— Я не відчуваю ніякої завади ні з боку маршала Радянського Союзу, ні з боку колишнього прем’єр-міністра України. Я зрісся зі своїм прізвищем, усі інші — не про мене. Хоча, звичайно, люди запитують: «То що — твої родичі?» Кажу: «Ні, то все однофамільці».
Прізвище досить поширене, особливо в селах на Васильківщині. Там багато Тимошенків (зокрема, в списках загиблих на меморіальних дошках). Я втішений з того, що батьківське село Велика Вільшанка — козацьке. Воно не було панським, там зовсім інша психологія, ніж у селі Мала Вільшанка через річечку.
— Як народився письменник Борис Тимошенко?
— У страшенних випробуваннях. На світ з’явився за місяць до початку Другої світової війни — 1 серпня. Перше слово, яке найліпше врізалося у пам’ять, було «танк» — після того, як страхітлива махина зі свастикою заїхала на наш присипаний сніжком двір. Тоді німці вже котилися назад, з нашої місцини вони вигнали мирне населення в бік Білої Церкви, аби не заважало бойовим діям.
Ми покинули домівку. У село Лосятин увійшли вночі. Проминули греблю, праворуч — ставок, як скло, ні хвильки, коні лежать на березі з розбухлими животами. Я цю картину запам’ятав на все життя.
А чого хати горять ліворуч? У селі, окрім німців і місцевих селян, було багато біженців. Тільки в одну хатинку мого діда Якова набилося п’ять сімей, майже двадцять дітей. Не могли ж люди самі себе палити? Дядьки сказали: «То наші бомбили». У мене виникло перше болюче питання: «Як же так? Чому наші нас бомбили? Батько на війні, там його друзі й багато батьків інших».
Радянські керівники готували Корсунь-Шевченківський котел, бомбили та утюжили артобстрілами німців, а виходило — своїх. Згодом з’ясується підґрунтя. Маршал Жуков казав: «Треба знищити побільше хохлів, тоді розстрілювати буде менше». З усвідомлення цього в мені народжувалася нова людина, не та, яку робила школа.
Нас у матері було троє. Коли рідні краї було визволено від німецьких окупантів, нетерпляче чекали звістки від батька-воїна. Але вісточки від Олекси Тимошенка — ніякої...
Закінчилася війна. Додому вертається батьків друг Юхим Малюк. Поспішає до рідної хати, до чотирьох своїх діток, до дружини, матері. Але вони лежали в сирій землі: загинули під час артобстрілу села радянськими визволителями. Приголомшений горем, він хотів накласти на себе руки. Та побачив трьох дітей свого друга Олекси, якого вже вважали загиблим. Жаль до сиріт, до їхньої нещасної матері пробудив життя. Він стає батьком дітей друга, чоловіком його дружини, моїм вітчимом.
Минуло два роки, народжується спільний син, загоїлися тяжкі душевні рани. Аж тут телеграма — «Жив, здоров. Твой муж Алексей». Мій батько, як стане потім відомо, був засуджений без права листування за «предательство», бо потрапив у німецький полон. Як же тепер буде?.. Зійшлися утрьох. Юхим каже: «Олексо, діти — твої, сім’я — твоя. Вибач Марусі, вона ні в чому не винна, в усьому винна війна». Батько відповів: «Юхиме, війна забрала твою сім’ю. Та мої діти полюбили тебе як батька. Я не розбиватиму тобі життя». А взагалі-то він не пробачив матір.
От і судіть, в яких обставинах я формувався. Тим паче, що радянська дійсність щодня травмувала свавіллям. Мене зірвало як дитину. Досі безстрашний хлопчина, я почав страшенно всього боятися, особливо міліції. Потім почав жити на межі підліткової злочинності, траплялися крадіжки.
Сталося так, що я тяжко захворів. Покоління моїх нещасних ровесників було поголовно хворим, бо всі в однакових умовах росли: голі, босі, драні, голодні... Повмирало багато. А мене Бог милував. Виживши, я став зовсім іншою людиною. Почав завзято вчитися, мені неймовірно цього захотілося. У школу ходив за чотири кілометри навпростець через поле. Не стримували ні дощ, ні завірюха.
Саме тоді відбувся XX з’їзд КПРС, пролунав осуд культу особи. Хрущов поклявся, що це ніколи не повториться. Партія має силу визнати свої помилки. А в моїй юнацькій душі накипіло обурення несправедливістю, яку я бачив. Одна з найстрашніших несправедливостей стосувалася моєї мами. Вона постійно своїм болем впливала на мене. Маминих сестер і братів було п’ятеро, в 1929 році, в період колективізації, їх із батьками викинули з хати на мороз. Кати кричали діду: «Ти — класовий ворог. Радій із того, що в Сибір не засилаємо, як інших куркулів».
