Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Жовтень 29, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 04 Грудень 2015 08:46

Володимир Солонько: суттю митця є позитив

Rate this item
(0 votes)

Наш спів­роз­мов­ник — ко­ри­фей ук­ра­їн­ської ка­ри­ка­ту­ри Во­ло­ди­мир Со­лонь­ко. Прой­шов дві ґрун­тов­ні шко­ли — Ху­дож­ній ін­сти­тут (ни­ні На­ціо­наль­на ака­де­мія об­ра­зо­твор­чо­го мис­тец­тва та ар­хі­тек­ту­ри) і жур­нал «Пе­рець».

А ще він — живописець, різьбяр-скульптор, автор анекдотів та віршованих хохм, майстер на всі руки.
Лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів Володимир Солонько перебуває у нескінченному пошуку тем, сюжетів і неординарних образних рішень. Творчо ніколи не буває солодкий, він — солоний, а ще більше перчений. Дивиться довкола пильно-пронизливо, глибоко, доброзичливо, а не роздратовано й сердито.
Від творчості Володимира Івановича світлішає на серці і дійсність не видається такою вже сумною і невтішною, просто всі наші дурощі — це складова життя, де найдосконаліші люди ті, котрі вміють лікувати сміхом.

— Пане Володимире, чи допомагає Вам професія боротися з осінньою і зимовою депресією?
— Звісно, що я сотворений із того ж тіста, що і всі. Проте характер і професія допомагають долати скрути і проблеми, гадаю, що всі гумористи і сатирики є оптимістами, бо вони діяльні, прагнуть поліпшувати світ, а це свідчить, що вони — життєлюби. Якщо ти — оптиміст, то ясно, що це допомагає боротися із сумом і негодою.
— А мені здавалося, що сатирики — сумні люди, бо вони бачать глибше...
— Проте це не заважає їм усе ж таки бути оптимістами, бо їх невідступно гріє надія, що завдяки їх дошкульному висміюванню люди виправляються, приходять до тями. Тому сатирики такі незламні. Згадаймо Остапа Вишню, Михайла Зощенка, Володимира Войновича...
До речі, незабаром буде конкурс-виставка «Оптимісти і песимісти». Засобами карикатури розкрити цю тему досить важко, але в декого виходить напрочуд оригінально.
— Вважають, що з роками журналіст виписується. А чи може виписатися карикатурист?
— Ні. Якщо не дано від природи, то ніякі вправи не допоможуть. Є у людини слух, вона гратиме на скрипці. У когось є хист до математики, у когось — до мови. А якщо ти карикатурист від народження, то це назавжди. Скажімо, карикатуристам Сахалтуєву і Василенку за 75 років, а вони досі малюють, і добре це роблять.
— Ними рухає невмируще почуття гумору.
— Без нього в нашому жанрі нема чого робити. І взагалі в житті. У нас у Художньому інституті був хороший викладач, який казав: «Якщо у людини нема почуття гумору, то це — страшна істота». Такий не любить ближніх і Батьківщину. Від того з’являються людці, зрадники і всілякі сепаратисти. Якщо дивитися телевізор без почуття гумору та іронії, можна сказитися, бо все сприйматиметься в лоб, прямолінійно. Краще посмійся, переосмисли, зроби висновки. І буде легше на душі.
— Цікаво дізнатися, чи стираються з роками гострота і свіжість погляду? Адже душа амортизується. Тим паче що всі теми — вічні, ходять по колу...
— Так, теми — вічні: що в Стародавньому Єгипті, що нині. Тоді люди крали, обманювали, ділилися і кохали, і тепер так само поводяться. Нічого не міняється. Щоправда, раніше на колісницях їздили, а тепер — на «Мерседесах», мине час — індивідуально літатимуть. Стосовно мене. Досвід прибуває, а здатність дивуватися не зникає, мене щоразу приголомшують жадібність, підлість, підступність, брехливість.
— А як бути постійно смішним?
— А це знову ж таки від здатності дивуватися. Іноді переглядаю малюнки 20–30-річної давності. Думаю: невже це я так дотепно малював? Ясна річ, що з роками досвіду і мудрості більшає, тож дрібні деталі відкидаєш, а лишається глобальне бачення світу.
