Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Недiля Травень 24, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 28 Березень 2014 02:00

Микола Шелест: воля і справедливість – основа палітри

Rate this item
(0 votes)

Наш співрозмовник — Микола Шелест, заслужений діяч мистецтв України та Польщі, відомий український художник, знаний не лише в нашій державі, а й далеко за її межами. Майже в 50 музеях Батьківщини, у 13 музеях США, Франції, Казахстану, Росії, Польщі, Японії, а ще у понад 40 країнах світу в приватних колекціях зберігаються твори чудового майстра живопису і графіки. 

Видатний поет України Борис Олійник зазначив: «У картинах Миколи Шелеста все дихає здоров’ям».
Його гравюри вражають витонченістю, багатством деталей, українським колоритом.
Пейзажі виховують у глядачів любов до землі, до живої природи. Відчуваєш себе в лісі, біля річки, дихаєш повітрям картин. Зима віє холодом, а квіти несуть пахощі п’янкого аромату. А небеса з хмарами — барвиста симфонія почуттів.


Його натюрморти через речі, дари природи й несподівані деталі подають філософські алегорії-притчі.
Його портрети — це не фотографії, а люди у плині життя і переживань.
У світі Миколу Шелеста називають «сонячним художником».
Нещодавня його виставка (майже сорок картин) в Українському фонді культури була присвячена 200-річчю Т. Г. Шевченка. Більшість творів написана по відомих місцях, де бував і малював Тарас Григорович. І назви картин відповідні: «Т. Шевченко і Варвара», «Т. Шевченко — маляр», «Густинський монастир», «Михайлівський Золотоверхий», «Чернігівський колегіум», «Седнівська церква»...
— Миколо Миколайовичу, у ваших оригінальних творах одразу видно ґрунтовну академічну школу. Ви, передусім, умієте малювати, причому не фотографічно. У ваших картинах — настрій, динаміка, драматургія. У зображуваному хочеться опинитися. Ви йдете шляхом магічного реалізму, припорошеним імпресіонізмом, алегорією. Чи були у Вас спокуси податися в абстракціонізм, в якісь новомодні «течії»?
— Одного разу (тоді я вже мав звання заслуженого і нагороди) банкір купив у мене натюрморт для зали засідань. Потім телефонує і каже: «До мене приходять фахівці вирішувати грошові питання і весь час задирають голову, дивляться на ваш натюрморт. Я хочу Вам замовити абстрактну роботу для того, щоб замінити цю картину. Відвезу її в домашній музей, аби колеги не відволікалися».
Я спокусився, бо банкір багато грошей запропонував. Намалював за три дні. У центрі — червона калина, припорошена снігом, снігур, жовте листя падає, довкола композиційно врівноважені абстрактні речі, накидані різнокольоровими фарбами. Та не віддавав — тягнув до останнього. Учергове кваплять: «Давайте швиденько, бо скоро буде зустріч, прийдуть іноземці, треба затулити порожнє місце». — «Добре, приїздіть, забирайте картину». Після засідання банкір телефонує: «Ну що ти мені зробив? Люди уважно роздивляються, а треба, щоб не звертали уваги».
Я за день написав таку барвисту пляму, щоб за неї не можна було оком зачепитися.
— Вона, певно, вже не заважала вирішувати грошові питання?
— Авжеж. Схильність до реалізму у мене змалку. Пригадую, як усе починалося. У Вітчизняну війну, в 1943 році, коли німці відступали, я жив у Новомосковську (там, до речі, відбувалися події роману «Собор» Олеся Гончара). Я був неймовірно голодний. За столом біля п’ятиповерхового напівзруйнованого будинку сидів німець у касці і їв. Із миски з супом стирчала кістка, від якої він відривав м’ясо. Я попросив дати хоча б кістку доїсти. Німець сказав, що кожний кіндер повинен арбайтен, аби заробити на їжу. Я запропонував: «Можу намалювати вас». Він дав мені олівець і зошит у лінійку. Я почав малювати. Та шип на касці ніяк не виходив. Я почав його затирати пальцем, але не врахував, що олівець — хімічний, тож гірше зробив, ріг вийшов.
