Наступна п’єса Петранюка «Де твої 17 років», присвячена пам’яті В. Висоцького, торкалася болючих проблем суспільства тих років. Автор, режисер і виконавець однієї з ролей отримав диплом на Міжнародному фестивалі у Кракові у 1990 році.
Низка постановок театру стала виразно виділятися у театральному житті Києва і України. У 1988 році стараннями Володимира Петранюка як лідера театр отримав статус професійного театрустудії.
Він пише або інсценізує всі п’єси, які є в репертуарі цього театру, є їх постановником і виступає як актор. Нове покоління театру, яке виховав В. Петранюк, є свідомим, патріотичним колективом, що під його орудою активно розбудовує театральне і суспільне життя столиці і країни. А такі вистави, як «У Києві, на Подолі, або Гдє ві сохнітє бєльйо?» є окрасою театральної афіші Києва.
Містерія «Вій», присвячена 200річчю Миколи Гоголя, відкриває нові таємниці народної філософії в пошуках добра. Вистава за п’єсою І. КарпенкаКарого «Сто тисяч» у модерновому прочитанні В. Петранюка під назвою «Лохотрон поукраїнськи» поєднує абсурд суспільної депресії з вічною мудрістю класики (ця робота отримала диплом на театральному фестивалі «Вересневі самоцвіти» в Кіровограді). Етапною роботою стала оригінальна вистава за власною п’єсою «Чорна рілля», присвячена героям визвольного руху в Україні.
Багато уваги приділяє Володимир Петранюк роботі театру з юним поколінням українців. Серія дитячих казок, що вийшли зпід пера Володимира Петранюка, а саме «Золотий пряник» і «Різдвяна подорож на Чумацький Шлях», віддзеркалює дитячу мрію про лицарство українського духу і перемогу над загарбниками на українській землі. Вистава «Принцеса Рися, або Казка про королівський годинник» — це історія про загублений час, а вистава «Снігурка Христинка і віртуальна троянда» — про дівчинку, яка загубилася в тенетах Інтернету.
Творчість Володимира Петранюка і колективу, яким він керує 30 років, десятки разів була відзначена дипломами на фестивалях в Україні і за її межами, а Володимир Петранюк як актор, поет, драматург, режисер і педагог і надалі є генератором мистецьких ідей і духовної активності на користь єдиної для Володимира Петранюка мети — добра України.
— Па­не Во­ло­ди­ми­ре, яки­ми ужин­ка­ми мо­же по­хва­ли­ти­ся Те­атр «Дзер­ка­ло»?
— Всупереч всім труднощам, які існують у нашій країні, Театр української традиції «Дзеркало» пережив нинішній сезон і це є головним здобутком. Наш театр дуже мало підтримуваний державою і кожен рік є роком випробувань. Натомість ми відсвяткували 30річчя. Наш театр почав свою діяльність у Чорнобильській зоні 18 травня 1986 року. І їздив туди дев’яносто разів.
А в цьому сезоні ми їздили в зону боїв на Донбасі, отаке коло: від Чорнобиля до АТО. На Схід України возили виставу «Блокпост Україна». Це перша у світі вистава про гібридну війну, присвячена особисто Василю Кіндрацькому — хлопцю, мужчині, вояку, який загинув на фронті.
Він допомагав готувати нам реквізит для нашої вистави. Там, на війні. Всіляке фронтове хламіття, осколки снарядів і мін, рури гранатометів, розбиті каски... Це він розшукував для нас між боями. А воював у Пісках. Готував, готував і... загинув. Отакий жах. Ми були недовго знайомі, я назавжди запам’ятав його веселе, завше позитивне обличчя.
Є така європейська практика: складати портрет країни з безлічі облич. Для мене обличчя Василя Кіндрацького складається з облич усіх загиблих на війні, яка ніяк не закінчується. Виступи в зоні АТО були для нас важливим і складним випробуванням, особливо для молодих актрис. Їхали прифронтовими дорогами, бува й вночі, і страшно було: а що далі станеться... Потім нам сказали: «Якби ви заїхали на територію так званої «Луганської республіки», то звідти могли б ніколи не повернутися». А навігатор не показував лінію розмежування.
