Принагідно вітаємо молодечого Івана Карповича з 74-м днем народження (5 червня) і виходом його нової книжки (цього разу для дітей) «Пригоди лісових робінзонів».
— Іване Карповичу, у Вашій долі унікально поєдналися дві професії — письменника і бджоляра. Як це сталось? І що саме споріднює ці два річища?
— Є така природна закономірність: все починається з чогось маленького, річка — з живого джерельця, могутній дуб виростає з жолудя... Я не йшов по одному накресленому шляху. Тому творча і бджолярська справи тісно переплітались із професіями муляра, столяра, водія, електрика, механіка поштового обладнання, літпрацівника газети та з іншими роботами. Певно, то є добре, коли людина вміє все робити сама.
А що ж спонукало мене до творчості?
Умови життя не сприяли цьому. Про щастя, добробут теж не мріялось, бо зразу після школи я поповнив «сім’ю» колгоспних рабів, яких, задурманивши світлим майбутнім, нещадно експлуатували.
Я пройшов крізь те пекло, але не здимів у ньому. Рабська праця загартувала мій дух і волю. Тепер, згадуючи минуле, завжди споминаю Василя Симоненка, найближчу мені за духом людину, яка мудро прорекла: «Де ви, кати мого народу...» Потрібно знати, а ми й досі не знаємо імен своїх катів. А вони знову катують Україну і народ.
Було тяжко, але, як не стомишся за день, увечері сідав за стіл — і писав вірші чи записував пережите. Щось мене підштовхувало до цього. Певен — це книга, що була для мене святістю, порадником, наукою і рушієм для творчості. Я її вважав полем, що засіяне хлібом — духовним.
У нашій хаті зберігалася бібліотечка мого двоюрідного брата Карпа, який мав би перед війною закінчити вчительський інститут. Не закінчив. Загинув як студбатівець під час риття окопів. За час війни книги трохи рознесли, але надовго залишився «Кобзар» Тараса Шевченка, виданий, здається, у 1913 році з гарними ілюстраціями І. С. Їжакевича, котрі я любив перемальовувати.
Восени 1943 року, коли звільнили наше село від ворога, мого батька демобілізували до війська. Через рік він повернувся додому худий, виснажений і хворий. Лежав на тапчані під грубкою, а на стільці біля нього — «Кобзар», і я не відхожу, прошу прочитати про гайдамаків та все про гайдамаків. Щось із того і запало у душу хлопчика...
— А як бджоли увійшли у Ваше життя?
— Спершу були джмелі. По сусідству жив Панасик, старший за мене сирота. Меткий і завзятий хлопчина. Під хатою у бур’янах — у горщиках, коробочках тримав джмелів. Я часто бачив, як він діставав шматочок вощини і соломинкою з комірок висмоктував мед. Інколи й мені давав посмоктати, я й соломинку пережовував, такою вона була солодкою.
І собі надумав завести джмелину пасіку. Джмелів тоді, особливо рудих, на сіножатях водилася тьма. Косарі, бувало, косять траву, розтривожать одне, друге їхнє гніздо, то й коси кидають, ховаються у кущі.
Брав відерце з водою, виламував вільхову гілочку, знайду джмелине гніздо — оббризкую водою. Ніби й гарно змочу, а стану видирати гніздо, то звідти кулею вилітають джмелі і стріляють мало не в око. Знали, куди жалити, біль нестерпний, а обличчя так розпухне, що не лише меду, а й світу не бачиш.
У кінці нашого городу тягнувся луг. Літньої пори з дитячою безтурботністю я падав у квітуче різнотрав’я, дивився у небо, де дзюркотіли жайвори, а наді мною літали бджоли, джмелі, метелики та різна комашня, і здавалось, що весь світ пахне медом і невимовним блаженством.
Мабуть, п’ятнадцятилітнім ішов я з батьком до лісу косити сіно. Батько несе косу, а я вила. Зволожена доріжка охолоджує ноги, а ранок чистий, свіжий, розливає над полями море сонячного спокою і благодаті. Летіти хочеться...
Під лісом, куди прийшли, у затінку дерев стояли рядочками з півсотні вуликів, а біля них — несамовитий, бентежний гул. Тисячі бджіл живою рухливою масою вилітали з вуликів, і стільки ж їх поверталися назад: одні — з пилком на лапках, другі — з роздутими животиками, наповнені нектаром.
Я закляк. Вперше бачу таке незвичне, вражаюче диво, яке збентежило і зачарувало мене, нашептало моїй збудженій душі і любов, і повагу до бджоли.
Потім батько зізнався, що пасічник запропонував йому купити бджолосім’ю з вуликом, де є пуд меду. Хоч як умовляв, хоч як прохав його, а батько — ні! Пізніше зрозумів його. Більшовицька банда, що гнобила народ, примушувала селянина платити податок за кожне деревце, вулик, курку...
Страх сковує людські бажання. Мого діда Никона розкуркулила сільська босота. А за що? Хіба він мав Межигір’я? Було у нього п’ять гектарів землі і четвірко дітей: одна дочка і три сини. Двоє з них загинули на війні. А в нього хату реквізували, усе забрали, і він, великий трудівник, схолов під тином...