Німець різко руку простяг (можливо, просто захотів забрати у мене зошит), а я випадково відкрив рота, схопив, певно, з дикого переляку його за палець зубами, навіть кров заюшила. Врешті, я його відпустив і чкурнув до кущів. Німець з відстані метрів 30–40 у мене вистрелив. Куля прошила руку і застрягла в нозі.
Відтоді я дав собі клятву, що мене ніхто ніколи не буде бити, а рисуватиму я краще, ніж на фотографії. Через це я ніколи фотоапарат у руках не тримав, тільки два роки тому син і онук одночасно віддали два фотоапарати. Ними я зрідка користуюся, щоб сфотографувати роботу для якогось журналу.
Та на мій подив, коли я вчився в художньому училищі, мені говорили: «Ти художником не станеш, ти — фотограф».
— Чому так казали?
— Я не лакував дійсність, а зображував правдиво. Тоді панував соцреалізм. А я його не розумів, бо хотів академічно малювати. Проте, хоч як дивно, старші курси ходили дивитися мої роботи. А викладач мені сказав: «Знаєш, тобі буде тяжко з цим твоїм буржуазним мистецтвом. Ось тобі пензлі, відпрацюй літню практику у правильному дусі».
Після того як я почав соцреалізм писати, моїми роботами перестали цікавитися. Через деякий час той же викладач каже: «Знаєш, Колю, я тобі одне сказав, тепер друге скажу. Прислухайся до себе і роби своє. Прийде час, побачиш: це буде найвище мистецтво».
І я без оглядки на когось, на модні штучки-дрючки навчився малювати.
— Тобто гнули свою лінію?
— Певно, впертість у мене в генах. Чотирирічним я вирішив знайти кінець світу, про який чув від дорослих. Село Губиниха (Дніпропетровщина), де я був у бабусі, стояло на пагорбі. А що далі? Зібрав чотирьох хлопчиків, і рано вранці (ледь сонце сходило) ми пішли шукати кінець світу. Та всі почергово повернулися назад, хоч були старшими. Я ж уперто йшов. Урешті, втомлений, заснув о другій годині під вербою — там мене і знайшли. Певно, після того, як виспався, пішов би й далі шукати кінець світу.
Знаменно, що я продовжив навчання, а ті мої напарники по сім класів закінчили — і на тому крапка. Тобто кінець чи край світу вони не шукали, зупинилися. Один спився, другий загинув по п’янці, а третій дорослим утонув у річці.
— Розкажіть про вашу персональну виставку в Українському фонді культури.
— Ще років шість тому я задумав створити до «Кобзаря» гравюри. Потім охолов: «Кобзар» співано-переспівано, митці, кожний на свій розум, десятки років ілюстрували конкретні твори. Я не захотів повторюватися. Вирішив написати картини по тих місцях, де бував Шевченко. І самого Тараса Григоровича зобразити по-своєму, в інших ракурсах і ситуаціях, зовсім не так, як на численних творах інших художників.
— Виходить, Ви відвідали місцини, де бував Шевченко, щоб з натури створити композиції?
— Так, я обов’язково їздив на місця «подій» і в реальних умовах створював картини. Абсолютна достовірність! Ось, скажімо, Густинський монастир... На іншій картині сюжет розгортається біля річки Удай, де малював Шевченко. Ось жінка купається в річці при місяці — місцина біля села Боршни.
Я також їздив до райцентру Яготин на Київщині, куди Тарас Григорович приїздив до Варвари Репніної пропонувати руку і серце, але її батьки відмовили. Тоді там плескалося велике озеро, і річка Стугна широко текла. Тепер вона майже пересохла. Я це відтворив. Тарас і Варвара йдуть однією дорогою, та далі вона роздвоюється. Так їхні шляхи розійшлися. Я передав цю драму.
Також зобразив Шевченка на тлі ротонди біля Аскольдової могили (він її теж малював). Цікава річ: якщо відходити від центру картини праворуч або ліворуч, Шевченко ніби повертається тулубом, головою і дивиться вам в очі.