У радянські часи я був наївним, живився вірою, пропагандою, ідеологією, пройшов усі ланки — від жовтеняти до комуніста, але в мені була жилка критичності, от вона і стимулювала бути смішливим і висміювати.
Є такі люди, що гребуть, гребуть, не знають, як зупинитися, нагребли десять мільярдів, двадцять, тридцять... Ну буде сорок, п’ятдесят, але все одно вперто пнуться. А життя коротке, треба залишити слід добрий, щоб тебе згадували незлим тихим словом, як казав класик.
— А який Ви в компанії?
— Веселий.
— Дозволяєте собі чарчину?
— Аякже! Що ж то за життя без чарки? Запам’яталася буфетниця видавництва Галя. Вже в обід усі стікалися до неї, аби хильнути, та Галя нікому не наливала, поки не прийде хтось із «Перця». Така вже традиція в неї була. Навіть приказка була: «Сільські вісті» п’ють по двісті, а хлопці з «Перця» п’ють відерце».
У кращі роки, аби надрукувати тираж у три мільйони, комбінат «Преса України» мав працювати в три зміни: будівля аж гуділа. Всі знали — це нас друкують. Тоді «Перець» міг спокійно скинути з місця якогось чинушу. А що нині? Закрили журнал.
Пригадую, як мене в Компартію приймали, бо в той час, якщо ти не член КПРС, то ти — другосортна людина. По першому колу в Печерському райкомі не прийняли, була така божевільна бабуся з короткою стрижкою, яка наче з каталажки вибігла, вона почала мене розпитувати про другий з’їзду РСДРП. Я щось промугикав, а собі думаю: «На фіг мені це треба знати? Я ж не жив у 1917 році...» Коротше, завалили.
Вдруге прийшов, мужики сидять. Серед іншого запитали: «Ви п’єте?» — «Так». — «Будь ласка, пийте вдвох». — «А чого не втрьох?» — «Небажано. Третій здасть. Якщо будете пити вдвох, знатимете — хто здав». Нормальна була прийомна комісія. Щоправда, ще запитали про конфлікт на Кіпрі, коли турки з греками воювали. Я добре розповів про суть конфлікту, назвав прізвища прем’єр-міністрів. Вони питають: «Хто Ви такий?» — «Художник». — «Отакої! Художник, а знає». А я завжди цікавився літературою, багато читав науково-пізнавальних журналів.
— З партії вийшли з шумом чи тихо?
— Тихо, спокійно. Колеги у «Перці» почали психувати, різати партбілети. Чого? За Брежнєва були вірнопіддані, а потім стали сміливими. Я знав, що ніколи нікому не робив поганого. Терпіти не міг фрази «По инициативе лично Леонида Ильича», вкрай рідко виступав на партійних зборах. Красивий партбілет удома лежить, внукам покажу.
— Оскільки Ви — представник гумористичного цеху, розкажіть улюблений анекдот.
— Я анекдоти, до речі, сам придумую, вже багато зібралося, можна книжку видати. Чимало надруковано в пресі. Скажімо, такий. У вірменського радіо питають, якої породи був собака Муму, якого Герасим утопив. Радіо відповідає: буль-бультер’єр. Або розповім такий віршик:
Син малий питає в тата депутата:
«Яка різниця між народом і електоратом?».
Відповідає мудрий тато:
«Електорат, синку, дурять на п’ять років — раз,
А народ — кожен день і повсякчас».

— Ви — майстер шаржу. У чому його суть?
— Назва походить від французького слова сharger, що означає «перебільшувати». Багато хто вважає шаржі й карикатури за одне. Але це не зовсім так. Шаржі, справді, походять від карикатур, які гротескно підкреслюють, перебільшуючи, певні риси якоїсь людини, групи людей або їх дій.
Але, на відміну від карикатури, яка більш іронічна, може бути соціально або політично гострою, шарж — добродушний, він радше схожий на дружню усмішку, яка має мету порадувати людину, розсмішити її і, можливо, задуматися над собою. Шарж також відрізняється від коміксів — цілої серії гумористичних малюнків на певну тему, пов’язаних єдиним сюжетом.