Про це потрібно знати, хоча нашу пам’ять зумисне притуплюють. Народ наш пережив страшне лихоліття, а тут нове звалилося на наші голови.
Чи приніс Майдан очищення? Хитро й підступно заганяють народ в ярмо брехні й покори. Та брехня, мов мікроб, передається від людини до людини, не дає їй прозріти, звестися. Осліплена, вона не бачить, що живе важким і фальшивим життям.
Бджола, хоч як далеко залітає у пошуках нектару, завжди повертається додому. Так і людина — високо піднялася чи низько, мусить знати, що є нектар правди, і про нього завжди потрібно дбати.
Отак за власним бажанням, обдумано поклав я на одне плече працю пасічника, а на друге за волею неба — морочливий і важкий клопіт письменника, та й пішов із тим багажем по життю. Спотикався, але не падав, підтримували мене невтомні бджілки-трудівниці і рідне слово, яке люблю і шаную.
— Чи читає сучасне село? Якого чтива воно потребує? Хто є Вашою аудиторією?
— У перші роки незалежності, коли слово правди стало володарем читацьких інтересів, то й колгоспники, робітники, інтелігенція потяглися до нього, мов спраглі до джерела. Два сільських поштарі майже щоденно носили селом важкі й об’ємисті сумки, наповнені газетами та журналами. Село ожило, пробудилося від летаргічного сну, розкуто і легко почувалося. Та свято піднесення духу і волі хутко минуло. Стало важко і нецікаво жити. Згасла віра, а буденні клопоти стомлювали людей, закрутив їх вихор капіталізму.
Нині поштарка теж ходить селом, але так, ніби прогулюється: у торбинці кілька десятків газет чи листів та й годі. Нічим — чистим і свіжим — розрадити душу. Сільська бібліотека бідна, старозавітна соцлітература перечитана, втратила свою виховну і моральну вагу. Нові книжки через мізерні наклади не доходять до сільських бібліотек. Порожнеча, запустіння, і тільки одна розвага — телевізор. Але дурман є дурман, скільки ти не сиди біля нього, він розуму не навчить.
Відносно аудиторії, то мені важко визначити її периметри.
Я вдячний і читачам, і літературним авторитетам, які не за проханням, а за велінням совісті зігріли мене добрим словом. Це — Євген Сверстюк, Василь Захарченко, Сергій Плачинда і мій редактор Анатолій Янченко, який після прочитання кожного оповідання писав: «То добре є...»
Розумні відгуки на свої книги отримав з Австралії та Бельгії. Це не самохвальство — я, потоптаний життям, відчував: люди не помиляються, коли кажуть, що мої книги мусять бути у кожній хаті. Правдиве слово, якщо воно від серця, зворушує і повчає...
Мене бентежить доля молодого покоління. Що воно візьме з цього світу, аби бути людиною? Світ брудний. З юного віку починають псувати дитину. Роблять це осмислено. Рабами стають ті, кого вчать пережовувати чужі думки.
Знаю, за моїми оповіданнями учні пишуть конкурсні роботи, а той, хто прочитає їх, може, вбереже себе від дороги блуду і розтління.
— Ви — автор проникливих творів про людські долі, майстер живописання дитячих характерів. Та здебільшого Вас поглинає публіцистика. Чому?
— На початку вісімдесятих я й не думав про публіцистику, писав оповідання. Заніс до редакції журналу «Дніпро» кілька творів, їх надрукували. Тоді я познайомився з Анатолієм Янченком, що був заступником редактора, і ми надовго потоваришували.
За книжку «Лісове сіно», що вийшла 1984 року, мене прийняли до письменницького гурту. Це мене не підняло, почувався стиснутим і непомітним. А чому? Згодом збагнув. Гортаючи довідник «Письменники Радянської України 1917–1987», дивлюсь на фотографії — які там гарні і славні люди, але всі вони були невільниками з тавром «член КПРС», а я, безпартійний, був серед них білою вороною...
Та взявся за повість, казки. Поступово почала брати за барки публіцистика. Коли зріло дивишся на речі, бачиш, скільки у світі неправди, підлоти, болю, байдужого ставлення до людини, до природи. Одні мовчать, а ти не можеш. За горбачовського потепління можна було казати правду і не кривити душею. Не влаштовували мене заідеологізовані колгоспи. Вперед у них не виходило, а назад вони сунулися. Надрукував статтю «Усе починається з хліба». І посипалися на мене погрози-докори, ніби від читачів, що перекручую дійсність, ображаю колгоспних трударів. Навіть у ЦК, дім пристарілих вождів, скаржилися на мене.
Після публікації у «Сільських вістях» статті «Хто визволить українця з павутиння кабали» отримав листа аж з Австралії від Володимира Літинського. Знайшов мене в Інтернеті. Мудрий чоловік. Коли є читачі, не відчуваєш себе одиноким. Вони завжди підтримували мене.
