— Па­не Во­ло­ди­ми­ре, звід­ки бе­ре Ваш по­ча­ток?
— Я — корінний харків’янин. Маючи подвійну вищу освіту і досвід, став проректором з навчальної роботи рідного подвійного вишу: Харківської консерваторії і театрального інституту. Паралельно став головним режисером Харківського театру опери та балету. Там пропрацював 22 роки безперервно, це — рідкісне явище, попередники затримувалися на дватри роки.
Всі регалії отримав у Харкові, зокрема звання професора і народного артиста. А в Києві застряг випадково.
— За яких та­ких об­ста­вин?
— Приїхав у справах до столиці. На той час міністром культури був мій колега, вихованець Харківської консерваторії Дмитро Остапенко, який перед тим два роки очолював Національну філармонію України. Вона на той час мала потріскані стіни, обвалену в деяких місцях стелю. Ще сталася технічна аварія. Тож усі колективи вивели, вони працювали на виїздах.
У 1995 році розпочалася генеральна реконструкція і реставрація. А в червні 1996го відбулася моя зустріч з Остапенком, сталася коротка розмова. «Друже, треба негайно переїжджати до Києва». — «Чому?» — «Оскільки я очолюю міністерство, вже не можу щодня контролювати реконструкцію філармонії».
А я на той час уже мав досвід будівництва нового приміщення Харківської опери. У підсумку довелося рвати з Харковом. Треба було завершити капітальний ремонт філармонії і потім дати будівлі новий імпульс творчого життя, бо за десять років мовчання філармонія втратила коло прихильників.
Отже, в рамках реконструкції було встановлено сучасне інженерне обладнання, а саме: пульт режисерського управління, новітня звукозаписувальна апаратура, службова телекомунікаційна система, обладнання для постановчого освітлення та механізації сцени тощо.
— Ор­ган то­ді ж ус­та­но­ви­ли?
— Так. Майже 100 років органа у філармонії не було. Тож увесь органний сегмент музичної творчості був недоступний. Виникла ідея встановити орган на другому поверсі на балконі. Ми зв’язалися зі швейцарською фірмою «Шпет», яка спеціалізується на виготовленні найрізноманітніших органів — від храмових до кабінетних. За три місяці майстри встановили і налаштували чудовий орган (у 1996 році). Відтоді ми розширили поле творчої діяльності.
То була велика подія для держави — відродження історичної будівлі й унікальної акустичної концертної зали. Акустика у філармонії напрочуд хороша, дитина може співати позаду сцени, а в останніх рядах зали добре чути.
— Які тут сек­ре­ти?
— Головним завданням було зберегти акустику. Коли мені почали пропонувати нові люстри, багатіші, я відмовився. Буде більше скла, звук стане з присмаком скляної тембральності. Пропонували поставити нові крісла, оббиті оксамитом, з дорогоцінних порід дерев, — теж відмовився. Бо наші старенькі крісла вже були випробувані на акустичний баланс.
Після ремонту майже тиждень працювали фахівці з акустики. Прострілювали в різних напрямках залу, їхня апаратура фіксувала динаміку коливань. З’ясувалося, що завдяки реконструкції акустичні якості Колонної зали ще й поліпшилися.
— За ра­ху­нок чо­го?
— Зокрема, за рахунок дерев’яної обшивки органа. Та найголовніше, по периметру залу на першому поверсі височіть 36 колон. І нагорі є 36 маленьких колон. У тих колонах сховані висвердлені стовбури смерек. Коли по колоні стукаєш, вона відлунює, віддзвонює, як дека гітари чи віолончелі.
— Ви­хо­дить, то — ко­ло­ни-ре­зо­на­то­ри.
— Саме так. Огорнута штучним мармуром кожна із 72 колон, вібруючи, збагачує благородними обертонами звук, який лунає зі сцени, тому цю залу так полюбляють музиканти і вокалісти з різних країн.
