей, у то­му чис­лі ді­тей. Чи­ма­ло з них от­ри­ма­ли ве­ли­кі до­зи опро­мі­нен­ня.
Втім, на­слід­ки бу­ли б ще жах­ли­ві­ши­ми, ко­ли б не сол­да­ти й офі­це­ри Ра­дян­ської ар­мії, які пер­ши­ми всту­пи­ли у смер­тель­ний дво­бій із не­ви­ди­мим во­ро­гом.

У 1986 році майор Василь Лавренюк обіймав посаду заступника командира полку. На початку травня, перебуваючи в Києві, отримав наказ про супроводження колони автомобілів однієї з частин столичного гарнізону в район Чорнобильської атомної станції. А через кілька місяців знову прибув на станцію — для ліквідації наслідків катастрофи.
— Мене призначили заступником командира батальйону радіаційної розвідки, — згадує ті дні Василь Лавренюк. — Особовий склад — військовослужбовці, призвані із запасу. На озброєнні мали БРДМ2 (бойові розвідувальнодозорні машини), оснащені спеціальною апаратурою, яка дозволяла визначати рівень радіаційного забруднення. Територію, яка зазнала найбільшого ураження радіонуклідами, назвали зоною відчуження, а жителів усіх сіл, які опинилися в ній, евакуювали.
Але життя у ній не завмерло, оскільки солдати й офіцери виконували там різні роботи, спрямовані на зниження рівня радіації. Ми ж обстежували зону, наносячи результати замірів на карту і доповідаючи їх вищому командуванню. Воно відразу надавало її комісії з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, яку очолював заступник голови Ради Міністрів СРСР Борис Щербина....
Солдати й офіцери батальйону виконували й інші завдання. Наприклад, проводили дослідження транспортних засобів, які працювали на станції. Коли рівень радіаційного забруднення зашкалював, їх знімали з експлуатації. А ще — очищали від радіонуклідів приміщення 3го енергоблока, розташованого неподалік 4го, де стався вибух: знімали штукатурку, бетон, які вивозили за межі станції і захоронювали у так званих могильниках.
Військовики батальйону, бувало, працювали цілодобово. Якихось надзвичайних заходів щодо убезпечення від надмірного радіаційного опромінення ніхто не вживав. Більш того, інколи елементарних засобів захисту не вистачало.
— Незважаючи на це, не пригадую жодного випадку відмови від виконання наказів, — каже тепер полковник у відставці Василь Лавренюк.
Левову частку робіт, пов’язаних із ліквідацією наслідків катастрофи, виконали військовики колишньої Радянської армії з числа запасників, призваних до її лав. Але на перших етапах залучалися і солдатистроковики і навіть курсанти військових училищ.
— На той час я командував підрозділом батальйону забезпечення навчального процесу Київського вищого військового командного училища, — говорить полковник запасу Сергій Сухарєв. — Повідомлення, що на станції «щось сталося і туди потрібно відправити курсантів», надійшло до чергового серед ночі. А з першими променями сонця ми вже були неподалік зруйнованого реактора.
Спочатку за допомогою потужного «МАЗа» розчищали під’їзди до нього, а потім на його ж шасі перевозили від залізничної станції автотракторну техніку. Після цього облаштовували контрольноперепускні пункти, на яких фахівці за допомогою спеціального обладнання перевіряли рівень радіаційного забруднення техніки, яка виходила з району Чорнобильської АЕС.
Рівень радіації був надзвичайно високий: навіть дозиметри зашкалювали. Але люди сумлінно виконували свій обов’язок. Тоді, у перші дні після катастрофи, ми не знали її реальних масштабів. Адже ніяких офіційних повідомлень не було, а чиновники, які увійшли до складу урядової комісії з ліквідації наслідків аварії, цією таємницею з нами не ділилися.
Поруч з армійцями плічопліч працювали і цивільні фахівці, зокрема водії: вже 27 квітня вони зуміли евакуювати з Прип’яті десятки тисяч людей.
— У 1986 році я працював начальником автоколони Макарівського району, — говорить Микола Дасевич. — 27 квітня мене та ще кількох колег відправили до Чорнобиля, а звідти — у місто Прип’ять. Лише там дізналися, що будемо вивозити її жителів у більш безпечні місця. Для цього були задіяні сотні автобусів, вантажівок, обладнаних для перевезення людей. Прип’ятчан вивозили до Макарівського, Бородянського, КиєвоСвятошинського та інших районів Київщини. Оскільки гуртожитків, інших приміщень для постраждалих не вистачало, то їх розселяли і по домівках простих громадян. Після того як був евакуйований останній житель, почали вивозити худобу на Дарницький м’ясокомбінат...
Ко­жен про­жи­тий день від­да­ляє нас від тієї ро­ко­вої но­чі, ко­ли ви­бух на 4-му ре­ак­то­рі при­звів до най­біль­шої у сві­ті тех­но­ген­ної ка­тас­тро­фи. Та, не­зва­жа­ючи на цю об­ста­ви­ну, має­мо пам’­ята­ти под­виг лю­дей, які ці­ною влас­но­го здо­ров’я, а то й жит­тя вга­мо­ву­ва­ли атом­но­го ди­яво­ла, ос­кіль­ки во­ни ря­ту­ва­ли нас із ва­ми.

Сергій ЗЯТЬЄВ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».