Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Травень 25, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

Четвер, 15 Травень 2014 03:00

Анатолій Марчук: політики – скороминучі, мистецтво – вічне

Rate this item
(0 votes)

Наш співрозмовник — заслужений художник України, академік Української академії геральдики, науковий радник Екологічної академії наук України, учасник майже двохсот (персональних — п’ятдесят) виставок на Батьківщині й за кордоном. Його твори зберігаються в понад сорока провідних музеях України і світу, а також у приватних колекціях США, Австралії, Канади, Німеччини та ін. Лауреат міжнародних премій.
А ще Анатолій Марчук відзначився тим, що понад десять років тому подарував рідній Макарівщині збірку картин (складається з творів найкращих художників України), яку постійно поповнює. А ще він створив герби та прапори для всіх сільських громад Макарівського району. А ще в садибі Марчука щорічно відбуваються літературно-мистецькі свята і пленери. 

— Анатолію Петровичу, чи повинен художник перебувати у вирі громадського життя, чи він має бути аполітичним і творити у тихій майстерні?
— З тихої майстерні ліпше чути і бачити карколомне буття. Моє мистецтво не є політичним, я ніколи не прив’язувався до якоїсь конкретної теми на злобу дня. Втім, художники є різного складу і ґатунку. Є такі, що тримають ніс за вітром. Наприклад, стала Україна незалежною, митець починає малювати гетьманів, стала актуальною тема голодомору — малює відповідні сюжети.

