Має дві вищі освіти — Київський політехнічний інститут і Київський інститут журналістської майстерності.
На прикладі власної творчості Юрій Косін показує, яким мистецьким, магічним, цікавим, заворожливим, загадковим може бути фототвір, яким складним буває шлях художника, скільки спокус і капканів можуть зупиняти цей нелегкий рух.
— Юрію Олександровичу, у Вас дуже своєрідний будинок, одразу видно, що це пристанище художника. За якими принципами він побудований?
— По життю увесь час, так чи інакше, думаєш про зв’язок думки й дії. Тоді, коли я задумав звести будинок, я розумів, що правильну думку можна вивірити за Декартом: «Якщо ти правильно помислив, то в тебе будуть і правильні дії. Якщо в тебе правильні дії, то може виникнути правильна думка». У процесі проб і помилок я збираю правильні думки, дуже важливо, що вони мої.
От і з приводу будинку виникли думки. Якось із друзями я був у глибокій тайзі, у Забайкаллі. Кілька днів ішов дощ, за будь-якої кваліфікації все одно промокаєш, і намет не рятує. А тут ще навантажений, як віл. У нас, коли ми виходили з села в тайгу, була можливість зважитися. Виявилося, що рюкзаки важили по 47 кілограмів. Це як дівчину носити за плечима.
На картах, зазвичай, відзначають мисливські хатки, побудовані для зимового полювання. Але звір іде — і ці будиночки кидають, а от грубку-буржуйку не забирають. І ми знайшли таку хатку, розвели вогонь, навіть влаштували лазеньку. Загалом, усе було чудово.
На нас набрів мисливець. Він довго придивлявся, поводився незвично, врешті з’ясувалося, що всьому виною були мої військові штани з червоною смужкою, які десь знайшла мені тітка. Мисливець сказав: «Я спочатку подумав, що тут — кадебісти. Залишилися б ви без м’яса». Він приніс застреленого марала. І от ми з’їли шурпу під спиртик, попили чаю — благодать! Мисливець риторично запитує: «І як ви можете жити в місті?» Усі задумалися. А він раптом сам відповідає: «У вас же в домі немає живого вогню». Мене це вразило, адже це не порожні слова. Після стількох днів дощу, мокротиння, нетрів, відстаней вогонь обігрів, дав затишок, настрій, дружню компанію. Взагалі вся тайга стала затишною, прекрасною.
І тоді виникла думка-дія: у власному будинку обов’язково оселю живий вогонь. Зробив чудову грубку із цегли під назвою «межигородка» — знайшов її в Києві навпроти Андріївської церкви, там розбирали й прибирали камін. Ця цегла, коли витопиш піч, тримає тепло кілька днів. З іншого боку печі, уже в приміщенні майстерні, зробив камін.
Із друзями ми збираємося на кухні. Я запалюю грубу — і це тепло живого вогню ні з якими батареями не порівняти, воно миттєво поширюється, створює задушевну атмосферу. Більше того, вогонь у мене примхливий: якщо не скажеш хорошого тосту, він може й не горіти. Тут є своя містика, повірте мені, це неодноразово спрацьовувало: вимовив — і вогонь розгоряється. А яке задоволення — спостерігати за полум’ям...
Отже, мій будинок для житла, для роботи і друзів. Так-так, мені хотілося побудувати будинок-майстерню, куди приїжджатимуть працювати друзі. У ньому має бути живий вогонь. Це, власне, те місце, де можна створити свій світ. Як писав Чаадаєв (у Росії мало не єдиний мислитель): «Повітря й ґрунт під ногами треба самому створювати». Будинок — це повітря й ґрунт під ногами.
— Ви змолоду були фотографом?
— Ні, працював в Інституті кібернетики, думаю, по-своєму успішно. Але я там відчув якусь межу. Як не напружувався, розумів: це, це, це я не зможу зробити. З іншого боку, за радянщини діяло ідіотське гасло: «Автоматизувати безладдя неможливо». І справа не в розхожості цієї фрази, а в тім, що вона всередині мене «розцвіла».
Мій учитель у кібернетиці Тит Дзюбик часто говорив так: «Юро, займися індивідуальною етикою, ти не колективіст по натурі». Тепер, напевно, і я маю право деяким своїм друзям, знайомим іноді по сто разів щось підказувати, бо збоку видніше.
— У чому суть індивідуальної етики?
— Пошлюся на відомий вислів, який мало хто розуміє: двічі в одну ріку увійти не можна. Індивідуальна етика полягала також у тому, що я будував дім сам-один. Художня праця вимагає суто індивідуальної етики: уміння самостійно ухвалювати рішення, відповідати за свої творіння. У художника є єдиний ворог — його погані роботи.
— А як робити хороші, тим більше видатні?
— Це такий рід діяльності, де ти у рамках божественних законів мусиш порушувати людські, які до тебе були прийняті. На Сході так і кажуть: «Вивчи всі закони, потім забудь їх. І стверджуй: за моїм законом це має бути так». Я розумів: хочу варитися у творчості, де кожен сам по собі...
