Творці «Солдатів» постаралися відродити нормальну армійську романтику, показати, що військові живуть своїм цікавим життям, у ньому є такі поняття, як дружба, товариство, взаємовиручка. При цьому Шматка не можна назвати однозначно позитивним героєм. У ньому намішано з надлишком як позитивних, так і негативних рис. Утім, у найвідповідальніші моменти хороше в ньому завжди бере верх.
— А в підсумку Ви отримуєте роль то старшини, то начальника міліції, то полковника. Загнали Вас режисери в погони?
— Ну й добре, нехай так і буде. Хоча я вважаю, що у мене є декілька робіт, які говорять про мене як про людину, котра може зіграти не тільки Шматка. Інша річ, що не затребуване авторське кіно. Але щоб я комплексував через Шматка або вважав себе заручником однієї ролі — такого немає. Він був цікавий мені як кар’єрний стрибок, а так до цієї ролі в мене ставлення спокійне — ну є і є. Іноді буває, що вистрілює те, чого ти й не ставив на кін.
— Багато артистів принципово відмовляються від зйомок у серіалах, уважаючи цю роботу халтурою. Ваша точка зору?
— Я скрізь знімаюсь із задоволенням. Не ділю кіно на «велике» й «мале». Для мене взагалі не існує особливої різниці між театром, кіно, телебаченням, адже скрізь є діалог із глядачем. У театрі бачиш реакцію людей на свою гру безпосередньо. Реакція на кінороботи проявляється пізніше, на вулиці.
Приміром, коли серіал «Солдати» побив усі можливі телевізійні рейтинги й домігся надзвичайної популярності в глядачів, мені стало складно ходити по вулиці. Деякі люди, бачачи мене, починають кричати: «О! Йо-мойо пішов!» Неможливо зайти в кафе, посидіти з друзями. Зате коли я таксистові якось намагався заплатити за проїзд, він образився — мовляв, народні герої мають їздити безкоштовно...
— До речі, Ваше знамените «йо-мойо» — вдала імпровізація чи задум сценаристів?
— Це було ще на початку зйомок перших «Солдатів». Мені на руку впала запалена сигарета, я спересердя скрикнув: «Йо-мойо!» Працювали всі камери, відбувався запис. І цей момент усім так сподобався, що вирішили залишити. А потім уже цим прийомом став користуватися свідомо. Проте дотепер собою пишаюся — висловився в критичній ситуації дуже морально, тому що зазвичай кажуть інше.
— Наскільки я розумію, участь у картині «Тупий товстий жирний заєць» із Микитою Михалковим, Олександром Башировим, Володимиром Долинським — це відповідь критикам на те, що прапорщик Шматко — далеко не межа для Вас?
— Цілком правильно.
— Як уважаєте, відповідь удалася?
— Мені складно судити. Мають оцінювати критики і глядачі. Я суджу за відгуками — мені здається, що так. Відповідь удалася. Критики в мистецтві для мене завжди були цікавими й загадковими людьми. Я навіть якось замислився про ту роботу, яку вони виконують. Критикувати — досить складна штука. Все-таки критика мусить бути об’єктивною, без поквапних вердиктів.
Моя робота в «Тупому товстому жирному зайці» — це своєрідна відповідь, що не можна поспішати з висновками, ґрунтуючись тільки на одній ролі. Я не винуватий, що вони не бачили фільму «Апокриф», де я грав Моцарта. Я не винуватий, що вони не бачили моєї роботи в серіалі «Громови», у фільмі «Милосердний». Або не бачили картини Дмитра Астрахана «Все по-чесному», Олега Осипова «Після життя». Для мене це дуже важливо. Щоб їм дати можливість говорити про мене цікаво, а не стандартними фразами, навішуючи ярлики.
До речі, фільм «Тупий товстий жирний заєць» оповідає про провінційного актора, який усе життя мріє грати Гамлета, а змушений стрибати по сцені в костюмі зайця. Разом з автором фільму Славою Россом ми тривалий період працювали в Новосибірському театрі, а тому багато чого в цій історії з нашого минулого. Адже що таке провінційний артист? Грошей за свою професію практично не одержує, працює за ідею. Не можуть вони жити інакше — поза професією й без неї. Тож «Тупий товстий жирний заєць» — це людина у спробі надати своєму життю сенс, хоч якось виправдати своє існування.
— На відміну від свого героя, Ви все-таки змогли стати популярним столичним актором. Як Ви опинилися в Москві?
— Це важка, але цікава повчальна історія. У столицю, по суті, я повернувся, бо народився саме в Москві. Мій батько був військовим, наша сім’я постійно переїжджала з місця на місце й нарешті влаштувалася в Новосибірську.