— Яке коло проблем найбільше хвилює Вас? 
— Мабуть, не коло, а маємо діючий вулкан тих проблем, що стрясають нашу землю. Смерч не пронісся над країною, а скрізь бачиш руїни, запустіння і безвихідь. Сплановано і свідомо потрощили хребет нації — село. І ніхто з лиходіїв на чолі з головним реформатором Кучмою та його прислужників не зазнав кари. Зло торжествує.
Хочеться знати, як це могло статись, що багата, розвинена держава опинилася серед відсталих і занедбаних?
— Яким Ви бачите шлях лікування країни?
— Шлях падіння бачив, а оздоровлення, коли пограбовану, розтерзану країну поставили на межі розпаду, в найближчому майбутньому не бачу. Я інтуїтивно горнувся до російського народу, але деспот Путін усе перевернув. Інспірував економічну катастрофу в Україні і далі забиває клин ворожнечі. Горе тобі, Росіє! Якщо немає миру — не буде й добра. У нас ще більше стало горя. Мусимо турбуватися не стільки про економіку і добробут, а й як уберегтися від супостата.
Щось мені підказує, що ми виборсаємося зо всіх наших халеп. У нас є сила, що здолає все, це — народ! Його потрібно правильно, розумно і чесно організувати. Він, загартований терпінням, демонстрував незламну мужність і героїзм на Майдані, покаже свою рішучу здатність творити і діяти.
— Знову переведу розмову на бджолину тему. Чи знаєте Ви в обличчя кожну свою бджолу?
— Як маю не знати? — це мої добрі друзі. Коли вони далеко літають за нектаром і стомлені повертаються додому, я їх зустрічаю і кожну намагаюся розпізнати в обличчя. Це не диво, якщо думаєш не про мед, а про бджолу. Тому всіх бачу і знаю, хоч личка в них однакові — заклопотані.
Все, що створила природа чи небесні сили, є цінним і потрібним, але бджола у цій ієрархії — найвартісніша комаха, що захоплює, втішає і дивує. Вона сідає на квітку, бере нектар чи пилок, але не ламає, не нищить квітки, а запилює її, допомагає зберегти зерно життя.
Вчені у бурштині знайшли гарно збережене тільце бджоли, вік якому — мільйоноліття! Уявити важко, як маленька бджілка здолала такі неосяжні величини часу, аби сьогодні ми говорили про неї.
Є питання з питань: а де взялася бджола? Я знаю, де взялася, але не розголошуватиму цієї таємниці, лише скажу: працелюбність була її спасінням. Вона й тепер, щоб їй бути, рятує і зберігає світ природи.
Інколи бджоли своєю поведінкою дивують, мов розумні істоти. В одному вулику майже п’ять років тримав матку. Мудра, розважлива була господиня. Не роїлась, і за поганого поліття у вулику був мед. Однак як кажуть: старе хвали, але з двора веди. Оглядаю цю сім’ю, а там два зрілих маточники. Бджоли самі надумали замінити свою повелительку. Через певний час знов оглянув той вулик, бачу: уже працює молода матка, а старенька на крайній рамці повзає. Не став утручатись, нехай самі бджілки вирішують її долю.
Через кілька днів на дошці біля згаданого вулика, що стояв у павільйоні, побачив гурточок бджіл, що зібрались докупи і застигли незворушно. Пальцем легенько розгорнув їх, а там лежить мертва матка — заслужена трудівниця. Кілька бджіл злетіло, а решта знову повернулися до матки і завмерли у невимовній жалобі.
Це мене вразило і здивувало. Так буває серед людей, коли старенька, змучена працею матуся лежить у домовині, а біля неї, затамувавши біль і сльози, стоять у невимовному мовчанні її діти, внуки...
Бджола — блаженна доброта, коли сита й здорова. Пустуючи, можете її підштовхнути пальцем чи легенько погладити по голівці. Вона, як не сховається, то накинеться вам на руку, але не жалить, лише пощипає трішки.
Варто знати: аби принести кілограм меду, бджоли мусять відвідати мільйон квіток. Натомість крилаті трудівниці на свої річні потреби витрачають від 50 до 80 кг меду та до 30 кг обніжки! Титанічна праця, яку злагоджено виконують такі напрочуд маленькі крихітки, котрі, здається, аби текли медові ріки, ніколи не дали б їм розіллятися.
Вулик — це унікальний дім, в якому літньої пори мешкає до 80 тисяч бджіл! Коли люди, живучи, не ладнають між собою, чинять зло, зневажають одне одного, то у вулику мир, спокій, свята злагода. Це тому, що там нема паразитів, дармоїдів і ледачих чиновників, що обдирають і кривдять робочий люд. Там усім править одна превелебна цариця — матка!
Відомо, що й бджоли, коли відчувають голодну скруту, стають злодійками. Сильні сім’ї нападають на слабші і розоряють їх. У таких випадках винні не бджоли, а їхній господар, що своєчасно не забезпечив кормом, змусив їх до крадійства.
Чи не здається вам, що це нагадує устрій країни?..

Володимир КОСКІН