Це — спекуляція. Я цього не роблю (хоча не зарікаюся від будь-якої теми). У мене є свої традиційні пріоритети в межах пейзажу, натюрморту, портрета. Разом із тим я створив серію графічних аркушів на екологічну тему після Чорнобильської катастрофи.
— Як Ви ставитеся до художників, які виходили на революційний Майдан і малювали з натури?
— Я чудово до них ставлюся, бо вони це щиро робили.
— А що могло змусити і Вас так вчинити?
— Я не відчуваю це творчо своїм, хоча як громадянин стояв на Майдані і на всі сто підтримую прагнення людей вибороти справедливість. Я просто не бачу себе художником, який може творити на злобу дня. Політичні зміни — це тимчасове, а мистецтво — вічне, якщо воно про любов, доброту і красу. За роки незалежності ми бачили багато політичних колізій, це — скороминуче. Проте я не хочу, щоб «старший брат» називав мене людиною другого сорту.
Я не вважаю себе публіцистом, який відгукується на політичні пертурбації. Хоча залюбки відвідав виставку на тему Майдана у Спілці художників України. Мені там нічого виставити. Святкували двісті років від дня народження Тараса Шевченка, влаштували виставку. Нема у мене відповідних картин (ну хіба що зимовий пейзаж у Моринцях), хоча я із задоволенням читаю «Кобзар».
— Тож яка Ваша генеральна, найулюбленіша тема?
— Тривалий час я цікавився сакральною архітектурою Києва, створив більше ніж 60 офортів храмів Києва — це «Андріївська церква», «Видубецький монастир», «Софія Київська», «Михайлівський Золотоверхий», «Кирилівська церква», «Києво-Печерські мотиви»...
Ще хочу зробити офорти з Володимирським собором — я, до речі, єдиний у родині був хрещений і саме у цьому соборі.
Я створив серії офортів «Погляд крізь століття», «Пам’ятки архітектури», «Зимові дерева».
З одного боку, я тяжію до архітектурного пейзажу, з іншого — відображаю краєвиди, де суто сама природа.
— Певно, тому, що однією ногою стоїте у столичному мегаполісі, а другою — в рідному селі Козичанка? І все ж переважає міський чи сільський художник?
— У мене є серії «Село мого дитинства» і «Місто, в якому я живу». З чистої природи я переходжу на архітектурні зображення і повертаюся назад. Червоною ниткою по моїй творчості проходить пейзаж. Проте ось, скажімо, бачимо двох українських дівчат у купальських вінках. Певно, це краще назвати тематичною картиною.
— Що було за останній період пам’ятного чи визначного?
— Останні два роки я малював переважно акварелі. Зі ста вибрав 40 найкращих, які нині виставляю. Минулий рік розпочав персональною виставкою в Музеї гетьманства з презентацією збірки поезій Олександра Кавуненка «Палітра візій та видінь», яка оформлена репродукціями моїх творів.
У березні 2013 році Макарівський район відзначив 90-річчя від дня заснування, тож я працював певний час над створенням масштабного альбому, присвяченого цій події. У ньому, зокрема, вміщено майже сорок моїх фотографій.
Відбулася персональна виставка у школі в рідному селі Козичанка. В її канві знову ж таки сталася презентація двох книжок мого друга Олександра Кавуненка, оформлених мною.
Я організував і провів два пленери: «Козичанка — перлина Полісся» і «Макарів-2013». Мета другого — створити експозицію в Макарівській картинній галереї з творів, які мають безпосереднє відношення до Макарівщини, щоб це було цікаво місцевим жителям. До цього експозиція була побудована на творах видатних українських художників, які не мали стосунку до Макарівщини.
Ще відбулася презентація проекту реконструкції «Макарівське історичне Замковище». Йдеться про стародавні земляні фортифікаційні споруди. Є задум реконструювати замок XVI–XVII століття і в ньому зробити музейний комплекс, зокрема розмістити Краєзнавчий музей, Музей Димитрія Ростовського і Макарівську картинну галерею, яка набуде статусу Музею образотворчого мистецтва. Плюс там будуть ще інші будівлі: наприклад, оглядова і сторожова вежі, готель, ресторан. Це привабить туристів до Макарова, який має всі підстави стати духовною і мистецькою Меккою навіть тільки завдяки постаті Димитрія Ростовського.
Ще одна визначна подія — відзначили десять років Макарівської картинної галереї. На свято прибуло керівництво Київської організації Національної спілки художників України.
2014 рік я знову таки розпочав персональною виставкою в Музеї гетьманства.
У найближчих планах — створення парку садової скульптури в Макарові, фотоальбому Макарівщини.
