Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Субота Серпень 15, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 20 Травень 2016 11:29

Віктор Грабовський: воскреснути душею і – звучати!

Rate this item
(0 votes)

Наш спів­роз­мов­ник — пись­мен­ник (по­ет, кри­тик, пе­ре­кла­дач, сце­на­рист, ро­ма­ніст, пуб­лі­цист) Вік­тор Гра­бов­ський. Еру­дит, ве­ли­кий пат­рі­от Ук­раї­ни, щи­ра й доб­ра ду­ша, він вра­жає своєю від­кри­тіс­тю, без­по­се­ред­ні­стю, не­бай­ду­жіс­тю, ве­ли­кою лю­бо­в’ю до сві­ту, лю­дей, а пе­ред­усім — до рід­ної зем­лі. Пев­но, то­му він по­лі­тич­но і со­ці­аль­но гос­тро за­то­че­ний, пуб­лі­цис­тич­ний, що і спря­му­ва­ло на­шу бе­сі­ду у від­по­від­не рі­чи­ще.

— Вік­то­ре Ни­ка­но­ро­ви­чу, які впли­ви на Ва­ше жит­тя і твор­чість вва­жа­єте най­ва­го­мі­ши­ми?
— Якщо Ваша ласка, почнемо з того, що 1956й став не тільки доленосним роком у житті нашого народу, але й змусив одного з кращих диткорів республіканської піонерської газети «Зірка» (так вчинила редакція, опублікувавши мій портрет поряд із парсунами майбутніх українських письменників — це дивовижно симпатичні Василь Латанський і Микола Хижняк) уважніше, себто відповідальніше, поставитися до своїх дитячих першотворів.

До того ж сільського школяра чи не на кожному кроці лише про це й розпитували: «А про що ти напишеш тепер? А про нас не забудеш?!» Ось і довелося... писати.
Але якщо перейти на серйозніший лад, то саме зустріч із його святістю кардиналом Каролем Войтилою — через юнацьке десятиліття! — й визначила чіткіше наступні «віхи творчості», якщо можна так висловитися. Тим паче що, до прикладу, гостини у Михайла Шолохова (ще через кільканадцять літ) належать уже до цілком іншого, таки ж давненько сформованого періоду творчості... Докладніше про це розповідає моя книга спогадів «Привороття...», що вийшла торік у видавництві «Гражда».
— Хто є для Вас ав­то­ри­те­том ни­ні? Мож­ли­во, хтось із кла­си­ків?..
— БогданІгор Антонич, Володимир Маяковський попри всі його ПП (політичні промахи), як і подолянин Володимир Свідзинський, були й залишаються для мене найприкметнішими поетами ХХ століття.
Проте «рівнятися на них» у жодному разі не означає уподібнюватися... Рівнятися на когось у літературі — це бути настільки ж відданим щирості та якості естетичного слововиразу суто людських почувань. Адже йдеться все ж таки про належний рівень мистецького мовлення! Слава Богу, в нашій Україні чимало справжніх поетів... Є на кого рівнятися.
Зпоміж літератури зарубіжної, окрім неймовірно близького душевно Федеріко Гарсія Лорки, чомусь ніхто з видатних поетів не привабив особливо ні юнацької, ані зрілої моєї уваги... Зате цікавих прозаїків, зокрема латиноамериканських, там достатньо! Всіх і не перелічу. Та й чи потрібно?! До того ж вони не тільки надто неоднорідні, але й досить, гадаю, добре відомі нашому загалу з майстерних перекладів.
— Які свої книж­ки вва­жа­єте етап­ни­ми (з ог­ля­ду на те, що Ви прой­шли шлях від ін­тим­ної лі­ри­ки до тво­рів гро­ма­дян­сько­го зву­чан­ня)?
— Книжка лірики «Вербна неділя» (1965 р.), що була прообразом «Конарів» (1983 р), хоча й не прийшла до читача своєчасно, проте не могла не стати етапною... Взагалі вважаю, що коли перша книжка — тільки проба пера, то нічого путнього від автора не дочекаємось. Адже література — саме той кін, на котрий виходимо — кожен зі своєю, притаманною лиш йому роллю...