— Ви пройшли тернистий життєвий шлях, у вашій біографії чимало драматичного. Проте Вас називають сонячним художником. Фактично всі ваші роботи випромінюють радість, позитив. Навіть твір «Поховайте та вставайте» заряджений непереборною надією. Чому так?
— Колись я малював багатофігурні композиції, батальні сцени, скажімо, бої партизанів. Потім дійшов висновку: це потрібно, але одиницям. Нині на моїх картинах нема боїв, нема трагедій. Навіть зображуючи поховання Шевченка, я показую: сонце сяде, але вранці воно зійде знову. Коли дивишся на сонячну картину, жити хочеться радісно і щасливо.
Я думав над тим, чому видатні майстри епохи Відродження практично не зображували трагедій. Вони малювали і ліпили красу, і ця краса залишилася у віках. У музеях саме біля таких творів зупиняються люди. А абстракції швидко проминають. У музеї приходять для того, щоб зосередитися на красі і відчути, що життя — це радість.
Утім, на моїх картинах не все безжурно. Я схильний до алегорій. Не просто пейзажі, коні, хмари, ліс і квіти... Скажімо, у творі «Двобій» на передньому плані зобразив шалене протиборство двох коней. А за ними розбігається у протилежні боки табун — на схід і захід. От, глядачу, і думай.
На яблуках — сльозинки роси... У гарбуз устромлено ніж. Рушником-українством прикрито розруху розбитої України, де голі й босі люди ледве кінці з кінцями зводять. Точніше, не люди, а народ. Пригадую розмову філософа Сократа з учнями Федром і Платоном. Федр запитав: «Чому в нашій метрополії так погано живе народ?» Сократ відповів: «Тому що бидло обирає, а народ страждає». Платон запитує: «А чому ж ви про людей нічого не сказали?» «А люди вже визначили своє життя». Сказано 2500 років тому.
— Тобто під людьми він мав на увазі вищу касту, обраних?
— Напевно. А ви знаєте, що плебеї і були народом у Римській імперії, а «плебс» — ніхто. Здавна існували засоби знеособлювати, підкорювати людей. У далекому Китаї тисячі років тому, в маленькому королівстві Юань (можливо, звідти гроші юані пішли), постало питання, як завоювати набагато більшу країну. Тамтешні лікарі придумали манкуртів. Шкіру верблюда надягали людині на голову, прив’язували до коня і під палючим сонцем залишали вниз головою. Той, хто виживав, втрачав пам’ять роду і розум. Манкуртів посилали вбивати правителів і знать у сусідніх князівствах. Так юані приєднували території. Минали тисячоліття. Щось подібне відбувалося і до 1917 року. Зрозуміло, для «виготовлення» манкуртів потрібно багато верблюжої шкіри. Тож у Російській імперії почали виховувати жовтенят, піонерів, комсомольців, комуністів — підлеглих одній касті.
У незалежній Україні людей перетворювали на бидло пахани. Вони створили страшну державу. І ми мирилися з тим. Відомо, що екс-президент Янукович обходився Україні у 12 мільярдів доларів на рік. А скільки було інших жахливих неподобств, коли, скажімо, генеральний прокурор чи головний СБУшник перетворювали своє існування на цілковиту розкіш, а власні палаци — на філіали Ермітажу. А які будинки набудували чиновники, судді, нардепи! Однак досі дехто хоче, щоб колишній президент повернувся «керувати» країною, «навів порядок»...
Українофоби обзивають націоналізм фашизмом, хоча націоналіст — це людина, яка любить рідну землю і дбає про свій народ і державу.
А що таке шовінізм, який процвітає в Росії? Колись у малесенькому лігурійському королівстві жив такий собі князьок Шовіні. Він завойовував інші князівства і перетворював людей на рабів. Так виникла Римська імперія.
