Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Серпень 03, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 10 Сiчень 2020 12:56

Ольга Нагорна: В Україні дуже мало оперних театрів

Rate this item
(0 votes)

У році, що минув, у Національній філармонії України відбувся ювілейний концерт народної артистки України, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка, солістки Національної опери України Ольги Нагорної. Сьогодні пані Ольга — наш гість.

— Як виникла ідея провести ювілейний концерт у Національній філармонії України?
— Маємо таку практику, що солісти Національної опери України проводять свої сольні концерти саме в Національній філармонії. У театрі ми співаємо вистави, а у філармонії хочемо показати себе з іншого боку. Тут виконуємо арії з опер, концертні арії, дуети, народні пісні.
У мене нещодавно був ювілей і я в театрі співала партію Віолетти в опері Дж. Верді «Травіата».

Вирішила провести ювілейний концерт у філармонії як продовження ювілейного сезону. Програму склала сама з того, що хотіла заспівати. На мій погляд, вона була досить насиченою. Співала 12 номерів — сім арій і п’ять дуетів.
Дуже щаслива, що заспівала з таким чудовим високопрофесійним колективом — Національним симфонічним оркестром України під орудою блискучого диригента Володимира Сіренка.
Оркестр працює в достатньо насиченому графіку, але, на щастя, знайшлася така дата, коли вони були вільні і ми змогли провести цей концерт. На самі репетиції залишалося, на мій погляд, досить мало часу, тому я трохи хвилювалася, проте все пройшло цілком пристойно.
Так склалося, що це був мій перший сольний концерт у Національній філармонії. Дехто проводить такі концерти раз на один чи два роки. А мені все було не до того, весь час думала: потім, ще встигну, треба ще працювати і працювати, а час так швидко минає... Крім того, було багато роботи в театрі, потім почала займатися викладацькою діяльністю.
Нарешті відчула — треба! Трохи хвилювалася, як витримаю такий концерт, це ж не три арії заспівати чи п’ять. Задоволена насамперед тим, що мені вистачило сил, що я їх розрахувала.
Хочу подякувати щиросердій публіці. Знаю, що хтось узагалі вперше завітав до Національної філармонії. Але таке враження, що глядачі складали єдине ціле. Вони дуже тепло відгукувалися на кожен номер, оплески ніби продовжували лінію тільки щойно виконаного твору.
— Напевне, невипадково у Національній опері України свій ювілей Ви відзначили оперою Дж. Верді «Травіата»?
— Партія Віолетти була моєю дипломною, коли я закінчувала консерваторію. Тоді мені сказали, що ця партія йтиме зі мною все життя. Тоді думала, що це так довго. А 2018 року минуло 25 років, як працюю в Національній опері України, навіть не помітила, як вони промайнули. Тому довго не думала і вирішила відзначити свій ювілей саме оперою Дж. Верді «Травіата».
— Хто вплинув на вибір Вашої професії?
— Моя мама — заслужена артистка України Надія Куделя проспівала у столичній опері 30 років, виконувала провідні партії. Я точно знаю, що співала з мамою ще до свого народження. А з двох років мама брала мене із собою на репетиції.
Театр був для мене другою домівкою. Навіть замість колискових я іноді просила, щоб мама мені заспівала ту чи іншу арію. А десь у 15–16 років остаточно вирішила, що хочу вступати до консерваторії і вчитися співу.
Спершу бачила лише один бік цієї професії, а коли вступила до консерваторії (нині Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського), то зрозуміла, що це — дуже важка праця.
Зараз, коли я викладаю, то інколи чую від студентів: «Я не знаю, можливо, мені не треба було обирати цю професію, можливо, потрібно було спробувати себе в чомусь іншому». А в мене таких думок навіть не виникало. Я хотіла бути лише оперною співачкою і не уявляла себе кимось іншим у цьому житті.
— Напевне, пам’ятаєте свій перший вихід на професійну сцену?
— В оперній студії консерваторії вперше вийшла на сцену в партії Адіни (Г. Доніцетті «Любовний напій»). Це було на третьому курсі. Моїй донечці Катрусі тоді було 9 місяців і моя мама вже привела її на цю виставу. Коли закінчувала консерваторію, то в моїй скарбничці вже було п’ять оперних партій.
Коли навчалася на четвертому курсі консерваторії, директор Національної опери України Анатолій Юрійович Мокренко та головний режисер Дмитро Михайлович Гнатюк запропонували мені заспівати виставу на сцені Національної опери України.