— Кожен митець, як і кожна людина, вибирає свій шлях. Скажімо, дуже модний і популярний художник Нікас Сафронов часто має справу зі світовими можновладцями, королівськими сім’ями, пише портрети сановних осіб, знаменитих артистів. Таким чином він розкручує і своє ім’я. 
Ви ж затято зосередилися на провінційній Макарівщині. Що змушує Вас, аполітичного художника, будувати капличку, засновувати картинну галерею і ще й опікуватися нею, рятувати ставок у рідному селі, коли прорвало греблю?
— Нікаса Сафронова я взагалі не хотів би згадувати, бо все, що він робить, не є високим мистецтвом. Воно кон’юнктурно-комерційне. Він навіть художників на свою виставку пускав за гроші, чого не практикують ніде у світі (так, у Лувр я входив за посвідченням НСХУ).
Справді, у кожного художника свій шлях. Я теж пишу портрети знаних, але не сановних людей, більше того, моїх друзів, серед них — видатний український композитор зі світовим визнанням, лауреат Шевченківської премії Віктор Степурко, народний артист України Анатолій Паламаренко, також Шевченківський лауреат. Я планую писати не членів королівських сімей, а створити галерею портретів видатних макарівців. Макарівська земля не провінція хоча б тому, що народила такого православного світоча, як Данило Туптало (Димитрій Ростовський), вона багата на таланти, серед них — письменники Володимир Малик, Петро Сиченко, Микола Олійник, народний артист України Юрій Мажуга (Театр імені Лесі Українки), брати Гнатюки — Микола (народний артист України) і Анатолій (заслужений артист України).
До речі, письменники Петро Сиченко і Володимир Малик — мої троюрідні дядьки по материній лінії.
Між іншим, я був автором проектів пам’ятників — Миколі Олійнику в Бишеві, Петру Сиченку і Володимиру Малику у Новосілках.
Я не можу сказати, що пропадаю в селі, в провінції. Я є столичним художником, визнаним в Україні, мої роботи перебувають у сорока музеях країни і світу. Переглядаючи свої закордонні візи за останні двадцять років, я побачив, що провів в Європі п’ять років.
У літній час мене тягне в батьківську садибу. Окрім того що я там малюю, організовую пленери, я займаюся і громадською роботою (останні п’ятнадцять років). І, звичайно, мені все болить, і той ставок, що зник. У мене проходять літературно-мистецькі свята, приїжджають художники зо всієї України. Коли прорвало греблю, село залишилося без серця і краси — без ставка. Що художники малюватимуть, коли приїдуть?
— А чому односельці інертні?
— Я не можу сказати, що вони байдужі. Громада дуже зацікавлена, але ніхто з односельців не в силах чогось добитися. Мене просять як впливову людину, щоб я їздив і цим займався. Хоча передусім має бути діяльним голова села. А він не поспішає ініціювати розірвання договору з недобросовісним орендарем ставка. Справа застопорилася. Я поїхав до керівників району, кажу: «Ставок треба відновити». Один із заступників дивується: «Чого Ви їздите? Нащо воно Вам треба? Я телефонував голові, він відповідає, що в селі все нормально, спокійно, це тільки Марчук їздить, підбурює народ. Тож дайте мені ще людей, які підтвердять прагнення відремонтувати греблю». Я три дні мотався по селу, назбирав майже сто підписів і привіз в адміністрацію. Там: «О, тепер ми Вам віримо». Щоб вони краще вірили, громада надіслала письмове звернення до прокуратури.
Врешті почалися якісь зрушення: шляховики відновили в Козичанці міст. Але на пошкоджених опорах. Та ще й треба ремонтувати відбійники води. Через складну ситуацію в країні (всі рахунки в банках заблоковано, тож дорожні служби не можуть взятися за ремонт) ми з односельцями вирішили власним коштом довести до пуття міст, зробити шлюзи.
— Якийсь скептик-прагматик, певно, дорікає: «Цей Марчук розпорошується, витрачаючи сили і нерви на облаштування рідного села, на подаровану райцентру картинну галерею, на мистецькі свята в садибі Марчука, на проект «Макарівське історичне Замковище», на ювілейний альбом про Макарівщину, на герби та інше. Скільки він через це не написав картин. Краще б зачинився у майстерні і працював».
— Я постійно працюю творчо, все нормально. Коли я їздив по Європі впродовж 20 років зі своїми виставками, я звернув увагу на те, що в кожному селі є картинна галерея. І мені дуже захотілося, щоб і у нас так було, захотілося підняти культуру і духовність до такого рівня, як там.