1 грудня 1996 року ми дали концерт для будівельників, які вклали багато сил, вміння, душі. А вже через день відбувся перший концерт для всіх. Це було загальне свято для міста.
Перші сезони після відкриття ми працювали з 1 вересня до 30 червня, потім була відпустка, деякі колективи їхали на гастролі за кордон. Десь два з половиною місяці філармонія не функціонувала. А від людей не було відбою. Тож через запит суспільний почали влаштовувати у серпні фестивалі «Серпневі промені», складені з найпопулярніших творів для оркестрів і хорів.
Схожий фестиваль організовуємо щорічно і в травні. Зазвичай із приходом тепла багато людей від’їжджають на дачі із садочками і городиками, тож спадала активність відвідування. У піку цьому ми стали робити десятиденне свято «Літні музичні промені», цим підігріваючи цікавість людей.
За відсутності постійного прихистку для творчості рівень виконавської трупи дещо упав. Тож треба було повернути у відновлену чарівну будівлю видатних майстрів. А коли виступав Святослав Ріхтер, на його концерти доводилося викликати кінну міліцію, щоб вгамувати ажіотаж публіки. Тут грали Леонід Коган, Давид Ойстрах, Еміль Гілєльс, Володимир Крайнєв, Наталя Гутман, загалом багато найвидатніших майстрів. Ми повернули їх у цей дім і дали можливість спілкуватися з шанувальниками.
У нас є відділ шкільних абонементів, ми охоплюємо більше 100 шкіл, куди за певним графіком посилаємо концертні бригади, вони дають уроки музики в залах, з ними обов’язково їде лектор, який розповідає про музичну творчість, знайомить з авторами і виконавцями. Не всі стануть прихильниками класичної і сучасної академічної музики, але певна частка дітей обов’язково приросте, з них виростають майбутні Стеценки і Станковичі.
Це — важлива робота, яку нині ідеологічний сектор держави не виконує. Ми заповнюємо цю прогалину. Більше того, роботою на сцені Колонного залу, в шкільних закладах і на інших концертних майданчиках, зокрема в селах, ми протиставляємо справжнє музичне мистецтво тій попсі, яка панує нині у кожній хаті і в концертних залах. Переконаний, що певна частина дітей, молоді, дорослих робить свій вибір на користь високого і вічного.
— Ви по­ли­ши­ли по­за кад­ром труд­но­щі, які іно­ді до­во­дять до ска­зу. Що за­ва­жає пра­цю­ва­ти?
— Статус «національна» означає, що філармонія є загальнодержавною цінністю, але мало хто знає, що вона не є бюджетною установою. Бюджет забезпечує нам тільки гроші на зарплату працівників. А от на світло, тепло, воду, рекламу, телефони, на запрошення майстрів із зарубіжжя ми мусимо заробляти самі.
Це одна з перешкод, яку доводиться долати впродовж всього періоду існування філармонії. Друга суттєва перешкода — гальмування прогресу нашої держави. На керівних посадах здебільшого трапляються люди некомпетентні, які не розуміють значення культури, мимохіть згадується фраза Геббельса: «При слові «культура» мені хочеться схопити пістолет». Були й такі. Тому отримати якусь підтримку надзвичайно важко.
Ось показовий факт. Коли я очолив філармонію, з’ясував, що у ній, хоч як дивно, немає свого симфонічного оркестра. Оголосили конкурс. Я домовився з провідними професорами консерваторії, вони увійшли до складу журі. Набрали склад оркестру. З моєї ініціативи запросили на посаду головного диригента молодого Миколу Дядюру. Він виправдав себе як художній керівник, як митець на сто з гаком відсотків.
Уже через два роки симфонічний оркестр почав їздити в країни Європи і далекі держави, набув високого авторитету, був бажаний будьде. І це при тому, що колектив не мав якісних інструментів, грали на «своєму». Я звернувся з листом до президента Леоніда Кучми. Той наклав резолюцію: «Кабінету Міністрів. Прошу знайти рішення». Результат — нуль.