Коли я вчився в Художньому інституті, то малювати шаржі та карикатури могли дві-три людини. Якось треба було випустити стіннівку до 50-річчя відомої художниці Тетяни Яблонської. Жоден доцент не зміг намалювати шарж на неї. Звернулися до мене.
Кожному — своє. Один малює чудові пейзажі, другий створює вражаючі скульптури (відчувати об’єм дуже непросто), третій — ілюстрації. Проте шарж є каменем спотикання для титулованих скульпторів, графіків, живописців. Ніби мінімум засобів, а зображеного треба впізнати миттєво.
Карикатуриста нема без основи — специфічного почуття гумору і володіння класичним рисунком. Лише на цьому фундаменті ти зможеш щось будувати, висловлюватися змістовно, смішно і дотепно.
До речі, карикатура є зі словами і без слів. Без слів — це вищий пілотаж. Граничними засобами ти маєш зобразити так, щоб усе було ясно. Втім, є карикатури, де слова — складові малюнка. Поясню на прикладі свого жартика. Зображено пляж. Лежать, засмагають люди. Табличка: «За буйки не запливати. Василь Іванович Чапаєв у задумі». І все!
— Що Ви ще вмієте робити?
— Пишу живопис, ікони, роблю розписи і вітражі в церквах, створюю скульптури, часто кумедні, наприклад лавочки у вигляді жираф, табуретки у вигляді кози. З коренів та деревних напливів створюю всілякі казкові образи. З клена вирізьбив бегемота. В київському Гідропарку створив макетне карпатське село Буковель — з будиночками, вулицями, підйомниками, рослинністю... Роблю з дерева герби.
Для фільму Юрія Іллєнка «Легенда про княгиню Ольгу» я робив із дерева великі, понад три метри скульптури язичницьких ідолів, це — Перун, Сварог і Лада. Ціле літо з одним чоловіком працювали над божками.
Ще працював в «Укрреставрації» — брав участь у відновленні Будинку з химерами. Для себе роблю художні дизайнерські речі, скульптури з дерева. Якось ходив лісом і знайшов красивий гриб — чагу. Він став чорним волоссям вирізьбленого обличчя жінки.
— Ви ностальгуєте за тим, що в ідеологічні радянські часи карикатуристам були відчинені двері в будь-які видання, а нині, коли є свобода слова (говори що хочеш, та ніхто не чує), не можна достукатися до редакцій, щоб надрукували?
— На мене працює репутація, я друкуюсь. Але, справді, багато видань закрили свої шпальти для поетів і художників. В кожній газеті друкували карикатури, і це правильно, не можна одними фотографіями обходитися. Є такі критично-полемічні матеріали, які треба ілюструвати саме карикатурами, вони підсилюють тексти.
Цікава штука. Коли тебе обмежували цензурою та ідеологією, ти мусив мізки вмикати, щоб хитро і красиво обходити перешкоди алегоріями. Гімнастика для розуму.
З руйнуванням Союзу був час, коли захопилися малювати голих. Потім перейшли на чорнуху. Але ж існує межа, за якою починається антимистецтво.
Мають панувати витонченість, розум, інтелігентність. Дивишся, читаєш — і вивищуєшся. А у нас прагнуть епатувати вульгарними відвертостями та матюками. Це бачимо в карикатурі, поезії, піснях, фільмах. Я лікуюся, бува, кінокартиною «Тіні забутих предків» після того, як натрапляю на ТБ на якийсь брутальний фільм жахів.
Беру участь у всіх виставках карикатуристів, у бойовому листку «Перець на передовій». Та дедалі більше віддаю часу і наснаги різьбярству. А от мій друг Олексій Кохан не вщухає ще й інших термосить, молодець, він є локомотивом, відродив Товариство карикатуристів.
— А раніше як було?
— Всі довкруж журналу «Перець» крутилися і гуртувалися.
— У чому діяльність Товариства карикатуристів полягає?
— Збираємося, обговорюємо, критикуємо, радимося, організовуємо виставки. Наприклад, готуємо традиційну виставку до Дня сміху 1 квітня в Будинку художника. Народу подобається.
— Чи росте зміна молода? Чи дихає хтось у потилицю?
— Є, але дуже мало. Раніше куди більше збігалося карикатуристів, тому що був центр — журнал «Перець». Життя було бурхливе, завзяте. Нині криза і війна тиснуть, Інтернет по кутках розводить. Сконтачитися легко, а спілкування нема.