Коли я знову опинився в Москві, мені там було непереливки. Прописувати мене не хотіли, місцеві чиновники вимагали за це сім тисяч доларів. У мене таких грошей, природно, не було й не передбачалося. Потім я дивом улаштувався в Театр імені Маяковського, і всі проблеми розв’язалися самі по собі. Тоді ж я кинув пити й уже понад п’ятнадцять років — ні грама. Без цього в мене нічого б не вийшло. Навіть власний день народження відзначаю келихом вишневого соку.
Я навчився розподіляти свою енергію, уперше відчув, що це таке. Тому в житті я замкнутий, боюся виплеснути емоції, які мені знадобляться в професії, у побуті. Став трохи ощадливим у спілкуванні.
— Але це ж нереально при Вашій популярності!
— Ну, в 53 роки ставлення до популярності дещо інше, ніж замолоду. Якби мені було 26, то я б, напевно, «звізданув». А в 53, крім відповідальності, нічого в цьому нема, бо ти тверезо ставишся до оцінки свого існування для глядачів.
— Ваш герой у молодіжній комедії «Все по-чесному» — хто: невдаха чи борець?
— Мій герой тренер Ковальов — звичайна людина, можливо, не дуже везучий, але що тут вдієш? У молодості я й сам серйозно займався спортом, грав у хокей, і мені не за чутками знайомі і радість перемоги, і гіркота поразки, і фатальні слова: «Настав час уходити». Однак щоб ці емоції випробувати повною мірою, зовсім необов’язково бути спортсменом. Всі ми сьогодні борсаємося в нашому бідолашному житті, намагаємося вижити й при цьому зберегти людську гідність.
— Дивлячись на Вас усмішливого, думаєш, що поняття «стрес» Вам узагалі незнайоме, у Вас завжди все добре. А як насправді складаються справи?
— Часто буває з точністю до навпаки. Хоча я й намагаюся все сприймати з усмішкою. Вона якось заспокоює й підспудно гасить прояви гніву. Але усмішка — це тільки так, «прапор корабля». А насправді, зізнаюся, у мене складне існування, дуже розбита психіка, і тому, звісно, збудливість серйозна й реакція неадекватна, можливо, через те, що вимотують зйомки й все інше.
Утім, слава Богові, що я хоча б у людей викликаю усмішку, і цього досить! Нехай у моїх персонажах чимало ілюзій, проте найважливіше, що я створюю позитив. В актора один захист: родина, яка може дійсно допомогти. Однак певного штибу, котра терпітиме цю людину все своє життя. Бо ми не можемо притамувати все, що нагромадилося за день, а наші близькі змушені з нами в такому стані спілкуватися.
Ремесло спалює. Хоча, на мій погляд, частину нервових клітин артисти все-таки відновлюють — оплесками глядачів, автографами, впізнаваністю... От чому актори і диригенти довго живуть — вони безпосередньо відчувають симпатію аудиторії, перед якою виступають, і існують у цій зоні реабілітації. А режисери, наприклад, живуть менше. Тобто, маючи безпосередній контакт із глядачем, ти на 100 й 200 відсотків повернеш енергію, що затратив. Ось тому я й не боюся витрачатися.
— Як з’ясувалося, Ви ще й непогано співаєте. Як виникла ідея спробувати себе на сцені з мікрофоном?
— Пісенні здібності в мені розкрили продюсери серіалу «Солдати», довіривши співати одну з головних пісень фільму «Прапорщик». Потім народився перший диск у стилі шансон «Йо-мойо!». От і вийшов комерційний продукт із моїми скромними голосовими даними.
Я багато сил віддав пісенному проекту. Вийшов мій другий диск. З великою концертною програмою проїхав по всьому СНД. Їздив до Німеччини, давав приватні концерти. На дві пісні створено кліпи.
От це в мене для душі! Між іншим, диск я створював у Києві — мені пише Руслан Квінта й Петро Мага. У мене взагалі у вашому місті живе чимало друзів — заможних людей, які й вирішили вкластися в мій проект. А ще я пишу книжку, і, до речі, там буде багато й про Київ, про мої улюблені місця — Андріївський узвіз, Хрещатик...
— З українським актором Володимиром Горянським Ви граєте спектакль «Він — моя сестра» у постановці відомого київського режисера Віталія Малахова. Про що ця робота?
— Сюжет такий: Рой (його граю я) — колишній страж порядку, енергійний здоровань, герой району й зразковий громадянин, приємний у всіх відношеннях чоловік без вад — живе поруч із трансвеститом Поллі (героєм Горянського), який постійно музикує. Взаємна ворожість і цілковите нерозуміння могли б тривати вічно, якби одного разу Рой не потрапив у лихо. Це вибиває його з колії — він перестає виходити на вулицю, обриває всі зв’язки з друзями й близькими, соромлячись своєї нової зовнішності, і взагалі втрачає всілякий інтерес до життя, намагаючись накласти руки. Однак заява лікаря про те, що в таких випадках іноді тільки музика здатна вилікувати хворого, повертає йому надію.