Святійший Патріарх Філарет нагородив наших акторів медаллю «За жертовність і любов до України». Дізнавшись, що цією медаллю нагородили загиблих кіборгів, мені стало дещо соромно: може, я і недослужив. Але це є благословення від Патріарха, тож ми отримали аванс на все подальше життя.
— Роз­ка­жіть про спе­ци­фі­ку те­ат­ру.
— Наш театр увесь час на колесах, пересувний, як було колись. Напоготові стоїть автобус, я — водій, директор і актор. Сідаємо, їдемо туди, де ми потрібні. Можна сказати, що специфіка — в супердемократичності нашого театру, бо ми — театр для людей.
Мене запитують: «А що, бувають театри не для людей?» Ну, бувають театри для крутих персон. Наш театр — для звичайних українських людей, які за недорогі квитки можуть отримати цікаве видовище. Якщо треба, ми приїдемо до них, вони можуть приїхати до нас — у Дніпровський район Києва, де міститься наша база. Цей район заслуговує мати свій театр, ми працюємо на культуру відвідування театру.
— А в чо­му по­ля­гає своє­рід­ність ре­пер­ту­ару?
— Українська традиція, Бог і Україна понад усе. От і вся своєрідність. Це є пробником того репертуару, який ми робимо, тобто кожна вистава перевіряється гаслом: «Бог і Україна понад усе». І це у нас здавна, виникло не на хвилі Майдану, хоч, ясно, ми всі на Майдані були і маємо вистави, присвячені Майдану.
У нас відбулася реінкарнація: десять років тому ми наново відкрилися в Дніпровському районі міста Києва, з майже новим складом. Більшості акторів — до 30 років, і лише три члени колективу — інженер, головний бухгалтер (колишня актриса) і я — працюють у театрі по 30 років.
— Хто Ва­ша ав­ту­ра?
— Тарас Шевченко, КарпенкоКарий, Микола Гоголь, Михайло Зощенко, я, Борис Гуменюк — письменник, який неодноразово воював у зоні АТО, а також Антуан де Сент Екзюпері. Вони всі дуже різні!
— От Ви ка­же­те, що з ви­ста­ва­ми бу­ли в Чор­но­би­лі, на Май­да­ні, в зо­ні АТО, тож має бу­ти су­час­ний ма­те­рі­ал.
— Поясню. «Сон» («У кожного своя доля і свій шлях широкий») Шевченка ставив режисер Дмитро Сторчоус. У цей час розстріляли Небесну сотню. То до кого мусило бути адресовано? Кому присвячено? Небесній сотні. Так і вийшло.
Загалом із Шевченкового «Сна» вийшов Майдан. Дими і постріли Майдану, обличчя загиблого Сергія Нігояна, повзучі «беркути» на схилах біля колишнього Жовтневого палацу, катівні НКВС демонструються в кінокадрах, і лунає чистий текст Шевченка без ніяких додатків. «Сон» абсолютно лягає на душі, молодець головний режисер Сторчоус, він заздалегідь відчув подих часу. Нашої потребою було бути на Майдані, ми там ходили з прапорами, носили із собою театральний барабанище і лупили по ньому.
— Які ви­ста­ви вва­жа­єте зна­ко­ви­ми?
— Кожна наступна — знакова. Наприклад, я поставив виставу «Полусмак останнього кохання», в якій граю Шевченка, це для мене суперзнакове, йдеться про останню любов Шевченка до Лукерії Полусмак (її грає актриса Ліана КнигницькаМарковська). Ця вистава важлива для мене як для виконавця (спочатку я актор, а директором став потім).
Далі з’явився «Сон», в якому теж Шевченка граю. Згодом з’явилася вистава «Блокпост Україна». А колись, 30 років тому, був спектакль «Полум’яні автографи» — про чорнобильських пожежників. Я навіть не можу їх відокремити, зазначити, який із них більш знаковий.
