— Мальовнича природа рідного села Торчин на Житомирщині. І мати Антоніна Іванівна. Коли мені було 6–7 літ (я 1949 року народження), мама намалювала сніговика. Зими були затяжні, снігові, а нам, малим, не було в що й узутися, ото сиділи вдома на печі. Мати взагалі-то не вміла малювати, але сніговик виявився такий гарний, що й нині стоїть у мене перед очима. Я взявся його без кінця перемальовувати. І десь через зо два місяці я почав його добре зображувати. Тоді взявся перемальовувати різні картинки з журналів, які мама приносила з бібліотеки, передусім «Огонек», «Перець», «Україна».
А потім, коли в селі набула розголосу космонавтика, я почав малювати космонавтів. Мої малюнки вішали на стінах у хаті, сусіди заходили, хвалили: «Василько оце так гарно намалював, зображення схожі на Юрія Гагаріна і Валентину Терешкову, як дві краплі води». Похвала ще більше заохочувала.
Домалювався до того, що вже в сьомому класі почав зображувати оголених жінок в античному стилі. Сільський маляр на прізвище Гапоненко порадив: «Ти, Васю, вчися на художника». Після восьмого класу я поїхав до художнього технікуму в Києві. Не поступив, бо слабо був підготовлений. А дуже хотілося вчитися, просто марив живописом.
Повертаюся автобусом до Житомира, попутник каже: «В студенти зібрався?» — «Так. Не вийшло. Художником хотів стати». — «То їдемо до нас, в Дніпропетровське художнє училище. Я — викладач». — «Ух, — думаю, — наче Господь послав».
Поїхав до Дніпропетровська, благодійник узяв мене на квартиру, підготовив, і я поступив. Закінчив у 1968 році. Відтоді і вріс у малярство. В Німеччині служив при Будинку офіцерів художником. Після дембеля став директором клубу в рідному селі. А кого поставиш? Треба робити наочну агітацію, це ж Радянський Союз. Згодом на Ірпінському комбінаті «Прогрес» став ліпником-модельєром та художником-дизайнером.
У вільний час ходив на етюди, їздив по музеях. Та ось почали закривати виробництво. Директор викликає і каже: «Василю, нас зупиняють. Іди майстром на цегельний завод». — «Ну чого я туди піду?» — подумав, адже вилазка на Андріївський узвіз увінчалася продажем трьох картин (тримісячна зарплата на заводі). Тож почав заробляти живописом.
Гарячково вчився, набивав руку. Тоді цифрових фотоапаратів не було, всотував світ очима і серцем. На мене потужно впливали знані художники Володимир Сидорук і Яків Калацюк, з якими я дружив. Осягнув секрети, як малювати найскладніші матерії: повітря, хвилі, небо, схід і захід сонця, туман, дощ...
— Заробляти саме пензлем для Вас найголовніше?
— Це — моє покликання. Романтична мрія. В той час як я, побудувавши власними руками виставкове приміщення, формував експозицію своїх картин, знайомі відкривали салони гральних автоматів, де за добу заробляли не менше 50 тис. гривень.
Узагалі побудову садиби я почав із побудови приміщення для виставки (2006–2008 роки). Я сказав дружині (жили в наметі): «Побудуємо галерею. Це — найголовніше». Житло ми потім побудували.
— Ваші романтичні сподівання виправдалися?
— Авжеж. Виставковий салон я відкрив заради того, щоб залучити земляків до мистецтва. Адже у нашому місті є чимало місць відпочинку й розваг, але немає місця, де б рукотворна краса милувала око і відпочивала душа.
Утім, виживав із родиною тяжко-важко. В яких тільки підземних переходах мене не було! Якось навідалися відомі колекціонери, сказали: «Василю Олександровичу, ми купили б у Вас картини, але ж Ви — не член Спілки художників, у Вас нема регалій». Кажу: «Я був членом Спілки художників Радянського Союзу, та коли все розвалилося, закинув цю формалістику». Вони правлять своє: «Хороші роботи, але у Вас нема серйозної мистецької прописки, реноме, тобто нема імені, яке піднімало б ціну картин».
Це мене заїло, я почав знову брати активну участь у спілчанських виставках (а фільтрують там дай боже!), що дало змогу вступити до Національної спілки художників України. Репродукції моїх картин і статті про мене зарясніли в журналах.
— Як Спілка художників просуває своїх членів?
— Фактично презентує тільки на спілчанських виставках. В радянські часи вона мала дуже багато салонів, які брали в художників роботи на продаж. Нині все приватизували, повідкривали в приміщеннях художніх салонів взуттєві, хутряні, галантерейні та інші крамниці. Залишився тільки один салон у Будинку художника, який приймає і реалізує твори спілчан.
Тож, як і більшість колег, спираюся на власні сили та ініціативу. Копітка праця потягла за собою попит на мої картини, я побачив, що користуюся авторитетом у шанувальників образотворчого мистецтва. Змінилося, до речі, моє письмо, я відійшов від крупного рельєфного мазка, повернувся майже до академічної пастозної манери, з тонкою проробкою деталей. Пишу олійними фарбами, бо вони не змінюють кольору.