— Цікаво дізнатися Вашу думку щодо трагічних подій навколо французького сатиричного журналу «Шарлі Ебдо».
— Я релігію не чіпав би на рівні пророків. І без того вистачає тем у нашому житті. Можна висміювати партії і лідерів держав. А релігія — це надто делікатна глибинна річ. Якщо людина побожна, то не варто лізти в душу. Щоправда, кажуть, що є іслам радикальний і нерадикальний, тут я не суддя, не знаєш — не лізь.
— Отже, Ісуса Христа, Будду, Мохаммеда не варто чіпати?
— Безперечно. З моєї точки зору. Святе є святе. А от попів чи священиків, які на «Мерседесах» їздять, навіть бажано висміювати. Неправедні посередники між Богом і людьми золотом обвішані, телеса пороз’їдали, вілли набудували.
— А Ви малювали карикатури на священнослужителів?
— Аякже. Моя бабця казала: «Я в Бога та церкву вірю, а в попів — ні». Я це запам’ятав ще малим.
У радянські часи я попів не малював, а в нинішні — так. До статей про ієрархів Московського патріархату, які зневажливо поводилися в різних ситуаціях, в Лаврі, на дорогах, малював ілюстрації. Монументальну книжку Юрія Дорошенка «Без догмату. Релігійні магістралі» ілюстрував. Один виточує єлей на чиюсь голову, аби заробити мірку грошей, інший толочить воду в ступі, аби хоч зарплату видали, а декого хлібом не годуй, дай лиш комусь сала за шкіру залляти. Талановитого та ерудованого Юрія Дорошенка можна, скоріш за все, віднести до третьої категорії, він «заливає сало за шкіру» досить хвацько і фахово. Це засвідчують «пацієнти», зокрема й служителі культу, які потрапляли під Дорошенкове перо.
А ще я ілюстрував книжки письменника-гумориста Аркадія Музичука. Загалом проілюстрував море книжок: і дитячих, і дорослих, зокрема детективи.
— Найбільш пам’ятний Ваш малюнок — із перших.
— На другому курсі Художнього інституту мене надрукували в «Перці». Уперше. Їде автобус «ПАЗік», з люків лижі стирчать. Назад їде той самий автобус, лиж уже нема, поламали.
— Пане Володимире, Ви малюєте дуже сміливі карикатури. Чи мали неприємності? Чи наражались на скандали? Чи подавали на Вас позови до суду?
— Ні, це лихо мене обходило, пощастило. Я першим Горбачова малював у «Перці», коли почалася перебудова. Кравчука та Єльцина весь час малював, дійшло до того, що легко відтворював їх по пам’яті мало не із заплющеними очима...
— Отже, висміювали всіх правителів?
— Так, і Кучму, і Ющенка, і Тимошенко, і Януковича. Багатьох драконю в газеті «Україна молода».
— А Порошенка?
— Вже дозріває. Загалом весь політичний бомонд зображав гумористично-сатирично. Ну як можна до карикатури позиватися? Один каже: схожий, другий каже — не схожий. І що тут доведеш? Людина — намальована, і казати в суді, що вона схожа на Кравчука чи на Луценка, це все одно що вилами на воді писати...
— Отже, даремно судитися з карикатуристом?
— Авжеж.
— А якщо політик далі піниться: «Ви мені завдали моральної шкоди на два мільйони, посміховиськом виставили...»
— Тоді вперто кажу: на малюнку не ви, а схожа на вас якась людина. Всі люди схожі, наприклад, Обама на Путіна і Путін на Обаму, у обох два ока, два вуха, дві ноги і дві руки. Фото — це об’єктивно, а карикатура — цілковита суб’єктивність, спробуй доведи схожість, тому і важко позов подавати.
Навпаки, деякі нардепи приїжджали і казали: «А чи можете мене намалювати?» Казав: «Можу». І малював шарж. Сміялися.
— Скільки часу на це треба?
— Коли хвилину, коли десять, а коли і два дні. Це — непроста річ.
Зауважу насамкінець: від будь-якого кошмару можна позбутися позитивними думками, образами і діями, а розумна карикатура конденсує позитив.
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».