У театрі поза межами гарячого струменя часу, можливо, перебувають казки для дітей. Проте не всі. У Маленького принца двоголовий змій викрадає світло. Це ж ясно про що. Правда, символи краще розуміють батьки, вони дітям розтлумачують...
— Скіль­ки ни­ні в ре­пер­ту­арі «Дзер­ка­ла» ви­став?
— Понад десяток. До речі, моєю улюбленою виставою ще є «Вій» за Гоголем. Та виконавиці ролі панночки Олени МазуренкоСторчоус не стало на цьому світі, і тому ми не граємо «Вія». Це була перша велика вистава за десятиріччя оновленого театру, може, колись буду відновлювати її, поки що біль гальмує.
— На ко­го в ко­лек­ти­ві спи­ра­єте­ся? Без ко­го не мис­ли­те тру­пу?
— А не мислю без будького, тому що у нас настільки невеликий колектив, що варто одному піти і все розвалюється.
Загалом колектив складається з 16 осіб, але з усіма працівниками, а от акторів — десятеро плюс двоє запрошених. Нашу трупу порівняв би з цирковими акробатами, які тримають знизу доверху піраміду. І кого можна прибрати? Це як доміно. Витягнеш одного, все розвалиться. І тому ми мусимо один за одного відповідати.
Наші артисти з усіх усюд України. З ІваноФранківщини, Києва, Ніжина, Полтави, Коломиї. Головний режисер Сторчоус — козацького роду, але народився, виріс, учився в Сімферополі в українській гімназії, зараз переймається за своїх учителів, бо непросто людям, які несли там українськість.
От ми святкували 30річчя театру і зауважили: актори всі дуже різні, але їх об’єднує те, що вони молоді, максимум тридцять років.
Принагідно зазначу, що у моєму житті є три опори — церква, жінка і книжки.
— А хто Ва­ша дру­жи­на?
— Ірина Карпова. Актриса нашого театру, яка зараз у зв’язку з виробничою необхідністю працює ще й головним бухгалтером. У нас УСІ роблять УСЕ.
А театр організував я з моїм братом Віталієм Петранюком. Він два роки тому помер від тяжкої онкології, молодший за мене на п’ять років. Це — Чорнобиль... Ми дев’яносто поїздок туди зробили, от він перший і пішов.
Ми були нерозривним тандемом. Брат у Кракові помер. Віталій був актором, композитором і технарем. Польський діяч Януш Ліповецький, власник звукозаписуючої студії, на 20річчя нашої творчої діяльності видав антологію — 10 дисків пісень Театру «Дзеркало», які досі є на польському ринку.
— Як ко­ра­бель на­звеш, так він і по­пли­ве. Чо­му те­атр на­зи­ває­ть­ся «Дзер­ка­ло»? Якою мі­рою ця на­зва спів­звуч­на з тим, що всі ви ро­би­те?
— На початках була назва «Червоний барабан», ми були агітаційним театром. 1986 року в Чорнобилі стали «Дзеркалом». Виходили з таких сенсів, що треба взяти назву, яку не треба буде міняти через зміну політичних декорацій у країні. І для цього «Дзеркало» найбільш прийнятне.
— Га­даю, що ни­ні на­зва «Чер­во­ний ба­ра­бан» ви­кли­ка­ла б не­втіш­ні асо­ці­ації і під­па­ла б під де­ко­му­ні­за­цію.
— Я колись був теж незручний, як і нині, ставив вистави гострі, вважав, що цей барабан мусить будити суспільство, яке заснуло і забуло про ідеали романтичної революції. Тепер я теж незручний, але інший. Чорнобиль прискорив розвал СРСР і зміну нашої назви. І більшість наших вистав піддані новим редакціям.
От ми граємо виставу за п’єсою «Сто тисяч» КарпенкаКарого, у нашій редакції вона називається «Лохотрон поукраїнськи». Кожна картина відкривається фейковими новинами. Тож це є дзеркалом до певної міри.
— Тоб­то що­ра­зу під­сві­жує­ть­ся текст.
— Авжеж. Із затемнення з’являється кореспондентка в навушниках, каже: «Сьогодні 3 червня 2016 року, ви слухаєте фейкові новини». І починає глядачів будоражити.