І от я зробив стрибок — з кібернетики у фотографію.
Людина науки — це така істота, котра запитує природу, і вона їй відповідає. Як не поважати людей, які вміють ставити питання й вивуджувати закони якимись незбагненними шляхами. І я в цьому світі був. Так от перемкнувся на світ культури й мистецтва. Там інші закони. Правда, до цього я вже 20 років фотографував. Марина Цвєтаєва писала: «Краще поблукати в чужому, ніж у своєму». Я поблукав, нарешті аж у сорок років зайнявся фотографією.
Мистецтво — це такий рід діяльності, де немає єдиної думки. Може бути безліч думок, і всі вони правильні, а найвартісніші (тобто могутньо створені за якимись законами) мають бути суспільно артикульовані, щоб мати елементи вічності й впроваджуватися в суспільство.
У науці завжди є залізобетонна повторюваність матеріальних відповідей. А в мистецтві ми запитуємо: «Що таке життя? Що таке любов? У чому сенс життя?» І кожна людина має відповісти сама. Я довго міркую над виставкою «Метанойя» (зміна «розуму», «переосмислення»). Неймовірно складна тема: «Як жити?» Ось таке перемикання. Від роботи в колективі я перейшов до індивідуальної праці, до індивідуальної етики. Я зрозумів, що справжнього колективу там, де я працював, не було, або не завжди він був, тому що колектив по-радянськи — це коли ти жертвуєш і всі члени колективу жертвують. Але бувають ситуації, коли весь колектив повинен пожертвувати чимось заради однієї людини. Отоді це колектив. А інакше це якась ідеологія жертовності: ви, хлопці, працюйте, жертвуйте собою. Так і на війні — правителі жертвують багатьма.
Я задовольняю найважливішу для мене потребу й можливість — дивуватися. А телебачення нам пропонує вже готові продукти. Хто в Україні бачив виверження вулканів? Усі бачили... по телевізору.
Я якось привіз фотографії з Парижа, де намагався знімати його по-своєму, не так, як інші. А одна жінка мені говорить: «Я це бачила». Я зчудувався: «Як? Де?» — «А от була передача про Париж із циклу «Міста і музеї світу». Це вражає. Вона не відчуває різниці між тим, що я був у Парижі, а вона сиділа на дивані перед «ящиком».
Або от була інша «різниця»: люди сиділи на турбазі, а я високо в горах по тайзі лазив, зі звірами зустрічався. До речі, п’ять разів на ведмедя наривався. Слава Богові, живий. Бо правильно поводився.
Якоюсь мірою я язичник, я відчуваю природу. Можливо, це голослівно звучить, але в багатьох ситуаціях я був на межі смерті — і виживав. Потрапляв в ополонку на Каспії, у Приполярному Уралі мене затягував потужний потік під лід, і в лісову пожежу потрапляв... Як я виживав, як мислив — все пам’ятається. Я називаю це моментами істини, коли за миті все життя проноситься. Важливо все відчути самому. І ти цим багатий.
Що таке подив? Це, можливо, мало не єдиний механізм, завдяки якому ми породжуємо нові думки й розвиваємося. Подив — це якась зупинка в часі, якийсь особливий, таємничий, незбагненний стан людини, коли ми завмираємо перед квіткою, хмарою, деревом, якоюсь композицією. Це може бути будь-що, можуть бути найпростіші речі. Але ми вдивилися, зупинилися. У цю мить відбувається чудо — воно провокує, запалює, витягує з пам’яті безліч інших вражень, які можуть відставати на двадцять років. Усі ці розкидані враження сплітаються в один вектор, у якусь вертикаль. І ми торкаємося десь там, угорі, вічності. У цей момент треба працювати — знімати. Коли нас щось вразило — треба миттєво фіксувати це враження. Все інше буде викинуто, забуто. Це важливо розуміти.
Нині багато людей фотографує, причому погано. Але якщо вони знімають у мить потрясіння, відбувається стрибок — і виходить знімок вищий, ніж у найбільшого майстра.
— Наведіть приклад фотографічної країни.
— Литва — фотографічна країна. Я там неодноразово бував членом журі національного конкурсу. Мене чудово приймали. У місті Ніда 40 років проводять конгреси-виставки фотохудожників з усього світу. Мене попросили прочитати лекцію. Мав величезний успіх. Чому я так вважаю? Відомі світові фотографи на знак поваги подарували мені сорок авторських альбомів. Приходили, підписували й дарували.
Звісно, пам’ятними стали лекції у Гарварді.
— Вам теми замовляють?
— Зазвичай, кажуть: «Розповідайте, що хочете». Вільні думки на вільну тему. Правда, не завжди. Якось компанія Canon організувала в Москві виставку. Я знов-таки був членом журі. Організатори запропонували: «Проведіть майстер-клас. На екологічну тему України». Але зі мною небезпечно. Чому? У Росії на екологічному просторі люблять мертвих поетів. Тому що вони вчудити нічого не можуть. А я ріжу правду-матку. Розповів, що проблема в екології душі. Я ж відкритий, не лукавлю.