Якщо чесно, то я спочатку дуже здивувалася і злякалася, але... це ж була моя мрія. Отже, відбувся мій дебют 13 квітня 1993 р. партією Марфи з опери М. РимськогоКорсакова «Царева наречена».
Коли вийшла на сцену і побачила велику залу, то спочатку захвилювалась, але зуміла швидко себе опанувати. Партію Грязного виконував сам А. Ю. Мокренко, народний артист СРСР, блискучий оперний співак і приголомшливий актор. Для мене була велика честь брати участь у виставі з таким партнером.
Цей день став знаковим у моєму житті. Після цього мене зарахували в групу стажистів, а через рік перевели у солісти. За роки служіння в театрі я заспівала близько 20 оперних партій світового репертуару.
— Могли б якісь виділити?
— Коли я вчу нову партію, відчуваю, що цілком занурююсь в образ. І в цей момент інші партії ніби відходять на другий план. Деякі партії співаю багато років, з часом відчуваю, що вони дещо трансформуються. Зараз мені більш до вподоби драматичні партії, де можу показати не поверхові емоції, а розкрити глибокий внутрішній світ своїх героїнь.
Дуже люблю партію Норми з однойменної опери В. Белліні. Це дуже складна партія. Майже весь час доводиться бути на сцені. Треба показати закохану жінку, головну жрицю, жінкуматір і жінку, яку зрадили. Мене приваблює така різноманітна палітра барв.
— Настільки важливо для оперного співака мати талант драматичного актора?
— Коли тільки започатковувалась опера, то людина просто виходила на сцену і співала. Звичайно, оперне мистецтво — це перш за все голос. Адже якщо глядач хоче побачити тільки драматичну гру, то йому потрібно йти до драматичного театру.
Але сьогодні такі стандарти, що треба не просто стояти, це вже нецікаво. Або бути як Монсеррат Кабальє, щоб ти просто стояла і люди захоплювалися твоїм співом. Однак таких одиниці. Тому треба підкріплювати спів драматичною грою.
Для мене на даному етапі всі емоції, всі почуття мають бути зроблені голосом. Можна бігати по сцені, розмахувати руками, але публіці це буде нецікаво. А можна настільки опанувати вокальне мистецтво, щоб передати або щастя, або горе, або розпач, або сльози та інші емоції за допомогою голосу.
— Ви стали лауреатом Шевченківської премії.
— Спочатку розповім передісторію. У консерваторії я навчалась у видатної співачки, народної артистки України і Радянського Союзу Євгенії Мірошниченко. Дуже їй вдячна, якби не вона, то я б не співала. У мене було багато вокальних проблем і лише завдяки Євгенії Семенівні я їх позбулася.
На третьому курсі вона вже дозволила мені співати вистави в оперній студії консерваторії. Це був поступовий, але дуже потужний ривок для набуття впевненості в собі та опанування мистецтва оперного співу.
З Євгенію Семенівною у нас були теплі стосунки. Якось вона зателефонувала мені і каже: «Оля, завтра тобі дзвонитимуть із Шевченківського комітету, будь розумницею, веди себе достойно». Дійсно, подзвонили наступного дня і сказали, що висувають на Шевченківську премію.
У Національній опері України щойно відбулася прем’єра вистави Дж. Верді «Ріголетто». Михайло Дідик співав у цій опері Герцога, а я — Джільду. Нас нагородили Малою Шевченківською премією (зараз такої номінації вже немає). Це був 1998 рік.
— Часто доводилося виступати за кордоном?
— Багато їздили з театром, були й окремі особисті гастролі. Кожна країна, кожна публіка різні. Приміром, Японія. Тут дуже поважають класичну музику. Співаєш — тиша, потім оплески. Тільки знову починається музика, відразу все затихає.
Пам’ятаю свій сольний концерт у Каїрській опері під час «Днів культури України в Єгипті». Виконала сім чи вісім творів. А в кінці заспівала «Соловейка» Марка Кропивницького. Сприйняли дуже добре, хоча, звичайно, не розуміли мови, якою співала. Тоді я вперше зрозуміла, що якщо співаєш душею, то, можливо, і слова не потрібні, тому що публіка сприймає перш за все емоцію. І глядачі приходять до театру насамперед для того, аби отримати ці емоції.
Сьогодні за кордоном в основному контрактна система. У багатьох театрах Європи і Америки у штаті лише хор і оркестр, а солістів запрошують. Кажу своїм студентам: «У вас зараз стільки можливостей. Ви можете поїхати і прослухатися де захочете, взяти участь у будьякому конкурсі. Приїжджають агенти і сюди, роблять прослуховування. Не чекайте, коли вас покличуть, таке трапляється рідко, а самі куйте своє щастя».