Саме академічному живопису нас навчали в Дніпропетровському художньому училищі, але це відділення закрили. Із сорока випускників залишилося у полі зору тільки п’ятеро. 65 років — не жарт. Хто повмирав, хто виїхав за кордон, хто перекваліфікувався. Ну а я, академіст, відкрив салон із постійно діючою виставкою власних картин на противагу гральним салонам (розсадникам людського горя), в піку жадібності. Я горджуся тим, що не відкрив якийсь прибутковий бізнес, кав’ярню чи щось подібне, а зробив те, до чого лежить душа моя. Можливо, в Приірпінні це — єдина постійно діюча виставка картин одного художника.
— Ірпінь вважають мистецьким Парнасом, тут мешкає багато письменників, музикантів, художників, та от парадокс — немає жодного концертного залу й картинної галереї, яка б акумулювала творчість різних авторів.
— Колись галерея була, приміщення віддали під банк. Комерційні інтереси правлять бал. Іноді мені здається, що синонім слова «можновладці» — «хапай побільше».
— А Вам переводити власну виставку під статус приватної галереї — це економічно невигідно, податківці задавлять?
— Так. Це — основна причина, яка мене стримує, тож відповідне приміщення я був змушений за документами оформити як літню кухню-сарай. Якщо зроблю його галереєю, то електроенергія і газ будуть утричі дорожчі. А так приватна колекція й все. Безоплатна постійно діюча виставка. Люди заходять, дивляться. Художня школа неподалік, учителі часто приводять дітей.
Я з усіма художниками дружу, але не маю права приймати картини на продаж, тому що тоді юридично мушу бути підприємцем і мене обкладуть податком.
— Вийде публікація, прочитає якийсь податківець і скаже: «Ага, Василь Попель виставку влаштував, а ми його візьмемо за барки».
— Уже приходили податківці і запитували: «Це у Вас художній салон?» Я сказав: «Ні, це у мене літня кухня-сарай». І все. Художник має юридичне право показувати свої картини, і його за це не обкладають податком. Я купую фарби, полотно, рамки, отже, ПДВ плачу. Держава має свій зиск від мене.
— Яка Ваша продуктивність?
— Я написав приблизно чотири тисячі картин. Якщо не напишу дві картини (натюрморт чи пейзаж) в день, я — не художник. Столичний арт-ринок потребує мої твори.
— Отакої! А ця гонка не знижає рівня якості? Не псує художника?
— Життя до цього примусило, такий період настав... Час нині дуже тяжкий, сім’ю треба утримувати.
— Але хтось може сказати: «Який стосунок це має до творчості? У всіх є сім’я, то що, по дві картини шльопати за день на її утримання? А де мистецтво, де натхнення?»
— Я категорично тримаю високий рівень, все роблю на совість, як належить. Адже картину можна писати і місяць, і це буде халтура.
— А над портретом скільки працюєте?
— Три-чотири дні.
— Скільки коштує портрет?
— Залежить від формату. Найменший — чотири тисячі гривень. Я недорого роблю для того, щоб покупця не відлякати. Пейзажі, натюрморти коштують від трьохсот гривень і вище.
— Майстер-класи проводите? У Вас є учні?
— Так. Я підтримую знайомство з київськими художниками-дизайнерами, яких на комп’ютерах учать. Із тисяч варіантів неба, квітів, лугів, моря вони ліплять зображення, натискають на кнопку, картинка готова. Викладач ставить оцінку. А малювати олією на полотні вони не вміють. Хіба що олівцем, аквареллю. Після закінчення дизайнерських курсів до мене приходить багацько дівчат і хлопців, я проводжу п’ять-шість занять, знайомлю з азами живопису, вони вже можуть працювати. Принагідно інформую про євростандарт, який вимагають столичні галереї, які себе поважають.
— Що таке євростандарт у живопису?
— Він стосується технічного боку. Підрамник має бути на клиночках. Полотно обов’язково фабричне, лляне.
— Я вперше чую, що в царині живопису вже існує євростандарт. Тобто якби генії минулого, скажімо Леонардо да Вінчі чи Рембрандт, малювали на саморобному полотні, на дошці чи ще на чомусь некондиційному матеріалі, вони б пролетіли зі своїми творами.
— А нині треба марку тримати. Щоправда, особисто я часто виготовляю полотно сам, тобто купую якісну тканину і саморуч ґрунтую.
— Чи не опускає загального рівня живопису продаж картин, розрахованих на невибагливий смак, у підземних переходах, на Андріївському узвозі?
— На кожний товар є свій покупець. Щодо себе скажу: я — самодисциплінований до такої міри, що не випущу роботу на продаж чи виставку, поки своїм серцем не скажу, що вона гідна. Хоча є такі, що ліплять фігурку зайця, а вона схожа на мишку. Чи сидять над картиною п’ять днів, а можна за дві години створити шедевр.