...Минули тисячі років. З молодим Наполеоном стрівся привид Шовіні і сказав: «Ти здібна людина, я тебе звеличу». Шовіні почав пропагувати завоювання інших країн і перетворення людей на рабів. Наполеон піднявся високо-високо, дійшов до Росії — і Москва упала. Вона, може, й досі не встала б, та сталося так, як сталося. У Росії давно збагнули: шовінізм — це чудово. Завойовуй інші країни і перетворюй людей на бидло. Україну приєднали ще в часи Московщини. Термін «Російське царство» виник за кривавого Петра, котрий шовіністично розширював імперію.
Нині великодержавний шовінізм північного сусіда розквітнув махровим цвітом. Він наклав лапу на Крим.
Розбрат і агресію культивує той, хто розум загубив. Путін уже нікого не чує. Просто прихоплює і цинічно бреше.
У живописі я не хочу говорити про страшну трагедію України, та вона проривається навіть у моїх натюрмортах. Колись художники зображували череп на столі, свічку, манускрипт тощо. У XVI– XVII ст. це було зрозуміло. А нині глядачі запитують: «А чому чорний ніж з кістяною ручкою встромлено у гарбуз, тече сік, і оса його п’є? То трутень п’є нашу кров, як це робив екс-президент Янукович, котрий щодоби «випивав» майже чотири мільйони доларів.
— Які картини в роботі?
— Обмірковую продовження теми Шевченка, до осені кілька картин напишу. Для одної вже зробив рисунок на полотні. Я їздив по Кавказу, етюди малював, зокрема гору Ельбрус, довкола якої літаки літали. У Шевченка в поемі «Кавказ» є слова: «І вам слава, сині гори, кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся — поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая». Тепер хочу написати велику картину «І вам слава, сині гори...»
— Виходить, живопис спонукає глибше осмислювати постать Шевченка?
— Безперечно. Найпершим поетичним твором Тараса вважається «Реве та стогне Дніпр широкий...» Шевченко стрімко ріс. Проте писали, що він неук, тільки у маляра навчався. Не забуваймо, що до Петербурзької академії він два роки вчився в академії у Вільно, столиці Литви. Його відправив навчатися граф Енгельгард як найздібнішого, найталановитішого.
Козачок — не про нього. Він не був хлопчиком на побігеньках, бо досконало володів не тільки основами малювання, а й писав вірші. Сошенко привів до Брюллова майстра. Є виконаний 16-літнім Шевченком жіночий портрет. Академіки нині так не відтворюють. А візьмемо твір «Розп’яття Себастьяна». Себастьяна мали вбити, але прирекли на страждання. Шевченко у засланні намалював його так анатомічно, так чудово, ніби все життя перебирав оці кісточки, і тільки шкіру надів на того Себастьяна, що перебуває в русі.
До речі, найтяжче у мистецтві відтворити людину в русі. Я не люблю писати нерухомі портрети. Люди, тварини, річки, хмари мають бути в динаміці, інакше це — чуже, це — фотографічно.
У будь-якому творі Шевченка немає природи в чистому вигляді. Там усе про людей. Тополя, калина, птах, річка... За цим завжди людина. У Шевченка: «Сичі в гаю перекликались, та ясен раз у раз скрипів». Сичі — це провісники людей. Не скрипіть, підіймайтесь, досить вам сидіти!
З Тараса Григоровича зробили плакальника кріпаччини. А він — душа народу, енциклопедичний розумник.
Шевченко — не вчитель, а просвітитель. І це вища каста людей.
Я сина і внука вчив на Шевченкові. Якось з онуком прийшло троє хлопців. Я кажу: «Хлопці, у вас пам’ять хороша. Хто вивчить і зрозуміє поему «Сон», отримає від мене грошову винагороду». І вони вивчили поему «Сон». Ми її проаналізували. Ці здібні хлопці згодом успішно закінчили виші. І дотепер, коли ми зустрічаємося, вони говорять: «Якби не Шевченко, чи змогли б ми справдитися як люди?» Вони прийняли «щеплення українством», а в тому — жага волі та справедливості. Саме вона водить моїм пензлем.

Володимир КОСКІН 

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».