Знову пишу листа. Цього разу Мінкульт дав відповідь: «Не можемо виділити 2 млн 100 тисяч гривень на одну філармонію, у нас галузь біднувата. Давайте на чотири квартали розіб’ємо». Будь ласка. Три квартали минули. Анічого!
І коли в моєму кабінеті опинився посол Японії, я йому дещо пояснив. Ви не повірите, минуло неповних три місяці, я вхожу в кабінет, а з факсу вилізає папірець: «Вельмишановний пане генеральний директор, маємо честь привітати вас з ухваленням рішення японського уряду про виділення культурного гранту для придбання музичних інструментів на загальну суму 9 млн 400 тис. японських єн, що дорівнює сумі 500 тисяч доларів». Це було свято.
Потім із Кабінету Міністрів пішли гінці до нас: поділіться часткою... Я прикинувся дурником: «Що я вам можу віддати з того гранту, коли він виділений під конкретний перелік інструментів? Я віддам тромбон за п’ять тисяч доларів чи фагот за десять тисяч, а потім прийде КРУ і запитає: «А де вони?» Хто відповідатиме?» Відбився від тих ходоків.
Реноме філармонії тим часом міцніло. Посольства часто ініціювали гастрольні поїздки зарубіжжям, брали на себе витрати. Іноді це втілювалося у дивовижні мистецькі події. Якось французький посол Філіп де Сюрмен сказав: «У нас є пропозиціяпрохання. Франція відзначатиме 200 років від дня коронації Наполеона Бонапарта (він до сьогодні бог для всієї французької нації). Просимо вас підготувати з вашим оркестром, хорами унікальний твір «Коронаційна меса» старовинного композитора Пазієлло, написаний якраз до дня коронації Наполеона Бонапарта. Ми організуємо ваш приїзд і виконання цього твору в Парижі».
Чудовий проект. Надзвичайно дорогий, бо надскладна «Коронаційна меса» передбачає наявність симфонічного оркестру у складі 150 музикантів, великого хору під 200 учасників, 11 солістів. І це ще не все. У бокових нефах собору мали заграти духові оркестри. У партитурі розписано так: «Імператор під’їжджає до НотрДам де Парі — вступає симфонічний оркестр». Імператор іде до амвону — вступає хор з оркестром. Далі вступають духові інструменти». Грандіозне дійство.
Нам виділили літак і оплатили подорож, навіть візи (кожна коштувала п’ятдесят доларів).
У величезному старовинному соборі Le siege de Dieu (місце Бога) ми виконали месу. На свято приїхали президент Жіскар д’Естен і мер Парижа, посли країн. Родзинкою події стала праправнучка Наполеона Жозефіна Бонапарт, бабці було 93 роки, але вона була напрочуд живою, чарівною, весь час сміялася, кричала «Браво!». І під кінець нас сповістили, що вона дає бенкет в окремій величезній залі для всіх виконавців. Отака була взаємодія з французьким посольством.
— Яким є сьо­го­ден­ня фі­лар­мо­нії?
— Майже кожного кварталу виконуємо плани з доходів. От перед вами буклет, який ми випускаємо вже десять років на кожний сезон, він розписаний по днях: прізвища артистів, з якої країни, зміст програм... Абсолютно все зазначено.
Це означає, що з митцями, які потрапили на шпальти буклету, все домовлено: гонорари, способи розрахунку, рекламування, поселення, доставка... За цим стоїть величезна робота нашого колективу. Ми щасливі тим, що майже не скасовувалися заплановані концерти, ми не підривали довіри, і ті виконавці, які до нас приїжджають із різних країн світу, дорожать можливістю виступити на сцені Колонного залу імені Лисенка.