— Чи є у Вас картини, з якими Ви ні за які гроші не розлучитеся, бо вони настільки чудові, що повторити їх неможливо?..
— Я ніколи не вважав, що повторити роботу неможливо. Не вірю в це. Митець може зробити на тридцять перший раз найліпше. Це все нісенітниця, коли кажуть: не можна повторити. Я деякі сюжети, що мені подобаються, писав разів по сто, і, бува, на сто перший виходило найдосконаліше в кольорі, композиції, настрої.
Іноді можна почути: «От я написав етюд, у майстерні його вже не поправляю, бо можу запороти». Це вже не художник. Навпаки, треба поправляти, довершувати, із голови вносити ясність, щоб етюд був ліпший, ніж ти його приніс із натури.
Натомість у мене є тридцять-сорок етюдів, з якими я не хочу розлучатися. Коли треба, я до них повертаюся, щось звідти беру.
З етюдами у мене була така цікава історія. Якось на Майдані Незалежності на мене надибав італієць (то був час, коли художники виставляли там свої твори). Йому сподобалися мої картини, він запитав: «Можна, я до Вас додому приїду?». — «Будь ласка». Тоді в мене були зо дві тисячі етюдів. Він раз приїхав — 80 етюдів забрав. Вдруге приїхав — 70 етюдів взяв. Я подумав: «Хай бере, я ще намалюю». А продавав за 5–10 доларів. Такий тоді скрутний час був.
Не жалію — я ніколи не трясся над своїми етюдами. Доля художника така: все найкраще віддавай, бо намалюєш ліпше. До речі, я досі пам’ятаю, що віддав італійцю.
— Ви пленерний художник чи працюєте винятково в майстерні?
— Після сорока п’яти років стажу, який у мене є, за наявності сучасних фотоапаратів і відеоматеріалів на пленери можна не ходити. А от художники-початківці повинні ходити на них. Мені це вже не потрібно, бо колір у мене в голові. Я можу взяти будь-яку фотографію і зробити картину в кольорі, як належить.
— А чи нема тут певної небезпеки? Чи не псує художника копіювання фотографій, які затуляють живе спілкування (хвилювання, почуття) з натурою?
— Початківця псує. Та коли ти прожив десятки років, внутрішнє світобачення компенсує пленери. Втім, спілкування з живою природою я ніколи не припиняю, особливо коли їду на море або в Карпати, де малюю, звісно, з натури. А фотографії — так, про запас, вони нагадують, де ти був, що бачив і яку місцевість малював.
— То чим усе ж таки фотографія відрізняється від живопису?
— Живопис — рукотворний, він передає індивідуальність творця. Через техніку письма, манеру ти доносиш світ, опрацьований головою і серцем.
Художник від художника відрізняється насамперед філософським поглядом на життя, тобто його розумінням. Є люди, які дивляться на світ збоку і описують його, а є люди, які намагаються перебувати всередині, і теж про це пишуть. Перебувати всередині, так би мовити, в епіцентрі набагато складніше. Але тільки тоді можна передати, яким світ є насправді.
У мене є стиль і водночас його ніби нема, тому що кожну мою наступну картину малює інший художник.
— Це добре чи погано?
— Це дуже добре, адже коли подивишся на роботи деяких художників, вони всі написані наче під копірку — з однаковим колоритом.
— Узимку доводилося мерзнути на етюдах?
— Аякже.
— Але ж фарби замерзають!
— А робиш підігрів. Для цього потрібна своєрідна лампадка, довкола неї в діаметрі десять сантиметрів тепло, там якраз розводиш фарбу.
— Чи вчитеся в колег?
— Обов’язково! Я ходжу по виставках, прикипаю до талановитих картин, вивчаю і згодом стараюся їх трішки наслідувати. Я навіть хочу піти вчитися до Миколи Луговенка: це — феноменальний пейзажист, майстер відображення води і неба, вражаюче вміє малювати ніч, вечір і світанок.
— Ви рибалка, мисливець?
— Ні. Не курець, не п’ю горілки, хіба що на святі дві чарочки вип’ю під гарну закуску.
— А що для задоволення, для розваги?
— Живопис — моє задоволення. В майстерні я відпочиваю, лікуюся — коли пишу картини. Забуваю про всі болячки і проблеми. А то беру в руки баян і починаю грати.
— Де навчилися?
— Самоук. Це почалося під час служби в Німеччині. Хлопцям, що виступали в самодіяльних концертах, я видавав у Будинку офіцерів усілякі музичні інструменти. Вони за це вчили мене грати на баяні. Досі пісень із двадцять можу елементарно виконати.
— Я з подивом дізнався, що Ви ще й поезію пишете.
— На віршування пробило десь років двадцять тому. Несподівано виникає віршобажання, вмикаюся і пишу, це може трапитися в електричці, в метро. Як тут не пригадати сентенцію Леонардо да Вінчі: «Живопис — це поезія, яку бачать, а поезія — це живопис, який чують».
Во­ло­ди­мир КОС­КІН, фо­то ав­то­ра