Чому я? А хто це робитиме? Народний артист України Анатолій Паламаренко на сесії районної ради, коли ми презентували проект реконструкції Макарівського Замковища, сказав: «Шановні депутати, оце Марчук ходить. Йому що, більше за вас треба?» І прочитав слова Франка: «Ти, брате, любиш Русь, як хліб, як кусень сала, а я все гавкаю раз в раз, щоби вона не спала». Далі каже: «От і Марчук ходить, гавкає. Давайте якось гуртом. Я проведу благодійний концерт, зароблю якісь кошти. Марчук влаштує благодійний аукціон картин. Хтось зробить щось інше».
— Місцева влада підтримує?
— Як правило, з керівництвом району складаються доброзичливі ділові відносини починаючи ще з 1994 року. Біда тільки в тому, що чиновники часто міняються. Якщо ж у мене не складається щось у районі, я звертаюся до голови адміністрації Київської області, і він втручається в процес, і завжди успішно. Тож підтримують.
Але зустрічаються ниці людці. Наприклад, один недобрий чиновничок Майстренко заявив: «Доведіть мені своє авторське право на пам’ятник Димитрію Ростовському». Щоб таке мені сказати, автору проекту, який впродовж п’яти років цим переймався, треба мати дуже велике нахабство. Або запитав: «Що Ви зробили для Макарівського району?» Він так злостився після того, як я категорично відмовився вислужуватися перед ним, передусім у пресі. Доки матимемо таких продажних керманичів, доти не буде порядку в країні.
Довелося ставити його на місце. Оскільки я брав участь разом зі скульптором Володимиром Шолудьком у розробці форескізів, вони у мене і зберігаються. З ними я їздив до патріарха Філарета, отримав благословення. Невипадково пам’ятник створено в натуральну величину у мене в Козичанці. Однак завдяки підступам безсовісного невігласа-перебіжчика, який побував у всіх партіях — від комуністів до регіоналів, на відкритті пам’ятника моє ім’я навіть не було згадано, а патріарші нагороди прилипли до грудей місцевих князьків, які не хотіли встановлювати пам’ятну плиту. Це все одно що книжку випущено, а не позначено, хто її написав. На пам’ятній плиті карбують прізвища авторів (скульптора, художника і архітектора) і меценатів.
Я поїхав до Національної спілки художників України, де юрист сказав: «Яка проблема? Маєте відповідні документи, я видам довідку на авторство пам’ятника». Справедливість відновлено, плиту було встановлено. Чиновницьке свавілля простирається в усі сфери. Однак герби, галерея, пам’ятники залишаться нащадкам, а політики підуть у небуття.
— Нині в Україні підійнялася колосальна хвиля еміграції. Люди виїжджають, здебільшого молоді, енергійні, розумні. Ви їздили по Європі, певний час мешкали у Німеччині, Польщі. Є ім’я, репутація. Чому, маючи досвід іноземного життя, Ви перебуваєте у нашому бедламі?
— Зміни і нестабільність ми переживаємо всі роки незалежності. Я з дев’яностих років почав їздити по Європі і виставлявся у Кракові (там, до речі, маю квартиру), Варшаві, в багатьох містах Німеччини, а також в Австралії, Канаді, США. У Німеччині навіть були пропозиції залишитися жити, давали житло і майстерню. Там у мене відбулося п’ять виставок за дружньої підтримки боксерів Кличків.
Але як можна залишити Батьківщину, де могилки батьків, де батьківська садиба, де рідне село, де ти знаєш кожну стежку, де є коло друзів, знайомих, які тебе розуміють і підтримують? За кордоном мене страшенно мучила ностальгія, я не витримував.
— З якими музеями і галереями контактуєте? З якими знаними людьми дружите?
— Зі столичними музеями я не просто підтримую контакти, а творчо співпрацюю. Проводив багато виставок у Національному музеї Тараса Шевченка, Національному художньому музеї, Національному музеї історії та літератури, у Музеї гетьманства, Музеї Подолу, в Національному музеї історії України, Музеї Києва.
Спілкуюся з багатьма людьми, які належать до творчої еліти України, передусім з художниками, серед них — професори Микола Компанець, Василь Чебаник, Валентин Сергєєв.
У себе в майстерні я проводив літературні вечори, в яких брали участь письменники Петро Осадчук, Леонід Талалай, Олександр Кавуненко, Юрій Ковалів. У майстерні бувають співачка Ніна Матвієнко, директор Музею Івана Гончара Петро Гончар, художники Анатолій Буртовий, Володимир Щур, письменники Микола Славинський, Владислав Таранюк, Василь Довжик, Андрій Яремчук...
— Про що важливе насамкінець скажете?
— Хочеться жити в нормальній цивілізованій країні. Поїздивши країнами Європи, я побачив, як люди живуть. Хочеться, щоб ми вже врешті виборсались і набрали обертів. Безсумнівно, у нас одна дорога — в Євросоюз. Тоді ми матимемо демократичну країну, гідні умови життя.

Володимир КОСКІН 

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».