— Пане Миколо, художник з віком стає, як витримане вино, ліпшим. Досвід і знання — могутня сила. Щоправда, меншає творчої нахабності і молодечого запалу. Аби відповідати запитам часу, внутрішній Микола Шелест, певно, запитує Вас: «А як ти, дорогенький, вписуєшся в сьогодення, завдяки чому? Які корективи вносиш у творчі підходи?»
— До головного висновку я дійшов дуже давно. Читав якось листування Івана Франка з карпатцями-русинами. Вони написали йому: «Пане Франко, скажіть, як нам жити. Ми наче не сліпі, а живемо, як сліпі. Ми наче працелюбні, а нам кажуть, що ми не вміємо працювати. Нам кажуть, щоб ми цесаря (короля австрійського. — В. К.) шанували і любили, а як його любити, коли ми його не бачимо, не чуємо. Нам кажуть, що ліпше жити за царя російського, а коли він прийшов, нам здається, що при цесарі ми жили краще.
Так от напиши, пане, як нам жити? Як боронити своє? І мізки у нас є, а кажуть, що ми нічого не розуміємо».
Франко їм відповів: «Коли у вас народяться діти або онуки у ваших синів чи дочок, обов’язково після народження викуйте кожному по мечу і дайте їм у руки. Підростатимуть — більший меч давайте. І хай вони йдуть по життю, піднявши його вгору. Свої пишатимуться, вороги боятимуться. І тоді ви не будете слухати докорів, а робитимете так, як велить ваш розум». То був довгий лист. Франко мав на увазі меч не в прямому значенні, щоб махати ним на всі боки, а силу гідності і розуму.
У нас же досі не було меча, і ми йшли, мов барани, туди, куди нас гнали. Врешті, нація пробудилася, схопилася за меч.
— А митцю, певно, треба з перших творчих кроків озброюватися мечем гідності і розуму, щоб твердо йти по життю?
— Саме так. Без цього займатися творчістю нема сенсу. Мистецтво тебе віджбурне, як пігмея.
Пригадую таку повчальну історію від Джонатана Свіфта. Коли батько відчув, що смерть не за горами, він кожному з трьох синів пошив по каптану. І сказав: «Не перекроюйте каптан після кожного перевороту і приходу іншої влади та віри. Зберігайте таким, як він є».
Найстарший син стійко тримався і не перекроював каптан, а двоє молодших його братів після приходу до влади чергового короля швиденько перелаштовувалися і перешивали каптани. Врешті, один втратив глузд, другий — помер, а старший син-кальвініст залишився собою. І так збереглися Англія, найстарший син і... каптан.
— Тож Ви свій творчий каптан, тобто власну творчу манеру не перекроюєте?
— Ніколи не перекроював. Мені, бува, говорили: ти так реалістично малюєш, що здається — це з фотографії.
— Ображало?
— Звісно, ображало. Утім, той, хто мав зіркі очі, бачив у картині ще образ душі художника, чого фотографія не здатна передати. До речі, фотоапарат я ніколи в руках не тримав, та якось купив і подарував синові на день народження, однак він не зацікавився.
Ось ви зазначили, що молодечий запал тьмяніє. Знань у мене багато, наснага велика, але сил уже бракує, бо 80 років на порозі. Часу замало. Якщо на пленерний етюд достатньо одного виходу на природу, то на картину йдуть тижні і місяці. Коли вдається зачерпнути глибини змісту, цілий роман можна написати, дивлячись на таку картину.
Я знаю багатьох майстрів, котрі не перебудовували і не перекроювали себе на так званий сучасний лад, скажімо, на абстракції. Вони вдосконалювали свою майстерність як реалісти. А хтось спокушався: розливав фарби на полотні, потім різав його на шматки і продавав. Занурювався у звичайне ремесло, заробітчанство, моду. А рисувати вже не міг, розучився, забував те, чого вчили в академії чи інституті.
Чимало художників намагається перебудуватися, ламає себе. На це часто провокують виставки, де вони бачать якісь абстракції, формалістичні роботи, авангардні, модерні спроби, словом, усілякі «ізми». То не є поганим, у пошуках народжується справжнє. Та не кожний художник може бути однаково талановитий в абстракціях. Реаліст у цій царині губиться, втрачає майстерність. Бережи свій шлях, на ньому довершуйся. Інакше не створиш картину, оповідання, роман, статтю, пісню, симфонію. Не стрибай, не винюхуй кон’юнктуру, а вдосконалюйся. І так поступово йди до мети.
— А якщо на голову сипляться невизнання та огуда?
— Тоді йди у двірники. А краще — йди своїм шляхом. Красномовними є приклади Вольтера і Руссо, які померли один за одним. Якби російська цариця Катерина не допомагала Вольтеру, він би загинув від голоду. Коли з життя пішов Жан-Жак Руссо, його книжки викидали і палили. Інквізиція казилася. А виконувачі — низи зі стійла. Вони реалізують волю якогось релігійного паханка чи світського начальничка, ті кажуть, що це поганий письменник — і палять книжки.