Боротьба з кривдою почала мене вести в цьому житті. Я почав писати поезії, статті, нариси. Коли вступив до університету, познайомився з В’ячеславом Чорноволом. Майбутній провідник національного руху був дуже кмітливим і точним. Саме від нього я почув: «Судимо українських націоналістів... Та прийде час — і ми їх визнаємо національними героями!» Почуте додалося до моїх тодішніх причепливих сумнівів, які, ніби підступні мікроби, по-особливому роз’їдали душу. Бо все, що досі знав про «героїв», їх не героїзувало — відлякувало, а то й жахало.
Це, власне, й була одна з причин, що я Чорновола сприймав з недовірою. Мені до вподоби люди поважні, глибокодумні. Саме таким і виявився Іван Світличний, коли я з ним зазнайомився. Почав бувати у нього вдома. Говорив він притишено, неспіхом, а в очах, у погляді — дивна просвітлена доброта. Він світив людям, потемнілим від біди й омани. Світличний розпитував мене про пережите, про наміри, мрії і давав читати книжки, як і Чорновіл, але переважно з модерної зарубіжної літератури: Сартр, Камю, Кафка, Брехт... Завдяки Світличному я зазнайомився з Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Аллою Горською, Михайлом та Богданом Горинями... Я мав за обов’язок долучатися до їхніх заходів: листи-звернення, заяви, збір підписів серед студентів, поширення самвидаву, літературні вечори...
— Чи зіграло визначальну роль у вашому становленні те, що Ви стали зятем Богдана Дмитровича Антоненка-Давидовича?
— Антоненко-Давидович був надто відважним, принциповим. Я нескоро до нього доріс. Ми, студенти, дуже захоплювалися ним, його громадянською мужністю, тим, що він зумів вистояти, на допитах і в тюрмах не зламався. Після повернення до Києва був світлим і мужнім. Впливав на нас досить відверто, без маскувань своїх поглядів. Мій світогляд мінявся полохливо.
Борис Дмитрович хоч і був обтяжений родинною достоєвщиною, а отже — побутовою неприкаяністю, знаходив час уважно стежити за літературним процесом не тільки в Україні, а й у Радянському Союзі. Увага до доступних джерел інформації (передплачував безліч газет і журналів) давала йому змогу орієнтуватися і у світовому мистецькому житті. Не було дня, щоб йому не писали друзі, знайомі, просто шанувальники-читачі. І на кожен лист, на найменшу листівку відповідав ретельно, з шанобою.
Словом, Борис Антоненко-Давидович, попри всі негаразди, жив повноцінним життям письменника, активного громадянина, що давало йому змогу реагувати на народження нового в літературі або ж впливати на розвиток дисидентського процесу.
Тому, зрозуміло, він уважно стежив і за моїм творчим становленням. Він вірив у мене як письменника, вважав, що я здатен на більше.
Його названа донька, моя дружина Ярина, підтримувала мене у всіх сенсах, зокрема після того, як у 1966 році мене виключили з університету, і дуже важко було влаштуватися на роботу.
— Ви себе не вважаєте людиною минулого, яка живе спогадами?
— Головна ідея мого роману-сповіді «Потала»: «Не так важливо, яким ти був учора, значно важливіше — який ти є сьогодні». Я показую свій шлях до себе справжнього, те, як я виблукався зі світоглядних перипетій і нетрів. Я все-таки виборов душу і живу заради майбутньої України, яку порятує національний патріотизм.
Сучасний стан країни накладає на письменника відповідальність і спонукає діяти — пером і вчинком. Доносити правду — працювати на майбутнє. У своїх оповіданнях я викладаю дивовижні факти, показую душу українця і душиці тих, хто переслідував і знищував патріотів.
Я займався релігійними справами, є творцем Українського біблійного товариства, активним учасником відродження Української автокефальної церкви і православного об’єднання під керівництвом Філарета. Намагаюся і далі працювати на консолідацію в царині християнства. Це мене особливо тримає. До речі, у хаті, побудованій мамою і вітчимом (там вони хотіли пожити на старості літ), відкрито на початку дев’яностих церкву Київського патріархату.
— Тобто у будинку ваших батьків тепер церква? Неймовірно... Борисе Олексійовичу, всі ми бачимо, що нині відбувається з Україною. Замислюємося про корені трагедії.
— Ми пожинаємо те, що посіяно. Я не ставитиму з розумним виглядом діагнозу, хоча зауважу, що Путін є концентрацією всіх попередніх деспотів. Але багато чого ми проґавили самі. Розповім про дві життєві долі, які є певним діагнозом.
Інвалідами духовними, моральними стають ті, котрі не прагнуть бути мужніми українськими оборонцями, здатними загинути, але захистити своє рідне, неповторне. Задумуюсь над долею багатьох випускників рідної школи. Найперш на гадку приходить мій однокласник і односелець Михайло Мельниченко. Він був усебічно обдарованим хлопцем. Гарно малював, писав вірші, знімався в кіно, чудово танцював. Вродливий, розумний. Йому світило щасливе майбутнє.