І мій герой, не маючи можливості запросити платного фахівця з постановки мови, змушений звернутися по допомогу до свого сусіда — учасника шоу трансвеститів. Поллі своїми уроками співу дає уроки життєстійкості, і, відновлюючи голос, Рой знаходить сили жити. І відбувається чудо. Але не фізичне, а духовне — напомаджений трансвестит, якого Рой ще зовсім недавно ненавидів всім своїм єством, стає його кращим другом.
Ця вистава про людські стереотипи й життєві ситуації, які їх ламають. Довіряй собі, своєму серцю, і ти будеш правий.
— Але ж тема у спектаклі провокаційна — нетрадиційна орієнтація...
— Тема серйозна, я б сказав — аморальна. Я не прихильник захисту геїв, просто намагаюся не заважати їм жити. І хочу, щоб і вони мені не заважали.
— Останнім часом Вас запрошують переважно на комедійні ролі, тоді як очі у Вас сумні. Чи не важко смішити глядача, коли на душі скребуться кішки?
— А я й не смішив глядача. Переважно в мене ліричні ролі. Якщо говорити начистоту, то до справжньої комедійної ролі я ще не доріс.
— Не промину, щоб не запитати Вас про кіношні казуси.
— Пригадую, знімали серію «Нічного дозору» у заповіднику дерев’яного зодчества. Спали в будинку з колод. Нам видали однакові овчинні кожухи — білі. Костянтин Хабенський, Ілля Лагутенко і я лежали практично поруч. Я попросив Хабенського: «Коли мене покличуть у кадр, ти мене штовхани ногою, і я побіжу». А він каже: «Якщо мене покличуть, ти мене теж штурхани». 
Мене покликали в кадр. Я вийшов на вулицю, у цей час сказали, що кличуть Хабенського. Я підбіг, штовхнув, і кажу: «Терміново в кадр!» Піднімаю кожушок — під ним обличчя Лагутенка. «Пробач, я ж не знав, що це ти». Він: «Нічого, нічого». Я ліг спати. Устав Хабенський, пішов у кадр. Покликали мене, він повернувся, штовхнув, відкрив кожушок, там знову Ілля Лагутенко. Той говорить: «Мужики — це вже змова». Я: «Ні, Ілля, це — сутінки».
От кажуть, що кінозірки — примхливі. Ні, ми всі спали на підлозі, усі під кожушками. Ніхто не вередував, не скиглив, тому успіх із нами дружить. Була робота, атмосфера самовідданості.
На зйомках того ж «Дозору» був такий випадок. У дзеркальному коридорі знімали бій Антона із Завулоном. Це коли він витягає із хребта череп. Виникла якась велика пауза. І я пішов по цьому коридору, щоб попити чаю. І раптом бачу, що в мене немає тіла, «іде» тільки моя голова — це було жахливо, страшно й цікаво.
— У Вашому житті відбувається чимало чудесного і спонтанного: просипаєтеся знаменитим після однієї ролі, одним махом зав’язуєте зі шкідливими звичками, зненацька стаєте одним із найпопулярніших виконавців шансону. Проте навіть у Вашому особливому випадку має простежуватися якась закономірність?
— Закономірність тут одна — я завжди робив тільки те, що мені подобалося. От одного разу захотів співати — і заспівав.
— Невже не бувало моментів, коли Ви шкодували про свій професійний вибір?
— Мабуть, ні. Все-таки я свідомо йшов до того, що нині маю. Але іноді навалюється така утома, що ледь вистачає сил, щоб дістатися до дивана, звалитися і про все забути. Адже графік у мене насичений до межі: вранці відзнявся, пообідав десь наспіх, а ввечері знову зйомки або спектакль. Часом буває по два перельоти на день, це теж важко. Гастролі — з поїзда в літак і навпаки... Якось підрахував, що впродовж року у роз’їздах і перельотах проводжу приблизно три-чотири місяці. Тож, самі розумієте, сил іде безліч.
Не можу закохатися в акторство, але ціную й поважаю його. Є речі, які мені не подобаються, — це залежність і часом незрозуміла жертовність. Існує життя, існує любов, існує світ, море, нарешті, — взагалі багато всього живого. Не можна замикатися тільки на цій професії й віддати їй усе життя. Я вважаю, що це нерозумно. З акторством потрібно просто дружити. Може, навіть я тільки тепер починаю розуміти цю професію. З акторством — дружу.
— Ви вважаєте себе щасливою людиною або, принаймні, удачливою?
— Мені справді в чомусь пощастило, хоча з неба якісь блага не сипалися. Я просто працював і був упевнений, що зусилля обов’язково обернуться удачею. При цьому я залишаюся волелюбною й незалежною людиною, яку дуже складно змусити підкорятися. Тому в мене завжди був конфлікт із професією, яку я вибрав, тому що вона вимагає залежності й підпорядкування... Про зоряну кар’єру я ніколи особливо не замислювався. Те, що дарує акторство саме по собі — стан щиросердечного польоту, — уже велике щастя.

Володимир КОСКІН