— Вам доводилося виступати разом із Національною заслуженою капелою бандуристів України ім. Георгія Майбороди.
— Певний час була солісткою цього колективу. Досить незвичні відчуття, коли ти стоїш на сцені, а за тобою 60 чоловіків із бандурами. Разом виконували українські пісні. Один із наших концертів відбувся в Національному палаці мистецтв «Україна». Це дуже цікавий досвід.
Також хочу зазначити, що до кожної своєї концертної програми включаю українські пісні. Є в моєму оперному репертуарі головна партія в опері Антона Рудницького «Анна Ярославна — королева Франції», яка була поставлена на сцені Національної опери України.
— Ви вже згадували про викладацьку діяльність. Розкажіть, будь ласка, детальніше про цей напрямок Вашої роботи.
— Ніколи не думала, що почну викладати так рано. Здавалося, не раніше ніж у 60 років. Але так сталося, що почала викладати в 44 роки. Спочатку відмовлялася, здавалося, що нема того досвіду, який я вже можу передавати. Ще й хвилювалася, що це буде заважати мені як співачці, адже коли ми слухаємо спів, то наші зв’язки теж працюють.
А вмовила мене моя матуся. Свою викладацьку діяльність вона почала, коли ще виступала на оперній сцені. І сьогодні викладає у Національному педагогічному університеті ім. М. П. Драгоманова. Саме з цього закладу почала і я.
Спочатку в мене була чверть ставки — дві чи три студентки. Через рік почала викладати у Національній музичній академії України ім. П. І. Чайковського, а ще через два — в Київській дитячій академії мистецтв, ректором якої був Михайло Іванович Чембержі.
Ми часто їздимо з концертами в інші міста, робимо концертні програми в Києві. Постійно кажу своїм студенткам: «Вам потрібно не тільки розвиватися по вокалу, ви повинні розвиватися як особистості. Читайте книжки, ходіть на вистави, концерти, виставки.
Ви зобов’язані знати 2–3 іноземні мови. Без цього ніяк. Якщо хочете співати на кращих світових сценах, для цього треба бути справжнім професіоналом».
У наступному році буде перший випуск. Дві мої студентки вже співають у хорі Національної опери України. Я не ставлю собі за мету, щоб мої вихованки обов’язково співали в театрах. Це вже як складеться життя.
— Як Ви оцінюєте стан оперного мистецтва в Україні?
— Сьогодні воно активно розвивається. Насамперед маю на увазі Національну оперу України, яка є провідним театром країни. У нас дуже потужний колектив.
Оперні вистави — це спільна важка праця співаків, оркестру, диригента, хору, балету. Потрібно задіяти багато людей, щоб створити високоякісний продукт. Потужно розвиваються Львівська і Одеська опери, є цікаві напрацювання в оперних театрах Харкова і Дніпра.
Приємно, що на наші вистави приходять не тільки люди старшого віку, але й молодь. У нас кожна вистава не схожа на іншу. Приміром, заспівана сьогодні «Травіата» через місяць буде зовсім іншою, навіть якщо її виконуватимуть ті самі артисти.
Але для такої держави, як Україна, у нас дуже мало оперних театрів. Наприклад, у Польщі вони є навіть у невеликих містах. А в кожному районі Токіо є зали, де можуть іти як концерти, так і оперні вистави. Хотілося, щоб у нас теж було більше таких можливостей.
У Києві, крім Національної опери, маємо Муніципальний театр опери і балету для дітей та юнацтва, студенти Національної музичної академії мають можливість робити перші професійні кроки в оперній студії Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського.
Євгенія Семенівна Мірошниченко мала плани відкрити в столиці Малу оперу, навіть були підготовлені документи. Але вона пішла з життя і не встигла цього зробити. Сьогодні стан будівлі, де мала бути Мала опера, критичний.
— Про що мріє Ольга Нагорна?
— Хочеться далі працювати, хочеться нових партій. Щоб до театру приходили люди і насичувались енергетикою живого зв’язку. Я відчуваю в собі ще багато можливостей, відчуваю, що сьогодні вмію більше, ніж у молодому віці. Прагну і далі розвиватися не лише для самої себе, а й заради глядача.
Я вважаю, що в нашому непростому світі дуже важливо, щоб глядачі, які повертаються після вистав або концертів додому, отримували натхнення та позитивні емоції, тому особисто я ніколи не дозволяю собі виходити на сцену спустошеною. Я повинна дарувати людям те, що дано мені від Бога.

Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».