Тому вважаю дуже нещасним кожного «писучого» діяча, котрий очікує на прихильного до себе суфлера... Хіба задля несусвітньої обивательської мішури чи для невідомо якої показухи дається нам життя?! Особливо творче?! Тож його потрібно прожити на одному подиху! Навіть якщо несприятливі обставини досить міцно триматимуть за горло...
До речі, вважаю, що справжня інтимна лірика неможлива без належного, хоча й цілком відмінної тональності, громадянського звучання... І хіба найвищі взірці світової поезії не потверджують цієї тези?
— Чо­го б Ви хо­ті­ли на­вчи­ти сво­го чи­та­ча і чи є у Вас уза­га­лі та­ка ме­та? Від­чу­ва­єте пев­ну від­по­ві­даль­ність за влас­ні тво­ри?
— Саме до того, про що тількино, гадаю, досить відповідально сказав, і намагаюся прилучити свого — не тільки уявного! — співрозмовника... Українське поетичне слово (казка, легенда, пісня) взагалі покликане навчати народ пізнавати красу життя й довкілля так само, як і красу героїчного вчинку. Задля того й існують у народі його власні — усні! — університети... Тож, мабуть, саме тому і маємо найбагатший у світі пісенний фольклор. На який, до речі, часто посилаємось як на найвідповідальніший документ!
Отож і моє слово зобов’язане — відповідно до своєї природи — певним чином запалити, прилучити читача до краси живого, відповідального й цілеспрямованого мислення, а отже, й осмислення та мистецького відтворення подій та явищ.
А якщо цього емоційносмислового заряду твори не матимуть, то навіщо тоді писати?! Задля чого «марати папір»?!! Відповідальність, як і точність мислення, — основа справжньої творчості. Це — аксіома. Щоправда, не всі приймають її...
— Як би Ви са­мі ви­зна­чи­ли фі­ло­соф­ський на­прям ос­нов­них сво­їх тво­рів?
— Дозвольте відповісти рядком із вірша: «Я тим завдячую судьбі, що був Красі за оборонця...» (Не помиліться: Краса у цьому вірші — з великої літери.) Або ще й такими словами з моєї ранньої поезії: «Воскреснути душею і — звучати!» Стою на цьому естетичному постулаті й у прозі — намагаюся відтворити красу людських стосунків, що відбуває реальні життєві випробування, не піддаючись ані жодним, найприкрішим обставинам... Оце й уся філософія. Іншої просто не сприймаю...
— По­бу­тує дум­ка, що справж­ній лі­те­ра­тор по­ви­нен бу­ти не­за­до­во­ле­ний сво­їми кни­га­ми. Він має по­стій­но бра­ти но­ву ви­со­ту, що­ра­зу по­чи­на­ючи з ну­ля. Чи по­го­джу­єте­ся Ви з цим? Чи за­до­во­ле­ні Ви сво­їми кни­га­ми?
— Звичайно, погоджуюсь. Але коли вартісний роман можна вивершити за кілька місяців — усе залежить од задуму й динаміки розвитку сюжету, то спогади потребують років... Оскільки справа не тільки в точності оцінок тих чи тих подій, доленосних явищ, але й у твоєму ставленні до них! А за тим особистим ставленням — об’єктивні події, завжди конкретні люди... І тим уважніший маєш бути, якщо тих, про кого згадуєш, уже нема...
Перший мій романсимфонія «Ніхто не живе для себе» писався довго й тяжко... А світ побачив, як автор десь уже поскаржився, аж через десять років після того, як народився! Проте я задоволений ним. І залюбки перечитую цей твір... Адже там лишень одних авторських візійгіпотез на цілий гурт науковців! Починаючи від автора «Слова...» й закінчуючи «темними місцями» у літописах.
Але ж хотілося, відкриюся, аби критика назвала цей роман героїчною симфонією... Що було, те було! Однак залишилося тільки відчуття справно виконаної роботи. І це не може не втішати.
Героїня мого наступного роману відходить у кращий світ зі словами: «Та живи гідно!» Сказані вони юній українці, кинутій злочинцями під товарний поїзд, але врятованій саме завдяки самопожертві героїні роману — журналістки Олесі Ребрик...