— Тож Ви ре­тель­но від­сте­жу­єте, що від­бу­ває­ть­ся в кра­їні.
— Звісно, готуємося перед виставою, звісно, стежимо. Сьогодні, наприклад, ви будете дивитися одну з найстаріших наших вистав «У Києві, на Подолі, або Гдє ві сохнітє бельйо?». Вона так закорінилася в нашому репертуарі, що, думаю, поки ми живі, нікуди не дінеться. Тому що вистава весь час актуальна, розповідає про подільське подвір’я у післявоєнні роки, де живуть єврейська і українська родини. Старші сваряться, а молоді любляться, бо молодим нецікаві якісь там комплекси, нашаровані часом і історією, молоді хочуть тішитися життямщастям, і в цьому є певна правда, хай неповна, це комедія, легкий жанр.
До речі, вся наша творча молодь ідеологізована в українському напрямку, ми вітаємося «Слава Україні!» — «Героям слава!», на Великдень кажемо: «Христос воскрес!» — «Воістину воскрес!», на Різдво відповідно вітаємося. Всі патріотичні, національно свідомі люди.
Між іншим, я — голова Конгресу українських націоналістів Дніпровського району міста Києва, і не бачу зараз іншого розв’язання українських проблем, як тільки через ідеологію націоналізму (любові до рідного і поваги до чужого). Людина непатріотична, неукраїнець за духом не буде за мою Україну вмирати. Хоча поряд з українцями померли за Україну вірменин Сергій Нігоян і білорус Михайло Жизневський. Виняток підтверджує правило. Вони теж українці. Вже.
Колись було поставлено завдання створити історичну єдність — «совєцький народ». Явище зрадництва з тих часів тягнеться і постулат, що «все скрізь моє, ніхто ні за що не відповідає...» Коли людина не зорієнтована, ким вона є, не ідентифікує себе як українця або громадянина України, тоді маємо біду.
От Джамала виграла конкурс Євробачення, вона — громадянка України, відчуває себе українкою і татаркою, і тому ми співали гімн «Ще не вмерла Україна», зустрічаючи її. Це — приклад того, як мусить бути. До речі, у нас у Конгресі націоналістів є татари з Криму, які стоять з нашими прапорами на заходах.
— Як дра­ма­тург за яки­ми кри­те­рі­ями під­би­ра­єте ма­те­рі­ал для но­вих п’єс?
— Український театр має будувати Україну. Зараз пишу про Мазепу п’єсу «Мотря і кубок Грааля», акцентую на коханні. У мене є вистави про Тараса Шевченка і Степана Бандеру. У Львові сказали: «У нас стоїть бронзовий Бандера, а Петранюк привіз живого». Сприймали дуже добре, мені це дорого. Вистава «Чорна рілля. Любов і смерть Степана Бандери» шість разів по телебаченню пройшла, до речі, за Януковича.
— Чим гріє день зав­траш­ній? Які пла­ни? Що да­лі?
— Сезон закінчимо казкою «Маленький принц». Мене тішить, що я зможу попрацювати у своєму саду, що в 100 кілометрах від Києва. Треба дописати п’єсу про Мазепу. Виставою про нього хочу почати новий сезон, розповісти про глибинні риси Мазепи не як гетьмана, а як людини, бо він — суперечлива для широкого загалу постать. Хоча і шабля мусить бути, звісно, але серце — важливіше. Серце керує шаблею, а не навпаки. Втім, у Мазепи віршик є: «Ми через шаблю маємо своє право», написаний польською мовою. Чому польською? Бо він був пажем при дворі короля Яна Казимира.
Тож шаблі гостримо, будуть бої на шаблях, буде любов до крові... Я сподіваюсь, вистава вийде колоритна, романтична, в такому дусі, власне, яким був Мазепа в молодості і старості, а він завжди був алогічний, романтичний, потужний, самовпевнений. Я буду його грати. І хай мені допоможе Бог і Україна!

Володимир КОСКІН, фото автора