— Ни­ні че­рез вій­ну на Схо­ді Ук­раї­ни стя­гу­ють пас­ки еко­но­мії на всіх рів­нях. «Па­да­ють» те­ат­ри в сто­ли­ці і в про­він­ції, за­чи­няю­ть­ся бу­дин­ки куль­ту­ри на­віть в об­лас­них цен­трах. А чи не пе­ре­слі­дує при­ма­ра кра­ху На­ціо­наль­ну фі­лар­мо­нію?
— Ця тенденція відбувається протягом усіх років нашого існування, і щороку здійснюється чиновничий тиск: «Скорочуйте склад трупи, підвищуйте ціни на квитки». І такі концертні установи, як Палац «Україна», Жовтневий палац, піднімають ціни на концерти значних майстрів з Європи за тисячу гривень.
Ми цьому чинимо страшенний супротив. Ось чому. Головними відвідувачами нашої установи є викладачі музичних шкіл, училищ, консерваторій, ці люди багаті духовно, але ж вони — найбідніша категорія в реєстрі заробітних плат. І щоб не втратити їх (у філармонії вони душу відводять), ми не можемо підняти суттєво розцінки на квитки. Якщо, скажімо, квиток у Національну оперу коштує по 500–1000 гривень, у нас вартість квитка від 40 до 150 гривень (у кінотеатрі дорожче), хоча на сцені буває сто виконавців. Вартість квитка може бути більшою за триста гривень, коли приїжджає дуже визначна мистецька постать. Але це виняток.
Ми боремося за того свого глядачаслухача, для якого бувати у філармонії — це спосіб життя. Але політика держави не націлена на підтримку культури, тому ми тримаємося «не завдяки, а всупереч». От, скажімо, таке безглуздя.
Нам потрібно забезпечувати виїзди наших концертних бригад у навчальні заклади, в інші міста. Потрібно зустрічати видатних музикантів з усіх куточків світу, і це буває вночі і вдень. Отже, є потреба у транспорті, який відповідає вимогам європейського рівня, статусу іменитого артиста. Тож маємо машину для керівництва філармонії і вирішення поточних питань, маємо мікроавтобус на одинадцять місць, яким возимо концертні бригади, інколи привозимо іноземних музикантів. Але цього замало. Ми накопичували гроші за рахунок перевиконання доходної частини — і купили чотири роки тому чеський легковик «Шкода». Привозили гостей.
Раптом отримуємо вимогу: в межах боротьби з корупцією маємо повернути цю машину державі. Ми написали пояснення: «Жодної копійки з бюджетних коштів не було витрачено. Машина потрібна для обслуговування численних гастролерів зза рубежу, тобто для елементарного забезпечення творчої життєдіяльності філармонії». Ні, віддайте. І ми були змушені припинити експлуатацію цієї машини, здати номери і документи в Міністерство культури, поставити її на прикол у гаражі з метою реалізації для потреб АТО чи ще чогось.
Скажу з прикрістю: два роки стоїть машина, перетворюється на металобрух, ніхто на неї не претендує, а робота філармонії суттєво погіршена в забезпеченні комфортного європейського обслуговування артистів. Отакі у нас державці, які буцімто дбають про забезпечення діяльності установ. А насправді це формальне виконання якоїсь дурної постанови, в якій не зазначені слушні винятки.
— Ви на­бли­жа­єте­ся до влас­но­го юві­лею. З яки­ми по­чут­тя­ми, дум­ка­ми, внут­ріш­ні­ми під­сум­ка­ми?
— У цілому, всупереч ситуації в країні, всупереч некомпетентності державників, в тому числі керівників галузі культури, ми всетаки пливемо гідно і в правильному напрямку на подальший розвиток мистецтва, на підняття авторитету національної філармонії в Європі. Наші гастрольні колективи добре приймають скрізь, вони тим самим поширюють і закріплюють репутацію потужного українського музичного мистецтва.
Володимир КОСКІН