Знімав екологічну серію в Карпатах. Там будинків не видно, усе в смереках. А на Київщині неможливо знімати, бо паркани височезні. Зате в Житомирській області ще є низькі штахетники, можна зазирнути в сад, у двір. Знімаєш, а все у цвітінні, будинків не видно, хіба що проглядає шматочок даху або віконечка.
У Чорнобилі знімав буяння природи, але там вражає запустіння, у прорізах вікон ростуть берези й сосни...
Я бував у багатьох селах і думав: хоча б уже зберегти хоч таку природу. Мимохідь замислюєшся про екологію душі. Доводиться знімати так звану нову естетику. Ну неможливо зняти пейзаж, щоб пляшки не валялися. І я подумав: а чого я мушу їх уникати? Я почав фотографувати ці пляшки, вимагаючи від себе ідеальної композиції, новизни. Так, природа чудова, але з пляшками. І в цьому є своя іронія, сарказм, біль. Скажімо, є пивна пляшка, немов квітка якась. Цих «квітів» я назнімав цілу купу.
— У скількох країнах Ви побували?
— Приблизно у двадцяти, не так вже й багато.
— Є улюблені?
— Нема такої, скрізь цікаво. Просто є місця, явища, речі, які я хочу побачити. Хочу, наприклад, в Індію, у Китай. Планую. Річ у тім, що в усі країни, які я відвідував, мене запрошували з виставками і оплачували витрати.
На Сході кажуть: чоловік народжується, принаймні, двічі, вдруге — в дорозі. Тому спосіб життя, який я для себе проектую, — це обов’язково подорожі. Я домовлявся так: виставка триває місяць — отже, я місяць у цій країні. Завжди з’являлися люди, які допомагали, возили, показували, розповідали. Тому можна було дуже багато побачити. У кожній країні, природно, щось вражало, дивувало й навчало, це дуже важливо, адже ми живемо в державі Україна, яка не робить висновків відносно власного життя.
От простий приклад: народилася дитина. Це досить складна ситуація. Здавалося б, життя в батьків кардинально змінюється: захоплюйся, дивуйся, роби висновки. Але — ніколи, треба на пелюшки заробляти, робити те і се. І от враження, стан, що є велика радість, поглинається роботою, працею виховання. Тим більше, ми не знаємо, що з наших дітей вийде, хоч скільки б витрачали грошей, зусиль. І все-таки є батьки, для котрих їхня дитина й усе, що з нею пов’язане, — диво.
— Мені здається, що в Україні ставлення до фотографії і фотографів досить несерйозне. Або як до забави, або утилітарне, прагматичне. А яке ставлення до фотомистецтва в освіченій Європі?
— Як на мене, це надумана заклопотаність. У Пруста це називається проблемою холостяків або жінки, що не народжувала, мовляв, і без того є безліч проблем, народить — і все стане зрозуміло. Авжеж, у нас існує периферійність свідомості, ми не робимо фотографію, яка могла б стати світовою. Утім, нині вже відбувається щось важливе. Світ починає звертати на нас увагу. І всередині України відбувається переоцінка. Чудову фотографію й класного фотографа цінують.
Нині Захід замовляє твори, що показують, як ми живемо. І таких фотографій предосить, в Україні є хороші фотографи. Але нас оточує політико-економічний ідіотизм. Переді мною виникла складність або майже неможливість зробити фотографії про те, як треба жити. На українській території мистецтва життя майже немає. Є в Європі, Америці, Китаї. Вони знають, як жити. А як ми живемо? Показувати жах того, як ми виживаємо і воюємо? Зрештою, треба зробити висновки з історії і один одному сказати: давайте жити, а не виживати. Але ні, знову накрутили ціни, понизили пенсії...
От ви говорите, що в нас немає гідного ставлення до фотографії. А від кого це залежить? Від нас. Це специфічний рід діяльності, він некерований. Художник сам мусить пробиватися до умів і сердець. Адже головне філософське питання в тім, кому належить фотоапарат. Фотоапарат сильніший, ніж ми, незмірно. Величезна культура людська, технологічна, винахідницька вкладена у фотоапарат. Але, натискаючи на кнопку, ми одержуємо результат, гідний нас.
Що значить — фотоапарат належить мені? Я — творець, а фотоапарат усього лише інструмент. Цілком ймовірно, фотограф — це людина, яка знімає те, що не може зняти програма фотоапарата. Зніми любов, честь, зніми складні взаємини, іронію, милосердя. Зніми, врешті, еротику, тільки справжню, точніше ерос, тим паче, що весь світ побудований на статевій відмінності. Завдяки цьому й вічність існує, і рід триває. Я хочу виражати свої погляди на світ, що дуже складно. Прагну відповісти на запитання «Як жити?» Ось що таке для мене фотографія.
Володимир КОСКІН, фото автора