Культура
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Сiчень 24, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 27 Квiтень 2018 16:21

Він стояв на сторожі українського симфонізму

Rate this item
(0 votes)

4 ТРАВНЯ — 130 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ОЛЕКСІЙОВИЧА ГРІНЧЕНКА (1888–1942), УКРАЇНСЬКОГО ФОЛЬКЛОРИСТА, МИСТЕЦТВОЗНАВЦЯ

Коли згадується прізвище «Грінченко», то насамперед зринає у пам’яті кожного постать автора Тлумачного словника української мови, просвітителя й захисника рідного слова. Втім, внесок іншого Грінченка — Миколи Олексійовича — у розвиток національної музичної культури й історичної пам’яті теж важко переоцінити. Адже Микола Грінченко — видатний український музикознавець і фольклорист був удостоєний звання «заслужений діяч мистецтв УРСР» ще у далекому 1941-му. А впродовж 1925–1928 років і геть був ректором Музично-драматичного інституту в Києві, згодом працював професором Київської консерваторії.

Він видав низку фундаментальних праць з історії української музики. У них він, зокрема, обстоював природний симфонізм української музичної культури, визначивши його як «безперервність музичної свідомості, коли жоден елемент не мислиться і не сприймається як незалежний серед решти».
Народився Микола Грінченко 22 квітня (4 травня за новим стилем) 1888 року у Києві в родині робітника заводу «Арсенал». Батько Миколи був музично обдарованою людиною, співав у хорі Київської опери, згодом став її хормейстером.
Початкову музичну освіту (хоровий спів, диригування, фортепіано) хлопець здобув у Придворній співацькій капелі у Санкт-Петербурзі, де навчався у 1897–1901 роках. Повернувшись до Києва, він закінчив реальне училище, а 1912 року — музичне училище Російського музичного товариства. Першу наукову працю — «Українська музика та її представники» (рос. «Украинская музыка и ее представители») — Микола Грінченко опублікував у 1908–1909 роках у Тамбові в журналі «Баян».
Микола Грінченко спочатку закінчив один курс історико-філологічного факультету Київського державного українського університету. А вже у 1918–1921 роках навчався на історико-філологічному факультеті Кам’янець-Подільського державного українського університету, ставши його дійсним студентом 25 листопада 1918 року. Під керівництвом В’ячеслава Претра (відомого тоді вченого, зокрема у галузі первісних музичних культур) Микола Олексійович написав дипломну роботу. Від 1921 року Грінченко був лектором історії музики у Кам’янець-Подільському інституті народної освіти, створеному на заміну університету. Тут уперше розробив і почав читати курс історії української музики.
У 1922–1934 роках він — викладач історії музики й народної творчості Музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка у Києві (у 1925–1928 роках був його ректором). Грінченко читав усі музично-історичні курси, що стосувались української, російської, західноєвропейської музики, вперше почав викладати тут курси історії опери, музичної критики, наукознавчі курси: музичної історіографії (за висловом Грінченка, «історії музики») та історії української музичної фольклористики.
Завдяки педагогічній діяльності Миколи Олексійовича надбанням інститутських музично-історичних курсів стала низка прогресивних здобутків тогочасного українського та західноєвропейського музикознавства. В атмосфері посилення позицій Асоціації пролетарських музикантів України в українській музичній культурі Микола Олексійович був змушений 1928 року залишити посаду ректора й до 1934 року працював в інституті проректором з навчальної роботи.
У 1934–1937 Микола Грінченко (після розділення Музично-драматичного інституту на театральний інститут і консерваторію) працює професором Київської консерваторії.
У 1930-х роках Грінченко був звинувачений у «буржуазному націоналізмі». Зокрема, 1934 року у журналі «Радянська музика» зазначалося, що «він має негайно викрити свої націоналістичні погляди» та «треба негайно усунути той вплив, який має Грінченко на студентську молодь». Наслідком таких звинувачень став арешт Грінченка, позбавлення роботи, нігілістична критика творчого доробку науковця аж до 1938 року. Внаслідок цих тяжких випробувань учений захворів на туберкульоз.
У 1938–1942 роках Микола Олексійович був науковим співробітником Інституту українського фольклору АН УРСР, а 1942 року — директором Інституту народної творчості та мистецтв АН УРСР (нині Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України), який під час евакуації перебував в Уфі.
Наукові інтереси Грінченка зосереджувалися на питаннях історії української музичної культури, національного пісенного фольклору, наукового музикознавства тощо. Автор праць: «Історія української музики» (1922), «Нарис історичного розвитку української народної музики» (опубліковано 1947), «Український романс», «Українська народна інструментальна музика», «Українські народні думи», «Коломийки», «Українські радянські народні пісні» та інші (усі опубліковано 1959). Микола Олексійович наполегливо працював і над створенням «Українського музичного словника», який, на жаль, не вдалося опублікувати.
А ще Микола Грінченко — автор численних нарисів про творчість українських композиторів: Миколи Лисенка, Якова Степового, Кирила Стеценка, Миколи Леонтовича, Михайла Вериківського, Левка Ревуцького та інших.
Серед його доробків є розвідки «Гайдамаки» Кирила Стеценка» (1922), «Шевченко і музика» (1941), «Українська тематика у творчості Михайла Глінки» (1959) та інші.
Помер Микола Олексійович 27 листопада 1942 року на чужині — в Уфі. Втім, 1953 року стараннями небайдужої мистецької громадськості він був перепохований у Києві на Байковому кладовищі. Так уже склалося, що нині поруч із місцем його останнього спочинку стрімко біжать авто вулицею його імені, наповнюючи довкілля симфонією новітньої України.

Підготував Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ 

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».