Та ось його забирають до армії. Хотів полегшити собі цю службу, став курсантом артилерійського училища. Успішно завершив навчання зі званням лейтенанта. І ніби отямився: це ж двадцять п’ять років військової муштри, яку не любив. І вирішив обхитрити долю. Десь нібито підвернув ногу — актор, удавав, що травмований, домагався, щоб його комісували. Але самого себе не переграєш, та й медицину досвідчену не ошукаєш. Що ж його далі робити? Безвихідь — попереду осоружна служба. І він робить вибір. Власне, стається, як у банальному кіно. Лейтенант-красень одружується з донькою генерала КДБ. Його вабить блискуча військова кар’єра.
А я тим часом набивав гулі в Київському університеті, долучившись до руху шістдесятництва. Виключили мене з університету. У селі рідному никаю, не знаю де себе подіти. Аж ось приїздить у гості до матері Михайло з молодою дружиною. Я порадів цьому, хотілося давньому другові вилити душу: переслідують навіть за те, що домагаємося прав для української мови на рідній землі.
«Ну, и что ты думаешь дальше делать?» Почувши це запитання, я лиш тоді здивувався, чому мій служивий односелець цього приїзду розмовляє російською. І свій подив висловив уголос: «Михайле, ти що, свою рідну мову зовсім забув, що постійно цвенькаєш?» А у відповідь: «Я бы таких, как ты, Борис, стрелял...» Приголомшив мене друг. Та враз і отямився: «Таких, як я, Михайле, уже стріляли. Мільйонами стріляли...» Він звів руку, показав у бік воріт: «Уходи. Я не хочу тебя больше видеть...»
Минули десятиліття. Дослужився колишній друг до полковника, вийшов у відставку, осів у Феодосії в Криму. Якось власною машиною несподівано завітав у своє село. Уже нікого з рідних не лишилося, лиш заросле бур’янами дворище. Сюди ж, розстеливши на траві скатертину, і зібрав сусідів. Поминав матір і батька, діда і бабу і всіх предків своїх, від яких успадкував душу українську, рідне слово від них успадкував, тільки ж поминав їх чужою мовою. Через спільного приятеля довідався — він і досі не хоче мене «відєть». Схоже, йому ближчі ті, які бачать Україну не українською, а як територію, де все більше пануватиме імперська Росія зі своєю мовою, традиціями, зі своїми загребущими апетитами. Отака вона, наша українська метаморфоза.
Але я маю чим потамувати свій біль. Інший мій друг Віктор Тромса армійську службу відбував у Латвії. Куди подітися після дембеля? Вертати в «рідний» колгосп, де після школи працював їздовим і встиг надивитися колгоспних порядків? Начальствують хапуги, крутії... Доведуть його, запального правдолюба, не стримається і якомусь таки шию скрутить. Потім — тюрма, а далі...
Та вихід знайшовся. Йому, демобілізованому, було запропоновано роботу в районному відділі боротьби з розкрадачами соціалістичної власності (ОБХСС). Отже, щуку кинули у річку. Зажив учорашній селюк новим життям, сповненим ризику, боротьби.
Я вже тоді навчався в університеті. Перебуваючи у відпустці, Віктор часто приїздив гостювати в мій студентський гуртожиток. Мене дивувало, що вчорашній лінивий учень швидко вивчив латвійську мову. А головне — своєї не забув, а вдосконалив, розмовляв чистою літературною українською мовою. Згодом, коли одружиться, назве своїх синів Тарасом і Романом.
І це мені ще більше зімпонувало. Я цілком довіряв другові. Дав йому почитати свої крамольні новели, які розхвалив Іван Світличний, і пропонував поширити їх методами самвидаву. А хіба я, запальний, міг не похвалитися усім тим, куди мене заохочували? І видрукувати листівку з готової матриці, і намірами створити підпільну трійку. А скільки довелось мені пережити, коли віз зі Львова до Києва найсучасніші ліки від сухот для Івана Дзюби! Переживав, бо то йшло від певного центру із-за кордону...
Віктор закінчив заочно юридичний факультет Київського університету, дослужився до майора, очолив убивчий для себе відділ кримінального розшуку, не раз стикався з лютими злочинцями...
Та лиш тепер, пишучи «Поталу», згадуючи все пережите, розмірковуючи над ним, раптом зрозумів: Віктор міг би бути для мене підступним недругом, адже він працював у системі, яка боролася проти всілякого криміналу, а принагідно, зрозуміло, і проти політичного, отієї «друкарні», отих «підпільних трійок», отих «зарубіжних центрів»... Така пильність, такі старання владою оцінювалися по-особливому.
Віктор не спокусився. Він не дозволив собі зі мною боротися. Він знав мою душу, мій біль. Він вибрав вірність дружбі, а не оте Мельниченкове: «Таких, как ты, Борис, я бы стрелял».
Та «бойовий» односелець-служака за Божим законом, за отим невідворотнім «аз воздам» не в мене стріляв би, а найперше у себе — у свою душу і що найболючіше — у своїх дітей, онуків, у своїх нащадків.

Володимир КОСКІН