І спокусилися козаки, і уклали з Катериною цю смертельну угоду...
«Катерину з балади «У тієї Катерини...» можна порівняти з героїнями античних трагедій — Антігоною чи Медеєю — сильними, харизматичними, владними натурами, які заради своїх почуттів, своєї пристрасті здатні переступити межу загальноприйнятих людських цінностей, для яких мета отримання бажаного є головною рушійною силою вчинків та дій, а обставини та люди, які трапляються на шляху, — лише засіб їх здобуття.
Ні я, ні хто з акторів не брав раніше участі в подібних проектах. Потрібно було знайти в собі енергетичні та інтелектуальні резерви для того, щоб усім стати авторами цієї вистави», — розповів Станіслав Мойсеєв.
Сюжетна основа спектаклю для режисера-постановника, а також для режисера з пластики Сергія Швидкого є поштовхом для багатопланового заглиблення у сутність творчості Шевченка, спробою через неординарність образної мови вистави якщо не відповісти, то хоча б наблизитися до вічних питань: у яких муках народжується слово, яке може і піднести, і вбити; що перетворює натовп на народ; заради чого людина приходить у цей світ; що робить людину людиною і врешті-решт — як зберегти душу й помисли від руйнації?

«Це — дуже актуальна вистава. Одурити — значить понести кару. Ми показали, що людина, перш ніж щось зробити, повинна зрозуміти, що перший неправильний крок приводить до неправильних кроків надалі», — наголосила Поліна Лозова. Артистка створила образ Катерини, що є стрижнем вистави, навколо якого розвиваються всі події. Колоритні образи також створено Анатолієм Гнатюком (Семен Босий), Василем Башею (Іван Голий), Олексієм Зубковим (Іван Ярошенко) та Олександром Форманчуком (Брат).
Особливе значення має пластика. Саме завдяки їй 66 рядків вистави тривають майже годину. Не можна сказати, який чинник тут є важливішим — драматичний чи пластичний, вони живуть поруч, гармонійно доповнюючи один одного. Крім згаданих акторів, на сцені постійно перебувають тринадцять жінок. За час спектаклю вони не вимовляють жодного слова, однак їх пластичні рухи говорять більше, ніж звичайні слова.
Містичний вплив на глядача досягається завдяки сценографії Володимира Карашевського. Створюється враження, наче потрапляєш зовсім в інший світ: з одного боку — романтичний, а з іншого — трохи моторошний. Вистава пролітає, немов мить. І, очевидно, саме тому її жанр визначено як «виставу, що немає антракту», адже антракт — певна пауза, а ця дія не може зупинятися.
Оплески. Завіса. Начебто все добре. Але здається, що чогось не вистачає. Можливо, якби спектакль мав продовження і в другій дії було інсценізовано інший твір Шевченка, то він би від цього виграв? Проте не будемо робити настанов режисерові та акторам, оскільки радити завжди легше, ніж робити щось дійсно потрібне.
Еду­ард ОВ­ЧА­РЕН­КО
Фо­то із сай­та те­ат­ру