Тіла Вольтера і Руссо возили по Франції, ніхто не давав дозволу їх поховати. Першим відмовив Париж. Вольтера, скажімо, поховали в Шампані.
Минув великий відтинок часу, коли суспільство збагнуло та визнало, що ці світочі набагато випередили епоху. І в пам’яті народу залишилися. А тих, що перебудовували своє мистецтво під королів, підлаштовувалися під запити часу, канули в небуття.
Коли головним стає гонитва за добробутом, обов’язково пишемо або малюємо під когось, а потім говоримо: нас пригнічували, нас не приймали. Ну як могли не приймати того, хто робив те, що йому говорили. Знайомий художник (до речі, іменитий) сказав: «Я сюжети з Леніним ніколи не писав для виставок, тільки для заробітку». Але ж у сільських чи заводських клубах Леніна, сурмачів, червоні прапори бачила сила-силенна людей. Виставку відвідав гурт охочих упродовж півмісяця — і все, а в публічних місцях тисячі проходять. Виходить, що він пропагував владу. Але ж цього не визнає, мовляв, він лише заробляв гроші.
— Певно, можна сказати, що сучасним є той художник, хто постійно довершується, ретельно шліфує свою майстерність, не впадає у різні «ізми».
— Я згоден із вами. Сучасний художник має розуміти, яким даром наділила його природа, і не кидатися в різні боки.
Оце найстрашніше, що ми постійно перекроюємо своє життя, примушуємо себе жити так, як хтось хоче. Франко написав: «Коли приходять московити, я уважно слідкую за їхніми діяннями. Вони обіцяють золоті гори, але ми бачимо їх здалеку. А коли ті гори наближаються, то попереду стоять воїни держави російської, і тоді гори щезають, а ми бачимо тільки розруху».
От кричали: «Расєя, Расєя!» Ті, що кричали, їх уже нема, вони виїхали, дехто разом із Кримом. Ті, які не кричали, страждають, бо інертно сприймали ті слова. Як писали вуйки Франку? «Нібито мізки у нас є, а нам кажуть, що ми дурні». Вони слухали заклики та прокльони, не даючи своїм дітям, онукам того меча, щоб вороги боялися, а свої пишалися.
Ми донедавна не давали відсічі. Можливо, люди, котрі пройшли страшне горнило Майдану, побудують волю. Але новій владі тяжко, бо народ зневірений. Я йшов вулицею повз Верховну Раду і бачив невеличкі групи людей із гаслами, які вимагають усіх можновладців, без розбору, відправляти на нари. Серед тих людей багато провокаторів із п’ятої колони, які ще довго каламутимуть воду. Страшна річ. Ті намовники, я вважаю, ллють воду на млин Путіна.
— У чому нерв вашої довгоочікуваної виставки, стрижень, головний лейтмотив?
— Я п’ять років готувався до цієї виставки. Попередня була в Українському фонді культури на Липській, чимало картин я не зміг там виставити, а тут ще виникла купа задумів. Працював, як віл, але осмислено, цілеспрямовано. Сенс не в тому, щоб створити якнайбільше картин, важливо класно скомпонувати і класно виконати.
На виставці я представив шістдесят живописних робіт, без графіки, хоча і графіку в цей період робив, і гравюри різав. Виставив портретну галерею, кілька пейзажів, де обов’язково присутні люди, коні, птахи... Презентував тему Тараса Шевченка — на тлі природи чи будівель, скажімо, в маєтку Репніних, на Володимирській гірці, біля цікавого будинку (за дорученням Київської археологічної комісії він зарисовував історичні пам’ятки). Шевченко у Густинському Свято-Троїцькому жіночому монастирі малював церкви і дзвіниці. Я теж задався ціллю там побувати. Виявилося, що той монастир розташований на правому березі річки Удай у селі Густиня біля міста Прилуки Чернігівської області. Це цілковите диво! Ним правує ігуменя Віра. Вона підняла з руїн монастир і донині керує відбудовою монастирських храмів і споруд, переповідає численним туристам історію Густинського монастиря і земель, на яких розташована обитель.
Туди їздять митці з різних країн світу. Монастир почали зводити в 1600 році на острові, на насипних землях серед заливних луків. Шевченко дивувався: довкола вода, а підвали і підземні ходи — сухі.
Я не просто малював Шевченка, а відтворював його сутність, писав портрет його натури, його образ. Скажімо, на картині «Пророк» він сидить на колоді (у Шевченка є рядки про липову колоду) на тлі Дніпра. І на цій, уже прогнилій колоді, є дві живі гілляки. А чому дві? Бо Дніпро охоплює Тараса з двох боків, а Дніпро і Шевченко об’єднують лівобережні та правобережні землі України. Обличчя я по пам’яті писав, згадуючи лице художника Анатолія Фролова, мого колеги. Він дуже схожий на Шевченка з бородою і вусами.