І так уже мало статися, що завершувався роман у дні голодування студентів, які внаслідок відомих подій у Верховній Зраді вийшли до Українського дому захищати державну мову... І потрапив у поле зору допитливої юні, у студентські руки (видала його «Могилянка») 2013 року, ставши, за твердженням деяких прихильників романіста Грабовського, сценарієм Революції Гідності. Так це чи ні — судити читачам, а також українській історії. Але, гадаю, в жодному разі не мені. Проте й підстави бути незадоволеним ніби нема...
— Іс­нує дум­ка, що пись­мен­ник по­ви­нен орі­єн­ту­ва­ти­ся на чи­та­ча, бо са­ме для ньо­го він пи­ше. Зреш­тою, ли­ше та­ким чи­ном і мож­на сьо­го­дні за­ро­би­ти на пись­мен­ниц­тві... Як Ви ста­ви­те­ся до та­кої ко­мер­ці­алі­за­ції лі­те­ра­ту­ри?
— Звичайно, кожен літератор над усе бажає мати вдячного співрозмовника! Правда й те, що саме для нього пишу, саме до нього звертаюся... Але якщо його, такого вимріяного, нема?! Що ж, відтак мені залишається бодай надія на дітей небіжчика... Адже мусить народитися в Україні народ, над усе спраглий краси людської душі?! Обов’язково мусить! Отож і пишу не задля заробітку, а саме для цього — нашого — народу.
— Але ж у су­час­ній лі­те­ра­ту­рі і за­га­лом мис­тец­тві спос­те­рі­гає­ть­ся по­жи­ран­ня ма­со­вою куль­ту­рою ви­со­ко­го мис­тец­тва!.. Це ми ба­чи­мо на при­кла­ді за­хід­них лі­те­ра­тур, у яких до­мі­ну­ють роз­ва­жаль­ні жан­ри. Схо­же, це че­кає і нас... Як про­ти­стоя­ти екс­пан­сії ма­со­вої куль­ту­ри?
— Віктор Грабовський може лиш те, що він може... А може письменник, на жаль, надто мало. Проте гроно письменників, навіть «шопта», як запевняв незабутній Василь Стус, переконаних у цивілізаційних вартостях національної культури, може набагато більше...
Тож якщо теперішня Українська держава не подбає про власну безпеку, істинні національні інтереси, доведеться подбати про своє майбутнє нашому народу. Саме у його можливості вірю беззаперечно. Адже народ український неодноразово доводив це не тільки минулого століття, але й сьогодні... Тим паче що юнь, яка дорослішає на очах, уже відчула свою духовну перевагу перед ворогами. Переконаний: денаціоналізація молодій Україні не загрожує. Вона вже знає, що економіка процвітає лише в культурних країнах.
— Чи вба­чає пись­мен­ник Вік­тор Гра­бов­ський у сво­їй твор­чо­сті мі­сію ду­хов­но­го по­ря­тун­ку ци­ві­лі­за­ції?
— Але ж недарма сказано давнимдавно: порятуй себе самого і вже цим урятуєш людство. Якщо письменник (музикант, скульптор, художник тощо) не має перед собою справді високої мети, ідеалу, то заради чого він працює?! Або заради грошей, або задля власного марнославства...
Тому, гадаю, про те, про що Ви запитуєте, добродію, мають говорити мої твори, а не я. Письменник може щось пояснювати, коментувати — не більше... Тим паче що найпримітивніших різновидів, як і сталкерів усілякої псевдотворчості, на жаль, у нас вистачає. Не відбиватимемо чужого хліба...
Проте вкрай необхідне докорінне переосмислення ролі в нашому та світовому бутті української України. Дбаючи про національні інтереси, маємо передусім усвідомити, що Росія постійно паразитувала не тільки на здобутках української культури, а й на зросійщенні наших національних талантів.
Хіба перевага українських прізвищ на її державних посадах — не життєва реальність? Українська держава мусить, нарешті, усвідомити й те, скільки території, корисних копалин і живих українських душ одібрала та відбирає досі у нас Росія.
Або візьмемо хоча б і той незаперечний факт, що — геологічно! — Крим та Черкащина становлять одну земну цілість, знану древніми еллінами під географічною назвою Гіллея. Науковцям відомо про це давно... Тож мусимо просто збагнути: терени від Дунаю до Дону справіку були заселені саме нашим родом. Як можна його цуратися?! Зрештою, поруч із греками, караїмами і татарами українці ще у ХVII столітті вважалися переважною більшістю кримського населення! Досить переглянути його тодішній перепис...