Є ще київський художник Тарас Джус, теж схожий на Тараса. Я повторював його зовнішність в образі молодого Шевченка.
— Двійники...
— Не ідеальні, радше, як рідні брати. Перенісся Тарасове, ніс трохи качечкою... Дивно, що живуть люди, які до такої міри схожі на Тараса Григоровича, і вони ще запалюють, стають прототипом.
— Ваші натюрморти мені нагадують притчі. Я не помиляюсь?
— Я постійно думаю, як намалювати натюрморт, щоб про нього можна було написати цілу книжку, щоб це був поліфонічний образ. До речі, тут є суто технологічні труднощі. Скажімо, я беру за основу айстри чи троянди. Вони три дні постояли — і все. А оскільки пишеш академічно, то це досить тривала робота. Тож доводиться спиратися на зорову пам’ять, запам’ятовувати «портрет» троянд, півників чи ірисів. Щоправда, чорнобривці стоять до 15 днів. З ними я фантазував — стебла ефектно викручував.
Намагаюсь у натюрморти вкладати філософський зміст. Скажімо, є у мене твір під назвою «Кожному своє». Рушником майже прикрито обшарпану стіну, тобто державу. Лежить гарбуз, пробитий ножем. Тече сік, і його, наче нашу кров, п’є трутень, що мед не носить, як бджола. Стоять три бокали з червоним вином: випив — і хоч трава не рости. Велика пляшка, обплетена лозою, означає, що держава наша закрита. Я писав твір якраз у ті трагічні дні, коли Янукович з прихвоснями кричав: «Збудуємо в Україні Європу». Та такого в закритій країні не буває. Якщо навколо не буде цивілізаційного простору з освіченими європейцями, ми ідіотами будемо жити. Тільки мекатимемо.
Україна нині переживає трагедію. А звідки пішло поняття «трагедія», що означає напружену боротьбу пристрастей або ідей, суспільну або особисту катастрофу, що, зазвичай, закінчується загибеллю героя? Цей мистецький жанр виник у Давній Греції з обрядових пісень, котрі супроводжували принесення у жертву козла на честь бога достатку і родючості Діоніса. Отже, козел і трагедія були колись неподільні. Вони, власне, і тепер нерозлучні. І все — завдяки слову. Річ у тім, що tragos грецькою — це «козел». Я веду до того, щоб ми не дійшли до того, аби нас, як козлів, вели на заклання. «Борітеся — поборете!» — казав Кобзар.
— Як народжуються картини?
— У Шевченка є такі слова:

«А я так мало, небагато
Благав у Бога. Тільки хату,
Одну хатиночку в гаю,
Та дві тополі коло неї,
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку, щоб з нею
Удвох дивитися з гори...»
А я написав картину «Омріяний садочок коло хати». Та наші хати і садочки вже загарбує кремлівський агресор. Якщо ми не відстоїмо хатинку нашу і наш гай, то ворог поступово забере все. Дехто тікає від мобілізації. Мені вже скоро виповниться 80, я абсолютно мирна людина. Та я думаю, може, зібрати гроші і купити якусь зброю, щоб, коли путінський фашист вриватиметься в мій дім, не померти безпомічно. Хоч одну славу зроблю — буде на одного окупанта менше, тож менше вбиватимуть, бомбитимуть і гатитимуть із «градів».
На моїй картині зображені сліпий кобзар з дитиною в русі, хатка в гаю, стоять якісь малесенькі постаті, хмара вже проходить, лелека летить на тлі райдуги. І Дніпро... Я на те місце їздив, замалював місцину, де Тарас Шевченко хотів збудувати хатинку і мати садочок. Та довелося йому оселитися на Чумацькому шляху серед зірок.
Тарасова мрія майже через двісті років прийшла до нас. Люди збудували собі омріяні хати, малесенькі — не хороми на три-чотири поверхи, та у них і це забирають, віднімають в українців, росіян, євреїв, греків... Але ми, діти України, повинні боронити свою землю. Свобода дається дорого, не виходить так: народили дитину — і живи вільно, свобода виборюється через пролиту кров.
От дивлюся, як наші молоді художники показують нинішні події: дим, вогонь, кров, падають люди, прапори України непохитно майорять. У далекі радянські часи я схоже малював війну, наприклад, визволення Києва. Та нині інші підходи використовую. Відобразив українку в білій одежі на білому коні. Вона летить із блакитно-жовтим прапором понад Дніпром, нижче на схилі — пам’ятник магдебурзькому праву, святкові люди гуляють. Картину назвав «День Незалежності».
Засобами мистецтва потрібно боротися за незалежність, особливо, коли не можеш воювати. Кожен має робити свою справу і утверджувати незалежність — боєць, волонтер, митець. Я нещодавно слухав концерт українського скрипаля з Канади Василя Попадюка. Якої неймовірної сили українська музика, саме українська! Після тієї музики хочеться боротися і жити. Вона піднімає, і ти вже не маленька людинка, а непохитний громадянин.
Вадим КОСКІН, фото автора