Але тільки через те, що чверть століття тому малодержавними «малоросійськими» політиками півострів було віддано на поталу імперському шовінізму, безсоромно позбавивши тим самим кримських українців надбань української культури, апологети «рускаязичнава бальшінства», розрісшись на кістках предків українців і татар, нині вважають: «Україна ваабщє здєсь ні прі чом!» Отож бо й воно...
Наші державці тільки на словах, аби не стати посміховищем у політичному світі, твердять про повернення Україні Криму... Бо ніщо не повертається просто так, тим паче якщо держава глуха до своїх національних інтересів. Не тільки стосовно культури, але й щодо економіки... Адже хіба наша держава — хоча б умовно! — дбала колись про культурні потреби українців Донецького регіону?! А про потреби десятків мільйонів українців у всьому світі?!! Хіба наші технократи усвідомлюють цей фантастичний потенціал?!!
З іншого боку, без переосмислення занедбаних моральних основ ми таки не виживемо... Армагеддон уже завершується, але ми й досі очікуємо його! На наших очах підсумовується і, врештірешт, висловлюється — для того, хто прагне бачити й чути,— вся передісторія та вся історія людства, від часу його походження й до наших днів.
Проте, гадаючи, що перебуваємо «на повороті історії», ми очікуємо тільки дива... Але ж і його, своє диво, мусимо творити власними руками й серцями! Не сподіваючись на милість ворога.
До речі, ще митрополит Іларіон, видатний громадський і релігійний діяч Іван Огієнко, перекладаючи Святе Письмо, звернув увагу на те, що російськомовний текст абсолютно відмінний від оригіналу! Дозвольте зацитувати хоча б ось такі рядки з Книги Естер (Есфір) 1:22: «Щоб кожен чоловік був паном у своєму домі й говорив мовою свого народу». Це надзвичайно важливе для поневолених народів Росії місце св. Синод подає у такій сатанинській редакції: «Да будет страх им в жилищах их...»
Мабуть, саме в отаких вельми конкретних випадках і слід народу робити кардинальні висновки... Проте хіба щось подібне можливе без активної допомоги Послушників Слова?! Хоча українська література ніби й не пасе задніх у переосмисленні основи основ...
— Як га­да­єте, Вік­то­ре Ни­ка­но­ро­ви­чу, су­час­ним прос­тим укра­їн­цям по­тріб­ні су­час­ні ук­ра­їн­ські пись­мен­ни­ки? На­скіль­ки ці дві ка­те­го­рії на­се­лен­ня пе­ре­ти­наю­ть­ся?
— На жаль, мабуть, потрібні не всі... Та й «польові» стежки до читача у кожного письменника свої. Такий час! Адже, як щодня переконуємося, держава наша зовсім, аніскілечки не зацікавлена в тому, щоб українськомовний читач мав щось до вибору...
Якщо у будьякій європейській столиці книгарень більше, ніж у всій Україні, то про які такі «європейські пріоритети» може йтися?! Проблема затаїлася в тому, що «рідний» український чиновник жодного поняття не має не тільки про скарби національної культури та свою роль у їхньому збереженніпримноженні, а й про належний рівень культури взагалі.
До того ж як лаяли все життя (ще й тридцять років тому!) кінорежисерів, письменників та митців народної творчості за «шароварщину», так само лають і тепер! Навіть не змінюючи інтонації!!!
Отже, так само не помінялися ні критерії, ані смаки наших високопосадовців?! І Революція Гідності не зачепила ні їхніх душ, ані мізків... Оце ж і є достеменна деградація національної культури на державному рівні.
— А як Ви ста­ви­те­ся до по­нят­тя «до­ля»?
— З повагою. Доля не обмане й не обмине письменника, якщо він її не зрадить. Оцього нам і потрібно вчитися найбільше — відповідальної вірності обраному шляху. Можна творити різними мовами й на різних континентах, але нікому не дозволено зраджувати Господові своєму, совісті та заповітам народних Героїв. Особливо — Героям Небесної сотні. Отже — як не скореній обставинами Україні, так і культурі.
Таким чином, як бачите, усе ґрунтується на тій самій авторській, суто мистецькій відповідальності. Тож не занечищуймо своїх душ, не покидаймо наше слово напризволяще...
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».